Виявляється, якщо в п'ятницю після обіду виїхати зі Львова поїздом Львів-Рахів то за два вихідні дні можна побачити: руїни замку, два водоспади, стародавній монастир і ще й повернутись до Львова в неділю ввечері. Такий собі ПВД з масою вражень.
Вокзал, з неба падає якийсь зовсім не весняний дощ, народ шукає свої вагони, таких, як ми бажаючих провести вихідні під дощем, десь подалі від цивілізації небагато, але є))). Звичайно, комфортніше б було зараз десь сісти в приміщенні випити пляшку пива чи дві, а потім вдома переглянути кіно і лягти спати в зручне м'яке ліжко, але то тільки комфортніше, а цікавіше закинути рюкзак на верхню полицю в вагоні, одягти навушники і під музику з перестуком коліс дивитись, як хмари проливають дощі на поля, міста, дороги, машини, людей і плюс до всього цього разу ми йдемо до Манявського водоспаду котрий вважається одним з найгарніших в Україні, а ще заплановано відвідати Бухтівецький водоспад, Пнівський замок і Манявський скит, тож все повинно бути цікавіше за самий крутий голлівудський блокбастер бо відбуватиметься в реалі))).
Прогноз погоди на вихідні також не радує погожими днями, але маршрут пролягатиме, майже завжди, через населені пункти тож буде де сховатись від дощу та й підійматись високо в гори не будемо, тож хмарність не завадить побачити все, що плануємо.
В Франківську, замість заклопотаного люду, котрий вийшов, в вагон весело забігає купа школярів, тепер тут стає веселіше, діти бігають поміж полками плацкарту, кричать, сміються, вирішують, якісь свої, важливі питання), а за ними ходять і бурчать заклопотані вчителі намагаючись загнати свої класи в рамки загальноприйнятих норм поведінки в громадському транспорті))).
Надвірна, дощ лиє, як з відра. Варіантів два: іти під дощем до Пнівського замку де запланована перша ночівля, або ночувати тут, на вокзалі. Вирішили зварити кави, перекусити і зачекати, можливо дощ перестане або хоча б стане слабшим.
Кава випита, перекус з'їли, а дощ, як падав так і падає. Ночуємо на вокзалі, холоднувато, незручно, зате сухі), правда і виспатись не вдалось за цілу ніч подрімав може години дві, а може й менше.
Прогноз погоди на вихідні також не радує погожими днями, але маршрут пролягатиме, майже завжди, через населені пункти тож буде де сховатись від дощу та й підійматись високо в гори не будемо, тож хмарність не завадить побачити все, що плануємо.
В Франківську, замість заклопотаного люду, котрий вийшов, в вагон весело забігає купа школярів, тепер тут стає веселіше, діти бігають поміж полками плацкарту, кричать, сміються, вирішують, якісь свої, важливі питання), а за ними ходять і бурчать заклопотані вчителі намагаючись загнати свої класи в рамки загальноприйнятих норм поведінки в громадському транспорті))).
Надвірна, дощ лиє, як з відра. Варіантів два: іти під дощем до Пнівського замку де запланована перша ночівля, або ночувати тут, на вокзалі. Вирішили зварити кави, перекусити і зачекати, можливо дощ перестане або хоча б стане слабшим.
Кава випита, перекус з'їли, а дощ, як падав так і падає. Ночуємо на вокзалі, холоднувато, незручно, зате сухі), правда і виспатись не вдалось за цілу ніч подрімав може години дві, а може й менше.
Як тільки надворі засірів світанок одягаємо рюкзаки і вперед - до Пнівського замку. Минаючи безрозмірні калюжі йдемо під дрібним дощем та сірим небом і менш ніж за годину уже бачимо руїни замку.
Як доїхати, або дійти від автостанції чи вокзалу в Надвірній можна глянути на карті.
В полі бігають безпритульні собаки, яких сюди приваблює сміттєзвалище, що поблизу, але за стінами, на подвір'ї замку їх не було, можливо після кількох байкерських зльотів, що проходили в Пнівському замку їм сюди нема бажання приходити).
Хоча з усіх байкерів котрих я знаю ніхто б не скривдив, просто так, тварину, але гучна музика і рев сотень двигунів мотоциклів, відлякають не те що зграю собак))).
Посеред подвір'я видніються місця від багать, отже, можливо не тільки мені спало на думку зробити тут привал на ніч, от правда дощ завадив здійснити плани про сон в стінах замку.
