Маршрут походу: село Осмолода - гора Висока - гора Ігровець - перевал Боревка - гора Лопушна - гора Велика Сивуля - гора Мала Сивуля - урвище Пекло - полонина Боярин - водоспад Салатручіль - село Бистриця.
Було це літом 2012 року. Знайомий запропонував сходити в гори в справжній похід з безрозмірними рюкзаками, марш кидками на кілька км, посиділками біля вогню і тд і тп. Коротше, повний набір походу в гори, романтику якого вже давно описали в всіх подробицях)
Та вирушаючи в свій перший похід я ще не знав ні про маршрут, ні про назви гір - на які іду, ні про те що маршрути можуть бути марковані, ні про колиби в яких можна переночувати, ні про... Легше сказати, що знав), а знав про те, що для походу в Карпати потрібно намет, спальний мішок, карімат, казанок, хороше взуття і ще дещо прочитавши в Googlі вбивши в пошук: "Що потрібно брати в похід" почав пакувати свій рюкзак, тоді я ще не знав, про круте словосполучення туристичне спорядження - тоді я ще багато чого не знав...
Та вирушаючи в свій перший похід я ще не знав ні про маршрут, ні про назви гір - на які іду, ні про те що маршрути можуть бути марковані, ні про колиби в яких можна переночувати, ні про... Легше сказати, що знав), а знав про те, що для походу в Карпати потрібно намет, спальний мішок, карімат, казанок, хороше взуття і ще дещо прочитавши в Googlі вбивши в пошук: "Що потрібно брати в похід" почав пакувати свій рюкзак, тоді я ще не знав, про круте словосполучення туристичне спорядження - тоді я ще багато чого не знав...
І от запакував я свій старенький рюкзак, який купив ще років вісім назад. Звісно все що так буде необхідно, на мою думку, в поході до нього не помістилось та думаю з цією проблемою стикався кожен хто перший раз збирався в похід).
Підйом заплановано на 4:00. Встав напялив джинси, футболку, взув берци і почуваючись ледь не Індіана Джонсом , взяв рюкзак і попер на зустріч небаченому.
5:00 зустрілись у Львові на Стрийському автовокзалі з тими, з ким повинні штурмувати суворі вершини запакувались в автобус та й поїхали.
Долина, вигружаємось з автобуса. Від знайомих, які чекали нас там, взнаємо що автобус на Осмолоду від'їхав 10хв назад. Наступного чекати - години три, беремо бус.
Бус мчить на зустріч гірським вершинам, нові знайомі діляться історіями про свої попередні походи, вони - на відміну від мене уже мають справжній досвід гірських походів.
Осмолода, про Осмолоду я чув раніше з розповідей колєги, котрий має будиночок в селі Дуба, склалось враження, що в Осмолоді проживають тільки чаклуни і відьми. Це тепер я знаю, що Осмолода одне з найкращих сіл для "зеленого туризму" і пункт через який проходять та звідки починається багато мальовничих маршрутів для пішохідного туризму.
Вигрузивши рюкзаки, робимо останні приготування і починаємо похід.
Підйом заплановано на 4:00. Встав напялив джинси, футболку, взув берци і почуваючись ледь не Індіана Джонсом , взяв рюкзак і попер на зустріч небаченому.
5:00 зустрілись у Львові на Стрийському автовокзалі з тими, з ким повинні штурмувати суворі вершини запакувались в автобус та й поїхали.
Долина, вигружаємось з автобуса. Від знайомих, які чекали нас там, взнаємо що автобус на Осмолоду від'їхав 10хв назад. Наступного чекати - години три, беремо бус.
Бус мчить на зустріч гірським вершинам, нові знайомі діляться історіями про свої попередні походи, вони - на відміну від мене уже мають справжній досвід гірських походів.
