Скелі Довбуша поблизу Бубнище, скельний монастир в Розгірче та водоспад Сукіль

   Розглядаючи карту в Google Earth, вирішив поїхати до Скель Довбуша, що поблизу села Бубнище, а звідти спуститись до водоспаду на ріці Сукіль і по горах дійти до скельного монастиря в селі Розгірче.
   Вдома на кріслі, розглядаючи карту, це все виглядало неважко, а що з цього вийшло читайте далі.
   Старт маршруту заплановано з села Труханів. Як доїхати в Труханів? Маршрутні автобуси до Труханова відправляються з приміського вокзалу у Львові о 8:10, 11:10, 15:10, білетів на цю маршрутку не продають, тож щоб не стояти цілу дорогу від Львова до Труханова, варто прийти за хвилин сорок до відправлення і зайняти місця в автобусі.
   Так ми і зробили, а враховуючи, що на дворі травневі вихідні і народ зі Львова масово мігрує в гори, то прийшли навіть на годину раніше, та окрім нас з рюкзаками були тільки подружня пара скелелазів і ще двоє хлопців, але до відправлення автобуса усі місця були зайняті.
   До Стрия ми їхали десь дві години, чи то через блокпости (котрі окрім створення пробок на дорогах інших функцій не виконували), чи то через вихідні, та такої пробки, на трасі від Миколаєва до Стрия, я ще не бачив.
   Після Стрия процес пішов швидше і десь через годину ми уже звернули в Труханів, дорогою підібравши молоду сімейну пару туристів.
   Ще кілька кілометрів по селі і ми виходимо на кінцевій зупинці в Труханові. Місцеві розійшлись по своїм справам, а ми та решта мандрівників, діставши з автобуса рюкзаки, почали готуватись до походу.

   Дорогу до Скель Довбуша з Труханова, знали тільки сімейна пара скелелазів, порозпитувавши, що і як, ми вирішили не чекати усіх і помаленьку піти вперед (решта туристів планували ночувати поблизу скель, а нам ще треба було спуститись до водоспаду Сукіль і піднятись на хребет, котрим можна зайти в село Розгірче).
   Дорогу нам пояснили до початку підйому на хребет, звідки починається стежка, яка переходить в добротну дорогу до Скель Довбуша. В розповіді куди і як іти, наголошували, що основне найти стежку.
   Та голова сім'ї скелелазів нас переоцінив, розгубились ми ще тільки дійшовши до футбольного поля))), бо забули де потрібно повернути ліворуч, перед футбольним полем чи за ним. Тож вирішили зачекати решту туристів.
   Повертати ліворуч потрібно за футбольним полем.


   і іти вниз, вздовж паркану


до потічка, тут уже починається маркований маршрут.


   Тепер я зрозумів принцип маркування в Сколівських бескидах, над котрим роздумував дорогою на водоспад Кам'янка. Усі маршрути маркуються жовтим кольором, а на маркері дописують цифру номер маршруту). Та на жаль цифри на жовтому маркері зустрічаються нечасто.
   Перейшовши потічок, знайти потрібну стежку зовсім легко.


вона позначена аж двома маркерами.
   Далі на нас чекав підйом по стежці, що перейшла в широку дорогу.


   Від першого маркеру і до самих скель хороше маркування, тож заблукати нереально, а ще дорогою нам зустрічались групи, що ішли в Труханів, тож на всякий випадок ми питали чи правильно йдемо).



   Декілька раз перепочивши, бо легені забиті смолами не дуже добре працюють на підйомі))), за півгодини доходимо до Скель Довбуша.
   Фото, що я передивлявся перед поїздкою, лише близько передають ту велич скель посеред Карпатських гір. Вийшовши на одну з них Ви побачите безкрайній океан зелені, що простягається до обрію, над яким, немов острови, здіймаються скелі.


   Отак піднявшись, просто стояв і дивився. Думаю тут також варто встановити табличку з написом, як у Великому Каньйоні:
Одну хвилину
не читай
не говори
не фотографуй
тільки дивись
... і побачиш
а побачить кожен своє, що не передати словами, тільки відчути.
   Походивши по краю скель, ідемо в частину скель під назвою "Замок". 