Пнівський замок збудований в XVI столітті, поблизу села Пнів, пізніше поблизу замку виникло і розрослось місто Надвірна. Збудований польською шляхтою, кілька разів захоплювався українцями, вперше успішно штурмували замок опришки, а пізніше козаки, на відміну від українців, турки з їх чисельною армією так і не змогли здобути замок. Історії Пнівського замку цікаві і таємничі, донині збереглись легенди про підземні ходи замку котрими можна було дійти навіть до зруйнованої цитаделі в Надвірній.
Тепер, подібно до замку в Старому Селі, в легендарних підземеллях зберігається сміття(, це так наш народ, мабуть, висловлює свою шану історичній спадщині і тут, як би не хотілось знову звалити все на владу, іноземні держави, всесвітню змову чи на ще щось - це навряд чи вдасться бо це прості люди з'ївши батончик і випивши воду, кинуть папірець та пляшку кудись щоб не було так помітно.
Природа також помаленьку руйнує замок, під час повені в 2008 частково зруйнувалися залишки стін від зсувів ґрунту, а в 2010 року обвалилась Східна вежа, а ще дощі, вітер, мороз, хоча помаленьку, але руйнують древні мури.
В одній з веж, хтось збудував камін), звичайно користі, в плані тепла, від нього не багато, але все одно класно посидіти біля каміну в середньовічному замку, навіть незважаючи на те, що даху в вежі немає, в стінах тріщини, а крізь віконні отвори дують вітри, але ж основні атрибути є: замок є, камін є, замість різьблених крісел підійдуть карімати, а дах? А що нам дах? Ми звикли до зоряного неба над нами чи сірих хмар похмурого ранку і навіть дрібний дощ нам не завада).
Обійшовши Пнівський замок, вирушаємо до автостанції в Надвірну.
Як доїхати, або дійти від автостанції чи вокзалу в Надвірній можна глянути на карті.
В полі бігають безпритульні собаки, яких сюди приваблює сміттєзвалище, що поблизу, але за стінами, на подвір'ї замку їх не було, можливо після кількох байкерських зльотів, що проходили в Пнівському замку їм сюди нема бажання приходити).
Хоча з усіх байкерів котрих я знаю ніхто б не скривдив, просто так, тварину, але гучна музика і рев сотень двигунів мотоциклів, відлякають не те що зграю собак))).
Посеред подвір'я видніються місця від багать, отже, можливо не тільки мені спало на думку зробити тут привал на ніч, от правда дощ завадив здійснити плани про сон в стінах замку.
Пнівський замок збудований в XVI столітті, поблизу села Пнів, пізніше поблизу замку виникло і розрослось місто Надвірна. Збудований польською шляхтою, кілька разів захоплювався українцями, вперше успішно штурмували замок опришки, а пізніше козаки, на відміну від українців, турки з їх чисельною армією так і не змогли здобути замок. Історії Пнівського замку цікаві і таємничі, донині збереглись легенди про підземні ходи замку котрими можна було дійти навіть до зруйнованої цитаделі в Надвірній.
Тепер, подібно до замку в Старому Селі, в легендарних підземеллях зберігається сміття(, це так наш народ, мабуть, висловлює свою шану історичній спадщині і тут, як би не хотілось знову звалити все на владу, іноземні держави, всесвітню змову чи на ще щось - це навряд чи вдасться бо це прості люди з'ївши батончик і випивши воду, кинуть папірець та пляшку кудись щоб не було так помітно.
Природа також помаленьку руйнує замок, під час повені в 2008 частково зруйнувалися залишки стін від зсувів ґрунту, а в 2010 року обвалилась Східна вежа, а ще дощі, вітер, мороз, хоча помаленьку, але руйнують древні мури.
В одній з веж, хтось збудував камін), звичайно користі, в плані тепла, від нього не багато, але все одно класно посидіти біля каміну в середньовічному замку, навіть незважаючи на те, що даху в вежі немає, в стінах тріщини, а крізь віконні отвори дують вітри, але ж основні атрибути є: замок є, камін є, замість різьблених крісел підійдуть карімати, а дах? А що нам дах? Ми звикли до зоряного неба над нами чи сірих хмар похмурого ранку і навіть дрібний дощ нам не завада).
Вийшовши з замку знову згадав, що дуже хочеться спати), всю дорогу від замку до автостанції мріяв тільки про те, як буду дрімати в автобусі дорогою до водоспаду), а ще надіявся, що буде рейсовий автобус в Букове, тоді і посплю довше, і йти менше.