Осмолода, про Осмолоду я чув раніше з розповідей колєги, котрий має будиночок в селі Дуба, склалось враження, що в Осмолоді проживають тільки чаклуни і відьми. Це тепер я знаю, що Осмолода одне з найкращих сіл для "зеленого туризму" і пункт через який проходять та звідки починається багато мальовничих маршрутів для пішохідного туризму.
Вигрузивши рюкзаки, робимо останні приготування і починаємо похід.
Іти по прямій дорозі без перепадів висот неважко і ми швиденько дійшли до підвісного моста
де після невеличкого привалу почали підйом. Ось тут моя шкідлива звичка показала себе у всій красі, гонорово почавши підйом з припаленою цигаркою, уже через метрів 10 я її погасив і поклав в порожню пачку, котру спеціально приготував для недопалків, а ще через метрів 5 підйому закралась перша думка про те, що пора б "кидатися того ровера)". На моє щастя через кілька метрів підйом став пологішим, тож трішки віддихавшись, я вже перестав нагадувати загнану коняку.
Трішки не туди звернувши ми пішли в іншу сторону, зупинились поскидали рюкзаки і досвідчені учасники групи пішли шукати вірний шлях. Після проведеної розвідки виявилось, що потрібно повернутись метрів сто назад і ми вийдемо на правильний траверс, котрий проходить якраз над тим місцем де ми зараз, метрів 30 вище. "Вертатись 100 метрів назад а потім приблизно так само до місця над нами" - подумав я і сказав: "Тропа для слабых", взяв рюкзак і попер вверх по бездоріжжю. Під ногами опале листя і дуже вологий ґрунт, мабуть в дощ тут тече струмочок, уже після трьох метрів підйому, грузнучи по кісточки в болоті перемішаному з опалим листям і кілька разів послизнувшись, я зрозумів - "Тропа для умных"))).
В результаті, ті що пішли стежкою пройшли тих 200 метрів зберігши сили, ще й непогано відпочили чекаючи мене))). Продовжуючи підйом: разів десять прощався з курінням, думав, що може краще б сидів соді вдома пялячись в монітор, або пив пиво в якісь забігайлівці, а ще на думці вертілись фрази з WarCraft: "А ещё говорили: сходишь в армию! А ещё говорили: увидишь мир"))).
Та, як тільки ми піднялись вище і крізь дерева побачив вершини гір, відразу відкинув думки про сидіння вдома і затих голос з WarCraftу))).
Звичайно фізично легше не стало та тепер я точно знав, що гори вартують і натертих ніг і втоми і всього решта чого вимагає підйом на вершину. Отак віддихуючись під час споглядання вершин вийшов на хребет Матагів.
Навіть те, що тут почали вирубку лісу і погода, котра почала псуватись, не могли зіпсувати вражень, а коли почув, що підйом котрий ми пройшли був найважчим, то мабуть почувався найщасливішою людиною на землі))). Тоді я ще мало знав про підйом в горах... не знав я і про шапку котра потрібна в горах навіть влітку), після виходу на хребет і перших поривів вітру обв'язав голову футболкою, зробивши щось на подобі бандани), отак я вперше сам того не знаючи застосував вміння мандрівників використовувати непотрібні речі (футболок я взяв п'ять штук) замість забутих потрібних).
Далі наш шлях пролягав лісовою стежиною.
Десь на цій стежині кріплення для підтягування лямки рюкзака не витримало і тріснувши полетіло кудись в мох), котрий тут ріс, як трава в лісі поблизу Львова, всі схили по праву і ліву сторону дороги були вкриті мохом. Зав'язавши лямку на гудз, продовжив іти роздивляючись мох). Піднявшись вище, на стежині з під землі і на схилах, крізь мох почало виступати каміння, ідучи навіть подумати не міг, що скоро під ногами залишиться саме каміння, тоді я ще не знав, що таке Горгани...
Отак стежиною, ідучи крізь царство моху і каміння, вийшли ми до хатинки. Першим питанням було, а хто тут живе, на такій висоті і так далеко від цивілізації? Виявляється мандрівники і лісники. Кожен може знайти прихисток від негоди чи просто перепочити або переночувати в хатині. Тоді навіть не здогадувався скільки таких хатинок посеред Карпат.