   Тут уже шум і гам, через вихідні дні, які не всі люблять проводити на дивані, людей на скелях дуже багато. Великі групи туристів з екскурсоводами, діти зі шкіл - котрі приїхали цілими класами, скелелази, науковці і прості мандрівники. 
   Оглядаємо печери вирізані у скелі




 Солярні знаки на скелі поблизу печер


   Піднімаємось сходами вирубаними в скелі на верх тут також багато народу, а місця мало), тож щоб кудись пройти чи вилізти, інколи потрібно стояти у черзі, нагадало фестиваль у Тустані.
   Видерся на одну з скель основного масиву, 


подивився, як скелелази підкорюють вершини скель, а ще для перевірки страху висоти поглянув вниз, з краю скелі).


   Почав накрапати дрібний дощ, тож пора сходити, а то вниз злазити завжди важче чим підійматись вверх, а перспектива робити це по мокрому камені, мені зовсім не подобалась. Ще декілька раз клацнувши на фотоапарат скелі: Одинець, Тюльпан і Відьма, зліз до решти народу.
   Повертаючись до сходів, з вершини скелі, побачили (раніше з цього краю було багато людей і підійти, щоб роздивитись, не було можливості), що з проходу внизу


   котрий ми раніше вважали заваленим 
   

можна піднятись на сусідню скелю.
   Спустились вниз і зайшли в ущелину, тут якраз відбувались "рятувальні роботи". Дівчинка, вилізши наверх, тепер не могла злізти. Та за допомогою її друзів і альпіністів все закінчилось добре). 
   Пробую і я залізти туди)


   Заліз), на верху група чоловіків, з розмов і вигляду нагадують науковців. Їх ми побачили, ще коли тільки прийшли - група людей, котрі не бігали з фотоапаратами, не катались на конях, не купували магнітики, а завзято обговорювали знаки на скелі.
   Став збоку послухати))). Це вам не завчені фрази екскурсовода типу: "Оце Карпатський бук, з нього роблять кораблі", а жива розмова. На їхню думку ущелина між печерою "Велика" і печерою "Конюшня" 


колись слугувала жертовною ямою. Знаю, що встрявати в чужу розмову негарно, та не втримався і спитав про Стільське городище. Та на жаль, вони там ще не були і знають про нього, лише з опублікованих робіт. Тож нічого нового не дізнався. Спускаюсь вниз, на диво, без проблем. 
   Ідемо до скелі Одинець,


 де зустрічаємо, знайому сім'ю скелелазів, котрі уже встигли розкласти намети, та з такими ж, як і вони - екстремалами, штурмують неприступного велетня.
   Ще побродивши буковим лісом, посеред якого з землі виростають скельні виступи, ідемо в село Бубнище до водоспаду Сукіль, покидаючи Скелі Довбуша, овіяні легендами і переказами. Думаю, доки людина не навчиться мандрувати в часі, або говорити з каменем і розуміти його, ніхто не розкаже вам правдиву історію Скель Довбуша. А поки що нам залишається слухати легенди, уявляючи собі, первісні племена, що моляться своїм богам на вершинах скель, або славну дружину князя Ярослава Осмомисла, що стереже землю Київської Русі, чи відважних і волелюбних опришків Олекси Довбуша котрі знайшли тут прихисток.
   На годиннику 16:20, пора б пообідати, обабіч дороги до села Бубнище є декілька місць обладнаних столиками з лавками. Перекусивши, спускаємось в село. Дорогою, нам зустрічаються такі от картинки.



   Спустились в село, за кілька метрів від роздоріжжя, водоспад Сукіль. Хоча, це радше каскад порогів, та все одно красиво. 


   Щоб поплескатись у воді немає часу, на годиннику 17:50, а нам ще потрібно піднятись на хребет, знайти воду і підготуватись до ночівлі. Тож на водоспаді Сукіль затримуємось ненадовго і вирушаємо далі.
   Порівняно легко знаходимо дорогу на хребет, хоча користуємось картою за 1991 рік (якщо хтось знає, де знайти новішу і точнішу, залиште, будь ласка, посилання в коментарях, бо на цій позначені мости і дороги котрих давно нема).
   Підіймаємось ось такою стежкою


котра на моїй карті позначена, як дорога типу тої по якій  ми ішли від Труханова до Скель Довбуша.
   Задумуюсь, що і джерел котрі позначені на карті, давно немає. Так і сталось, або вони пересохли, або ми не там шукали). Зате зробили декілька гарних фото




і знайшли вовчі сліди)