Автобусів в Букове нема, продавець в палатці на автостанції спочатку навіть не зрозумів про яке село ми питаємо і на запитання чи їздять автобуси в Букове відповів: "Та ні звідси в Буковель точно нічого не їде", вже коли ми згадали про Бухтівецький водоспад, зрозумів куди нам потрібно.
Найближче куди можна доїхати, щоб менше іти, рейсовим автобусом з Надвірної - це село Пасічна, зате проблем з автобусами немає, відправлення кожних 20 хвилин, туди ми і поїхали. Дорогою мені снилось, що хтось доганяє автобус, котрий чомусь зупинився за метрів 100 від зупинки, що хмари розійшлись і світить сонце, здається я навіть мружився уві сні). З приємної дрімоти мене вирвав голос водія: "Отут виходьте, дальше перейдете міст і йдіть весь час прямо".
Першим про що я подумав коли вийшов з автобуса, розкласти прямо тут намет і поспати хоча б дві, а краще три години.
Карта встановлена на початку маршруту повідомляла, що до Бухтівецького водоспаду іти 2 години.
Коли переходили міст, звернув увагу на ріку котра з ревом несла каламутні води з гір кудись в долини, що ж мабуть таки гарний час щоб подивитись на водоспади, бо що це за водоспад коли замість ревучого потоку по скелі стікає кілька струмочків?
Дощ перестав, місцями, навіть чисте небо пробивалось крізь сірі, суцільні хмари, попереду нас чекали приблизно 7 кілометрів ґрунтової дороги.
Дорогою ми розглядали хати села Соколовиця в пошуках магазину, бо вода в нас закінчилась, а поповнювати запаси з ріки, в селі при дорозі, бажання не було), ще й на зло людей на подвір'ях не видно, вивісок на хатах також і до повного щастя головна вулиця села була порожня, лише іноді попри нас проїжджали авто, зупиняти машини щоб спитати про магазин бажання не було, лише на привалі за селом ми зустріли старшого чоловіка, котрий на наше питання про магазин, відповів, що останній магазин залишився приблизно пів кілометра позаду), правда далі по дорозі уже в селі Букове буде джерело. В похмуру погоду пити не так вже й сильно хочеться, а вертатись назад - не хочеться зовсім, тож перепочивши пішли ми в Букове, дорогою розглядаючи величезний скельний виступ, що нависав над селом.
Джерело одразу при дорозі, зі схилу, поміж моху і каміння, стікають струмені холодної, свіжої і смачної води.
Набрали води, втамували спрагу і пішли далі.
... і ледь не пройшли Бухтівецький водоспад))), ще на привалі, розглядаючи карту помітив, що водоспад знаходиться осторонь маршруту, добре, що з дороги помітили, ось такий водоспад,
котрий спочатку прийняли за Бухтівецький, бо згідно карти ми вже були десь поруч, але він зовсім не подібний до того котрий я роздивлявся на фото, готуючись до походу.
З дороги вела невеличка стежина, котрою ми і пішли щоб по ближче розгледіти невідомий водоспад),
а від стежини, вниз, були зроблені дерев'яні сходи,
зійшовши якими, ми вже почули справжній Бухтівецький водоспад. Вода з гуркотом текла крізь тріщину в скелі і падала вниз.
Виникло бажання пройтись по виступу і заглянути за край, а з бажанням і дурна думка: "тисячу років простояв, а зараз, як гепнеться вниз разом зі мною)",
та все закінчилось добре - не гепнуся))).
Поблизу водоспаду облаштоване місце відпочинку,
також тут буде достатньо місця щоб поставити кілька наметів, а найбільше мені сподобалось ось таке накриття,
під яким навіть в дощ можна посидіти біля багаття без дощовика і не змокнути.
Залишаємо рюкзаки в альтанці і стежкою, що веде круто вниз спускаємось щоб подивитись на Бухтівецький водоспад знизу. Стежка, після дощів, слизька, а ще місцями земля усунулась, тож іноді чіпляючись за невеликі дерева або траву, але таки спустились до ріки.
Подивились здалеку на водоспад, щоб підійти ближче потрібно б було роззуватись і вбрід іти по слизькому камінню, ще й по швидкій течії, навіть не знаю, чого не хотілось більше: підвернути ногу спочатку походу чи йти босим в холодну воду))).