Відпочили, перекусили і почали підйом на гору Висока.
Так я вперше потрапив в царство каменю, жерепу і хмар.
Хмари наповзали на нас лізучи вгору по схилах гори Висока, закриваючи світ сірим туманом в якому ховались і сусідні вершини, і навіть учасники групи котрі були подалі від мене.
Пам'ятаю підніматись на гору Висока, як і на Ігровець було дуже важко, ноги боліли, дихав наче щойно пробіг кілометрів сім, а то і більше, берци натерли ноги. Мабуть трішки різкий, зате дуже влучний вислів "чуть не здох" цілком і повністю опише мій стан на коли я піднімався на вершини гір Ігровець і Висока. Та я вже знав - це все дрібниці порівняно з тим, що дарують гори: краса, захоплення і незабутні враження - котрі пам'ятатимеш роками. Зараз 2014 рік, а я і досі пам'ятаю цей похід, так само, як і решту попередніх походів.
Хмари не хотіли покидати вершин тож ми так нічого і не побачили, але ми знали що рано чи пізно ми знову побачимо вершини Горган.
Під час спуску з Ігровця
хмари внизу трішки розійшлися і ми побачили крізь це віконце землю під нами.
Попереду спуск до перевалу Боревка і зупинка на ночівлю.
До перевалу наскільки я пам'ятаю дійшли швидко.
Окрім нас тут уже стояла велика група з Білорусі, розпитавши в них де вода і про можливі місця для наметів і перекинувшись кількома фразами про похід, Карпати та звичайно погоду, вирушили по воду.
Поблизу струмка
було непогане місце для наметів тож вирішили не шукати далі і розбивати табір,
а тим часом хмари над перевалом Боревка розігнав вітер і крізь гілки дерев до нас пробилось сонячне проміння. Кудись поділась втома від пройдених кілометрів, коли штурмував вершини гір Ігровець і Висока - найбільш чого хотів, після того щоб вітер розігнав хмари, розкласти намет і просто лежати цілий день, а може і два, а може і без намету, просто лягти і лежати))). Сполоснувши лице в джерелі, навіть вже й забув, що ще годину назад сил майже не лишилось, відчуття були наче щойно прокинувся після доброго, довгого і здорового сну, а далі уже почались приготування до вечері. А ще ми зовсім випадково знайшли місце де була мобільна мережа, правда потрібно було лізти на пеньок висотою приблизно метр) і таке буває, згадав, як в поході по Східних Горганах один з учасників групи зловив мережу просто підкинувши телефон вверх))).
Повечерявши, ще довго сиділи біля вогню розповідаючи різні веселі історії, були навіть спроби розповісти страшну, але вона також перетворилась в веселу історію.
Вранці, нас розбудило сонце чиє світло пробилось крізь тент наметів.
Поснідали, зібрались і залишаючи перевал Боревка вирушили до гори Лопушна. Хоча знову потрібно було іти весь час вверх, та підйом був набагато легшим порівняно з вчорашнім, можливо уже звик, а можливо через те, що курив учора набагато менше ніж зазвичай. Небо, коли ми піднялись на гору Лопушна хоч і було в хмарах, але навколишні вершини ми побачили.
Наробили фото, перепочили і пішли далі до гір Велика і Мала Сивуля. Коли спустились з гори Лопушна і почали підйом на хребет, що веде до Великої Сивулі, я був вражений, те що здалось мені вузенькою стежиною з вершини Лопушна
насправді добротна дорога)))
На безіменній висоті перед Сивулею зупинились на привал, отут я побачив вершину Великої Сивулі, котра до того ховалась за безперервним каскадом підйомів.
"Побачив вершину" - трішки неправильно написано), бо вершина була закрита хмарами, першими словами коли я її побачив були: "може не будемо туди іти)", але, як то говориться: "партия сказала - надо мы ответили - сделаем". Оділи рюкзаки і пішли.