   А тим часом, сонце помаленьку ховалось за гори, виходячи на гору Попівце, ми застали його остання проблиски.
   Далі наша дорога ішла вниз і через ліс, тож діставши ліхтарики, ми продовжили свій шлях, згадав свій попередній похід Горганами.
   За допомогою компасу, телефонного GPS і карти на якій дві треті доріг не позначено), а ті які які позначені, давно позаростали, перетворившись на стежки, дійшли до широкої дороги, що іде, через гори з села Побук до Розгірче.
   Тепер усе повинно було б бути просто, от тільки потрібно вибрати, перейти дорогу і спуститись лісом на початок села Розгірче (згідно з моєю картою), або звернути праворуч і дійти майже до самого монастиря.
   Перейшов дорогу, щоб знайти спуск в село, поки шукав мабуть когось розбудив бо щось почало бігати по лісі). Враховуючи ніч, незнання місцевості і стану дороги котра веде лісом та ту тваринку котра бігає по лісі, вирішили не спускатись лісом, а звернути вправо і іти широкою дорогою до Розгірче. Згідно з картою, до води потрібно було пройти ще два кілометра.
   Звірившись з GPS повернули праворуч і пішли далі, стрілка показувала, що ідемо в правильному напрямку, тож виключивши телефон, пішли собі далі дорогою, час від часу дивлячись на мільярди зірок, котрі освічували нам шлях.
   Через деякий час ввімкнули GPS, щоб глянути, чи не пора нам сходити з дороги в пошуках води. А далі було багато критики (назвемо це так) на адресу телефонного GPSу))). Виявляється, якимось чудом, замість того щоб іти в Розгірче, ми йдемо в Труханів.
   Вирішили назад, до перехрестя, не повертатись, а сходити в Труханів і ставати на ніч.
   Ідемо тримаючись лівої сторони дороги. Декілька разів посвітивши в ліс ліхтариком, бачив очі, що дивились на нас з хащів, мабуть те звіря, що я розбудив вирішило мандрувати з нами, ну хоч не самі ідемо, вночі, лісом). Спускаючись, дорога почала звужуватись, звірятко підійшло ближче і до нього приєднався друг. Так і ішли всі дружньо до Труханова.
   Коли підходили до села, запропонував, залишити їм пів булки хліба, що залишився від обіду, а то бігли за нами десь чотири кілометри і даремно, та погодився з думкою, що годувати диких, а мо і не диких, звірів не варто, хто його знає, що це за звірі були, від світла ліхтариків вони ховались в нічному лісу, а на слова: "кис кис" - виходити не хотіли.
   Отак зі супроводом, ми дійшли до села Труханів, розклали намет, розпалили багаття, набрали води в річці


приготували вечерю і полягали спати.
   Замість запланованого ось такого маршруту


у нас вийшов ось такий)


   Вранці поснідавши спустились в село, далі дійшли до траси і автобусом доїхали до зупинки Нижня Стинава, звідси ідемо до скельного монастиря в селі Розгірче.
   Знайти його не важко. За зупинкою починається стежка, що приводить нас до ось такого моста



   Переходимо міст і йдемо весь час прямо до зупинки в Розгірче, тут звертаємо ліворуч. Доходимо до Народного Дому, за яким звертаємо на право.


   Далі весь час прямо до недобудованої школи. За школою звертаємо вліво.


тепер по стежці праворуч


не заходячи в ліс ідемо стежкою біля опори лінії електропередач



за кілька метрів виходимо до ось такого хреста,


 за яким дерев'яний міст,


а через кілька метрів і сам скельний монастир в селі Розгірче


   На дорогу від зупинки до монастиря ми витратили десь півгодини і от ми біля ще одної перлини Сколівщини. Людей незважаючи на вихідні дні небагато, мабуть не дуже популярне місце серед турфірм. Написав в Google "екскурсія монастир Розгірче", екскурсії є та за занадто високою ціною, правда Вас також завезуть у Тустань.  Зате можна усе оглянути без суєти. 
   Обійшовши весь монастир підіймаємось на верх.


   Прекрасний краєвид села Розгірче, постоявши декілька хвилин, спускаємось вниз і повертаємось в село.
   Дорогою до зупинки вирішили ще перекусити на березі ріки Стрий


   Далі ідемо на зупинку і за хвилин двадцять уже їдемо автобусом до Львова.





2 коментарі:

  1. То не водоспад в селі Сукіль. Їх там три великих лише в самому селі плюс Набивківський в лісі. Сфотографовані Вами пороги то при дорозі на Бубнище

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую Вам за підказку, але я вже в курсі)
      https://velukuy.blogspot.com/2017/06/blog-post_27.html

      Видалити