Що нас зупиняє? Обставини).

   Топав в магазин по сигарети і побачив чувака з туристичним рюкзаком за плечима. Біла заздрість почала підступати), добре йому, зараз закине рюкзак в маршрутку та й поїде собі кудись. А я, раб обставин і плюс шкідливої звички), піду в магазин, візьму пачку сигарет і буду курити на балконі, дивлячись, то на ліс, котрий на щастя видно з мого балкону, то на небо, то на котів, котрим здається до лампочки всі обставини)
   А що зупиняє нас робити те що хочемо? Зараз не можу кудись поїхати бо треба на роботу, не можу взяти відгул на роботі бо не вистачає людей, не можу послати роботу бо треба гроші і от тільки здається все уже сплановано, уже все, як має бути і тут знов ... складаються обставини(, і знов не так, як треба.

    Таки правда те що написано на картинці, майже на всі обставини в нашому житті впливаємо ми самі, бо ми самі обираємо не ту роботу, не тих людей, не той відпочинок і в результаті отримуємо не те життя. Ми в силах не підлаштовуватись під них, але щось завжди нас зупиняє(  і ще відчуваєш, як під впливом обставин в тобі помирає космонавт, поет, мандрівник ..., але все одно важко взяти і кинути все зразу бо... обставини).
   Поки я курив, коти грілися в промінні сонця, що все рідше, останнім часом, показується з за хмар, ліс в далині скидав останні жовті листочки, небо то звільнялось, то знову затягувалось хмарами - природа жила своїм життям і її все одно на наші обставини. А я викинув недопалок, подумав коли вже і я, зможу сказати, що в мене життя, а не череда обставин.
   Ех поки що залишається мріяти про те, що скоро і я спакую свій рюкзак та й кудись піду, нехай на день, два чи тиждень - пошлю далеко обставини і хоч на короткий час відчую себе вільним.

Час пік або коли бракує часу на шлях до мрії.

   Час пік, вікіпедія пише, що час пік - це часові проміжки найбільшого навантаження на транспортну систему міста. Стаються в будні дні, при переміщенні людей із місць проживання на роботу... Детальніше тут).
   Навіть не задумувався раніше, скільки часу витрачаю щоб добратись на роботу і додому, доки не забракло часу на улюблену справу - подорожі. Справді, зараз з роботою та ще деякими справами уже більше місяця безвилазно просидів вдома, з білою заздрістю дивлячись на людей з рюкзаками, коли проїжджав повз вокзал.
   Якось їдучи на роботу подумав цікаво а скільки нас таких зараз - людей, котрим бракує часу? Часу на улюблене заняття, що томляться в години пік добираючись туди, куди зовсім не хочеться, котрим ночами сняться гори і прокинувшись вранці під звуки будильника, змушених з певних причин іти не за мрією а деінде... Хтось скаже, що ніхто нам в цьому не винуватий і кожен сам обирає шлях яким піде піднявшись з ліжка на початку нового дня і буде правий на 100%, але думаю він погодиться зі мною, коли я скажу, що не так вже й легко відкинути все, що нав'язується з дитинства, навіть - коли вирушаєш за своєю мрією.
   Та все одно, нехай не відразу нехай з багажем непотрібних стереотипів успіху і щастя, ми - все ще залишаючись частиною цієї чудернацької системи, котра заставляє людей замість того щоб насолоджуватись кожним світанком, кожним початком нового дня, зливатись в масу невиспаних, злих, дратівливих, метушливих людей. Ми робимо маленькі кроки на зустріч мрії, помаленьку викидаючи непотрібне з свого життя і наповнюючи його новим тим, що вже обрали ми самі.
   А поки ми ще частина, вранішньої не виспаної юрби котра прямує не туди куди хочеться, а куди "потрібно" - впізнати один одного в цій юрбі важко. Та інколи можна помітити, як в час пік хтось на мить закриває очі і на його устах з'являється посмішка, можливо це тому, що хоч зараз ми і в метушливому місті та в наших очах назавжди залишились відблиски гірських вершин...
   Ось такі думки бувають коли десь стоїш в години час пік, а в житті той період - коли бракує часу...)

Вокзал, кава і люди з рюкзаками)

   Збираючись в мандрівку до Скель Довбуша, що в селі Бубнище і скельного монастиря в Розгірче, домовились зустрітись на вокзалі щоб взяти квитки на автобус до села Труханів - звідки планували старт походу.
   До часу зустрічі залишалось ще пів години, тож вирішив випити кави, та замість запашної і смачної кави, автомат видав мені стаканчик гарячої води), уявляю, як зараз цінителі кави з осудом подумали про мене. Є такий за мною гріх -  люблю каву з автоматів), пам'ятаю, як в Кам'янець-Подільську, в який ми приїхали з самого ранку, в пошуках де б попити кави (зранку більшість кафе, кав'ярень, барів, піцерій і тд. і тп. були зачинені) зайшли в супермаркет, недалеко від входу стояла невеличка барна стійка, за якою на вітрині не було нічого окрім незліченної кількості сортів кави. Продавець, чи то бармен, чи то кавовар почувши, що ми зі Львова, зрадів, як відомо Львів - кавова столиця України, нарешті хтось оцінить увесь асортимент і буде з ким поговорити про його захоплення (поговоривши , виявилось, що він давно захоплюється кавою і кавоварінням, а нещодавно розпочав власну справу). Та коли на запитання: "яку будете пити каву?" почув відповідь: "любу, аби багато" - був трішки розчарований.

    Знайшовши таки працюючий автомат, став біля кованої пальми (Пальма Мерцалова) на Львівському вокзалі і поки є час просто спостерігав за життям вокзалу. За людьми і групами людей котрі метушливо бігають туди сюди), таксистами, що на перебій пропонують довезти вас куди захочете, туристичними автобусами, що привозять організовані групи туристів з великими валізами на колесах котрі їдуть чи приїхали на цивілізований, комфортний відпочинок, людьми в ділових костюмах з портфелями і серед цього натовпу виділяються люди з великими туристичними рюкзаками в зручному одязі і щасливими обличчями, котрі на відміну від інших не бігають за екскурсоводом не говорять без перестану по телефону нервово махаючи руками, котрі просто ідуть собі незважаючи на важкість ноші, курс долара, наявність кабельного в номерах). Вже скоро вони будуть іти зовсім по інших дорогах і в інших місцях, стомлені, але щасливі. Помітив, що навіть в телеящику туристичний рюкзак - символ свободи, не кейс, не валіза, не гроші, а рюкзак - початок нового, щасливого і вільного життя, якого прагне кожен.
   Отакі думки крутились у мене в голові поки пив каву, можете не погодитись, можете погодитись, а можете додумати щось своє).
   Тим часом підійшов колєга і ми пішли по квитки.
... люди з рюкзаками ішли до своїх поїздів і автобусів, а ми, поки що повертались до дому, щоб через декілька днів взяти свої рюкзаки і також відправитись в гори, міняючи ліжко на спальний мішок, а стіни дому на тент намету - котрий за стільки часу став другим домом, правда без постійного місця прописки))).