До укріплень перед Великою Сивулею, що залишились ще з часів Першої світової війни, дійшли досить скоро і досить легко, думав буде важче.
Окрім нашої, там зупинились перепочити ще декілька груп. Поки всі фотографувались, відпочивали, одягали курточки, бо попереду був стрімкий підйом і вітер дув там доволі холодний, я оцінив сьогоднішні підйоми і помітив, що даються вони набагато легше ніж вчора то ж вирішив перекурити і за хвилин двадцять скурив дві сигарети, почав підйом на Велику Сивулю.
Що це була дурна ідея мій організм підказав мені досить скоро), згадалися вчорашні підйоми на Ігровець і Високу, але хоча в одному місці підйому, приходилось підійматись по вертикалі чіпляючись руками за каміння і відчуваючи себе ледь не альпіністом, що підіймається на Аннапурну, хоча висота цієї ділянки була приблизно 3 метри))), бажання потрапити на вершину побороло все.
Вершина Великої Сивулі не те що виправдала, а навіть перевершила усі сподівання. Каміння на вершині, величиною досягало по два метри, а сама вершина за площею була десь, як середньостатистична спальня в наших багатоповерхівках.
Хмари які закривали вершину затримувались ненадовго і на кілька хвилин огортаючи нас, пливли собі далі, відкриваючи нам красу Карпатських гір, а дивитись на хмару котра пливе прямо на тебе - це спогад, котрий неможливо забути.
Тут на вершині і зупинились пообідати - такий собі обід в хмарах).
Пообідавши вирушили до Малої Сивулі, на вершині якої встановлено обеліск, звичайно частина групи по черзі на нього повилазила).
Після досить довгої фотосесії на вершині гори Мала Сивуля, почали спуск до полонини Рущина
Трішки поблукавши в жерепі, вийшли до руїн туристичного притулку, де була табличка з інформацією котра буде корисна тим хто бездумно розкидає сміття.
А пройшовши далі по маршруту я вперше побачив місце де народжується ріка.
Скільки "вперше" всього за два дні, а могло статись так, що ці два дні я міг провалятись на дивані і вперше побачити лише нову рекламу засобів гігієни, чи чогось подібного. Забігаючи наперед скажу - ідучи далі по маршруту, я вперше побачив оленя в живій природі, побачив, як орел злітає в небо потривожений нашими голосами, вперше сидів біля вогню незважаючи на дощ, вперше ішов під дощем десяток кілометрів з усмішкою навіть не думаючи, як скоріш дійти кудись щоб сховатись, а насолоджуючись кожною секундою. Ось так думаючи про свої пережиті "вперше" і навіть не здогадуючись про майбутні, дійшов до урвища Пекло. Побачене ніяк не співпадало з образом Пекла до котрого нас привчили).
Тепер почувши слово "пекло" відразу пригадую цю картину), а слів котрими можна описати щось страшне і так вистачає, мабуть не тільки це слово змінило своє значення після першого походу, чи краще сказати не змінило, а просто набуло нових значень, та тоді я про це не думав - я просто лежав на краю Пекла і насолоджувався життям))).
Привал видався довгий - добрих пів години ми говорили про пекло, пройдені кілометри, згадували підйом на вершини Ігровця, Високої і Сивулі і добряче відпочивши продовжили похід.
Дорогою до полонини Боярин, сталось ще одне "вперше" про яке забув написати вище - вперше побачив корів з дзвониками на шиї, як на малюнках з дитячих книжок, звук дзвіночків наповнював Карпати веселим відлунням передзвонів.
Щось подібне я зняв на відео коли ішов на Петрос, правда ці дзвіночки на вівцях, але звук той самий). Відео можна переглянути тут.
Під супровід дзвіночків дійшли до полонини Боярин, тут трішки поблукавши в пошуках дороги, вийшли до колиб пастухів. Бабця котра поралась біля хатини детально розповіла, як вийти на потрібну нам дорогу. Подякувавши бабусі, дійшли до старої тракторної дороги котра веде від полонини Боярин до водоспаду Салатручіль.
Дорогою натрапили ожину, що викликало незапланований привал))), наївшись вдосталь продовжили спуск до водоспаду. Біля водоспаду Салатручіль, скинув рюкзак, розстелив карімат і просто дивився, як по камені стікає вода доповнюючи ріку і створюючи таке просте і водночас неповторне, прекрасне...
Відпочивши, розклали намети і приготували вечерю, знову сиділи біля багаття, незважаючи на дощ, доки не промокли повністю і розійшлись по наметах.
Дощ падав цілу ніч і навіть не думав закінчуватись вранці. Спакували мокрі намети в чохли та вирушили до села Бистриця. На зупинці окрім нас зібралось ще декілька груп з різною кількістю людей від двох до двох десятків, українці, білоруси, поляки і навіть мужчина з Канади - мокрі та все одно щасливі, зачаровані куточком Українських Карпат під назвою Горгани.
Чи було важко в першому поході? Так, та кожен крок, кожен метр підйому, кожна хвилина під дощем варті пережитих вражень, емоцій, відчуттів. В пам'яті назавжди залишаться вершини Ігровця, Високої, Лопушни, Великої і Малої Сивулі, перевал Боревка де після переходу вперше заночував посеред гір, далеко від цивілізації, урвище Пекло, водоспад Салатручіль та ще багато іншого, тоді - такого нового і цікавого, а тепер після багатьох ночей проведених в горах і пройдених кілометрів Українськими Карпатами - рідного, знайомого та кожен раз неповторного.
... а закінчилось, чи можливо краще сказати - почалось), все тим, що через пять днів після повернення з Горган, я знову спакував свій рюкзак і знову вирушив в похід, уже спланований мною.
Більше фото з походу тут
Карта (мапа) маршруту: село Осмолода - гора Висока - гора Ігровець - перевал Боревка - гора Лопушна - гора Велика Сивуля - гора Мала Сивуля - урвище Пекло - полонина Боярин - водоспад Салатручіль - село Бистриця ТУТ
де після невеличкого привалу почали підйом. Ось тут моя шкідлива звичка показала себе у всій красі, гонорово почавши підйом з припаленою цигаркою, уже через метрів 10 я її погасив і поклав в порожню пачку, котру спеціально приготував для недопалків, а ще через метрів 5 підйому закралась перша думка про те, що пора б "кидатися того ровера)". На моє щастя через кілька метрів підйом став пологішим, тож трішки віддихавшись, я вже перестав нагадувати загнану коняку.
Трішки не туди звернувши ми пішли в іншу сторону, зупинились поскидали рюкзаки і досвідчені учасники групи пішли шукати вірний шлях. Після проведеної розвідки виявилось, що потрібно повернутись метрів сто назад і ми вийдемо на правильний траверс, котрий проходить якраз над тим місцем де ми зараз, метрів 30 вище. "Вертатись 100 метрів назад а потім приблизно так само до місця над нами" - подумав я і сказав: "Тропа для слабых", взяв рюкзак і попер вверх по бездоріжжю. Під ногами опале листя і дуже вологий ґрунт, мабуть в дощ тут тече струмочок, уже після трьох метрів підйому, грузнучи по кісточки в болоті перемішаному з опалим листям і кілька разів послизнувшись, я зрозумів - "Тропа для умных"))).
В результаті, ті що пішли стежкою пройшли тих 200 метрів зберігши сили, ще й непогано відпочили чекаючи мене))). Продовжуючи підйом: разів десять прощався з курінням, думав, що може краще б сидів соді вдома пялячись в монітор, або пив пиво в якісь забігайлівці, а ще на думці вертілись фрази з WarCraft: "А ещё говорили: сходишь в армию! А ещё говорили: увидишь мир"))).
Та, як тільки ми піднялись вище і крізь дерева побачив вершини гір, відразу відкинув думки про сидіння вдома і затих голос з WarCraftу))).
Звичайно фізично легше не стало та тепер я точно знав, що гори вартують і натертих ніг і втоми і всього решта чого вимагає підйом на вершину. Отак віддихуючись під час споглядання вершин вийшов на хребет Матагів.
Навіть те, що тут почали вирубку лісу і погода, котра почала псуватись, не могли зіпсувати вражень, а коли почув, що підйом котрий ми пройшли був найважчим, то мабуть почувався найщасливішою людиною на землі))). Тоді я ще мало знав про підйом в горах... не знав я і про шапку котра потрібна в горах навіть влітку), після виходу на хребет і перших поривів вітру обв'язав голову футболкою, зробивши щось на подобі бандани), отак я вперше сам того не знаючи застосував вміння мандрівників використовувати непотрібні речі (футболок я взяв п'ять штук) замість забутих потрібних).
Далі наш шлях пролягав лісовою стежиною.
Десь на цій стежині кріплення для підтягування лямки рюкзака не витримало і тріснувши полетіло кудись в мох), котрий тут ріс, як трава в лісі поблизу Львова, всі схили по праву і ліву сторону дороги були вкриті мохом. Зав'язавши лямку на гудз, продовжив іти роздивляючись мох). Піднявшись вище, на стежині з під землі і на схилах, крізь мох почало виступати каміння, ідучи навіть подумати не міг, що скоро під ногами залишиться саме каміння, тоді я ще не знав, що таке Горгани...
Отак стежиною, ідучи крізь царство моху і каміння, вийшли ми до хатинки. Першим питанням було, а хто тут живе, на такій висоті і так далеко від цивілізації? Виявляється мандрівники і лісники. Кожен може знайти прихисток від негоди чи просто перепочити або переночувати в хатині. Тоді навіть не здогадувався скільки таких хатинок посеред Карпат.
Відпочили, перекусили і почали підйом на гору Висока.
Так я вперше потрапив в царство каменю, жерепу і хмар.
Хмари наповзали на нас лізучи вгору по схилах гори Висока, закриваючи світ сірим туманом в якому ховались і сусідні вершини, і навіть учасники групи котрі були подалі від мене.
Пам'ятаю підніматись на гору Висока, як і на Ігровець було дуже важко, ноги боліли, дихав наче щойно пробіг кілометрів сім, а то і більше, берци натерли ноги. Мабуть трішки різкий, зате дуже влучний вислів "чуть не здох" цілком і повністю опише мій стан на коли я піднімався на вершини гір Ігровець і Висока. Та я вже знав - це все дрібниці порівняно з тим, що дарують гори: краса, захоплення і незабутні враження - котрі пам'ятатимеш роками. Зараз 2014 рік, а я і досі пам'ятаю цей похід, так само, як і решту попередніх походів.
Хмари не хотіли покидати вершин тож ми так нічого і не побачили, але ми знали що рано чи пізно ми знову побачимо вершини Горган.
Під час спуску з Ігровця
хмари внизу трішки розійшлися і ми побачили крізь це віконце землю під нами.
Попереду спуск до перевалу Боревка і зупинка на ночівлю.
До перевалу наскільки я пам'ятаю дійшли швидко.
Окрім нас тут уже стояла велика група з Білорусі, розпитавши в них де вода і про можливі місця для наметів і перекинувшись кількома фразами про похід, Карпати та звичайно погоду, вирушили по воду.
Поблизу струмка
було непогане місце для наметів тож вирішили не шукати далі і розбивати табір,
а тим часом хмари над перевалом Боревка розігнав вітер і крізь гілки дерев до нас пробилось сонячне проміння. Кудись поділась втома від пройдених кілометрів, коли штурмував вершини гір Ігровець і Висока - найбільш чого хотів, після того щоб вітер розігнав хмари, розкласти намет і просто лежати цілий день, а може і два, а може і без намету, просто лягти і лежати))). Сполоснувши лице в джерелі, навіть вже й забув, що ще годину назад сил майже не лишилось, відчуття були наче щойно прокинувся після доброго, довгого і здорового сну, а далі уже почались приготування до вечері. А ще ми зовсім випадково знайшли місце де була мобільна мережа, правда потрібно було лізти на пеньок висотою приблизно метр) і таке буває, згадав, як в поході по Східних Горганах один з учасників групи зловив мережу просто підкинувши телефон вверх))).
Повечерявши, ще довго сиділи біля вогню розповідаючи різні веселі історії, були навіть спроби розповісти страшну, але вона також перетворилась в веселу історію.
Вранці, нас розбудило сонце чиє світло пробилось крізь тент наметів.
Поснідали, зібрались і залишаючи перевал Боревка вирушили до гори Лопушна. Хоча знову потрібно було іти весь час вверх, та підйом був набагато легшим порівняно з вчорашнім, можливо уже звик, а можливо через те, що курив учора набагато менше ніж зазвичай. Небо, коли ми піднялись на гору Лопушна хоч і було в хмарах, але навколишні вершини ми побачили.
Наробили фото, перепочили і пішли далі до гір Велика і Мала Сивуля. Коли спустились з гори Лопушна і почали підйом на хребет, що веде до Великої Сивулі, я був вражений, те що здалось мені вузенькою стежиною з вершини Лопушна
насправді добротна дорога)))
На безіменній висоті перед Сивулею зупинились на привал, отут я побачив вершину Великої Сивулі, котра до того ховалась за безперервним каскадом підйомів.
"Побачив вершину" - трішки неправильно написано), бо вершина була закрита хмарами, першими словами коли я її побачив були: "може не будемо туди іти)", але, як то говориться: "партия сказала - надо мы ответили - сделаем". Оділи рюкзаки і пішли.
До укріплень перед Великою Сивулею, що залишились ще з часів Першої світової війни, дійшли досить скоро і досить легко, думав буде важче.
Окрім нашої, там зупинились перепочити ще декілька груп. Поки всі фотографувались, відпочивали, одягали курточки, бо попереду був стрімкий підйом і вітер дув там доволі холодний, я оцінив сьогоднішні підйоми і помітив, що даються вони набагато легше ніж вчора то ж вирішив перекурити і за хвилин двадцять скурив дві сигарети, почав підйом на Велику Сивулю.
Що це була дурна ідея мій організм підказав мені досить скоро), згадалися вчорашні підйоми на Ігровець і Високу, але хоча в одному місці підйому, приходилось підійматись по вертикалі чіпляючись руками за каміння і відчуваючи себе ледь не альпіністом, що підіймається на Аннапурну, хоча висота цієї ділянки була приблизно 3 метри))), бажання потрапити на вершину побороло все.
Вершина Великої Сивулі не те що виправдала, а навіть перевершила усі сподівання. Каміння на вершині, величиною досягало по два метри, а сама вершина за площею була десь, як середньостатистична спальня в наших багатоповерхівках.
Хмари які закривали вершину затримувались ненадовго і на кілька хвилин огортаючи нас, пливли собі далі, відкриваючи нам красу Карпатських гір, а дивитись на хмару котра пливе прямо на тебе - це спогад, котрий неможливо забути.
Тут на вершині і зупинились пообідати - такий собі обід в хмарах).
Пообідавши вирушили до Малої Сивулі, на вершині якої встановлено обеліск, звичайно частина групи по черзі на нього повилазила).
Після досить довгої фотосесії на вершині гори Мала Сивуля, почали спуск до полонини Рущина
Трішки поблукавши в жерепі, вийшли до руїн туристичного притулку, де була табличка з інформацією котра буде корисна тим хто бездумно розкидає сміття.
А пройшовши далі по маршруту я вперше побачив місце де народжується ріка.
Скільки "вперше" всього за два дні, а могло статись так, що ці два дні я міг провалятись на дивані і вперше побачити лише нову рекламу засобів гігієни, чи чогось подібного. Забігаючи наперед скажу - ідучи далі по маршруту, я вперше побачив оленя в живій природі, побачив, як орел злітає в небо потривожений нашими голосами, вперше сидів біля вогню незважаючи на дощ, вперше ішов під дощем десяток кілометрів з усмішкою навіть не думаючи, як скоріш дійти кудись щоб сховатись, а насолоджуючись кожною секундою. Ось так думаючи про свої пережиті "вперше" і навіть не здогадуючись про майбутні, дійшов до урвища Пекло. Побачене ніяк не співпадало з образом Пекла до котрого нас привчили).
Тепер почувши слово "пекло" відразу пригадую цю картину), а слів котрими можна описати щось страшне і так вистачає, мабуть не тільки це слово змінило своє значення після першого походу, чи краще сказати не змінило, а просто набуло нових значень, та тоді я про це не думав - я просто лежав на краю Пекла і насолоджувався життям))).
Привал видався довгий - добрих пів години ми говорили про пекло, пройдені кілометри, згадували підйом на вершини Ігровця, Високої і Сивулі і добряче відпочивши продовжили похід.
Дорогою до полонини Боярин, сталось ще одне "вперше" про яке забув написати вище - вперше побачив корів з дзвониками на шиї, як на малюнках з дитячих книжок, звук дзвіночків наповнював Карпати веселим відлунням передзвонів.
Щось подібне я зняв на відео коли ішов на Петрос, правда ці дзвіночки на вівцях, але звук той самий). Відео можна переглянути тут.
Під супровід дзвіночків дійшли до полонини Боярин, тут трішки поблукавши в пошуках дороги, вийшли до колиб пастухів. Бабця котра поралась біля хатини детально розповіла, як вийти на потрібну нам дорогу. Подякувавши бабусі, дійшли до старої тракторної дороги котра веде від полонини Боярин до водоспаду Салатручіль.
Дорогою натрапили ожину, що викликало незапланований привал))), наївшись вдосталь продовжили спуск до водоспаду. Біля водоспаду Салатручіль, скинув рюкзак, розстелив карімат і просто дивився, як по камені стікає вода доповнюючи ріку і створюючи таке просте і водночас неповторне, прекрасне...
Відпочивши, розклали намети і приготували вечерю, знову сиділи біля багаття, незважаючи на дощ, доки не промокли повністю і розійшлись по наметах.
Дощ падав цілу ніч і навіть не думав закінчуватись вранці. Спакували мокрі намети в чохли та вирушили до села Бистриця. На зупинці окрім нас зібралось ще декілька груп з різною кількістю людей від двох до двох десятків, українці, білоруси, поляки і навіть мужчина з Канади - мокрі та все одно щасливі, зачаровані куточком Українських Карпат під назвою Горгани.
Чи було важко в першому поході? Так, та кожен крок, кожен метр підйому, кожна хвилина під дощем варті пережитих вражень, емоцій, відчуттів. В пам'яті назавжди залишаться вершини Ігровця, Високої, Лопушни, Великої і Малої Сивулі, перевал Боревка де після переходу вперше заночував посеред гір, далеко від цивілізації, урвище Пекло, водоспад Салатручіль та ще багато іншого, тоді - такого нового і цікавого, а тепер після багатьох ночей проведених в горах і пройдених кілометрів Українськими Карпатами - рідного, знайомого та кожен раз неповторного.
... а закінчилось, чи можливо краще сказати - почалось), все тим, що через пять днів після повернення з Горган, я знову спакував свій рюкзак і знову вирушив в похід, уже спланований мною.
Більше фото з походу тут
Карта (мапа) маршруту: село Осмолода - гора Висока - гора Ігровець - перевал Боревка - гора Лопушна - гора Велика Сивуля - гора Мала Сивуля - урвище Пекло - полонина Боярин - водоспад Салатручіль - село Бистриця ТУТ
Немає коментарів:
Дописати коментар