Водоспад Бухтівець нікуди не подінеться, прийду ще колись сюди в теплішу погоду, а то топати з мокрими ногами не хочеться. Попереду на нас чекав підйом в гори і Манявський водоспад.
Забрали рюкзаки і вийшли на дорогу, зробив фото місця де потрібно звернути, як бачите пропустити потрібну стежку дуже легко, немає жодного вказівника, що тут з основної дороги потрібно повертати вправо.
Дійшовши до краю села знову зустріли чоловіка в котрого питали про магазин, спитав чи знайшли водоспад, поцікавився куди йдемо далі і почувши, що до Манявського водоспаду порадив звернути на дорогу, котра на моїй карті позначена зеленим маркером і нею вийти до нової дороги, котру побудували роки три тому, мовляв нею йти легше і краще.
Поглянули на карту, нова дорога на ній не позначена, подумали і вирішили не сходити з червоного маршруту, навіть якщо і краще там іти, то приблизно уявивши з розповіді де вона проходить, йти нею буде довше.
Почали підйом.
В верхів'ях дерев гуляв вітер, хмари затягували сусідні, вищі вершини, залишаючи сніг, як відголосок зими на гіллях, а ми йшли вверх, небо хоч і було вкрите хмарами та дощ не падав і це вже добре.
В кінці підйому ми вийшли на нову дорогу про яку нам розповідали.
Про всяк випадок звірився з компасом, бо якось не хотілось зайти хтозна-куди, а потім хащами, непряму пробиратись до ночі в потрібне місце, а зранку коли розвидніється сказати: "ходімо я покажу тобі місце, з якого видно те місце, куди нам потрібно було дійти вчора", та й цього року вже таке було в Мармаросах, а бродити по хащах два рази в рік - це вже порушення традиції))).
Дорога траверсувала вершину гори Бзинковачка, як позначено на карті, мабуть в цьому місці нову дорогу проклали поверх старої.
Оминувши Бзинковачку зустріли лісорубів, спитали чи правильно йдемо до Манявського водоспаду, лісоруби відповіли, що йдемо ми правильно і щоб далі йшли весь час цією дорогою нікуди не звертаючи і вийдемо прямо до Манявського водоспаду, спитав коли побудували цю дорогу, бо на моїй карті вона не позначена, відповіли:"років три назад". Ще поговорили про походи, водій трактора не міг зрозуміти для чого ходити в гори кажучи: "мені вже надоїло сюди кожен день ходити", пояснювати довго і нудно чого ми ходимо в гори не хотілось, відповів просто: "відпочинок)", водій трактора відповів також просто:"ото вар'яти), відпочинок - це на дивані перед телевізором, або в барі, сауні", ну що ж кожному своє, так і розійшлись кожен з своєю думкою.
Перед горою Погарчина влаштували привал на обід.
Назбирали дров, розвели вогонь, щоб зварити кави бо хоча спати хотілось вже не так сильно, як вранці, але хотілось. Тільки поставили казанок з водою, з неба посипався густий, лапатий сніг), звичайно торкаючись землі він танув, але дерева таки вкрились шаром снігу, ліс став нагадувати Різдвяну відкритку))).
Якраз під час обіду ми помітили червоний маркер осторонь від дороги і стару дорогу, що підіймалась на вершину гори Погарчина, вирішив пройтись поглянути що і як, краще зараз, без рюкзака, розвідати куди йти далі ніж потім з вантажем ходити туди сюди в пошуках правильного шляху.
Стара дорога з маркуванням просто підіймалась вверх на вершину, а потім спускалась вниз до нової дороги, вершина гори Погарчина поросла лісом, крізь дерева не видно нічого цікавого, тож підійматись на неї і тратити зайві сили неварта.
Пообідавши, одягли рюкзаки і пішли новою дорогою, червоні маркери зустрічались доволі часто, але уваги на них ми вже майже не звертали, усе маркування йшло вздовж старої дороги котра вже помаленьку заростала деревами, тож можна просто іти споглядаючи обриси гірських вершин над якими нависали сірі хмар, котрі ще декілька разів посипали нас снігом,
а також варто дивитись під ноги щоб не наступити на ось таку, місцеву, звірину).
Нова дорога, як і казали лісоруби, привела нас до Манявського водоспаду, вірніше не до самого водоспаду, а до обладнаного місця відпочинку за кілька метрів перед водоспадом, про що сповіщали вказівники маршрутів та карта на дереві.
Тут вже стояла група з кількох чоловік. Привітались, розговорились, хлопці розповіли історію, як вони вночі, під дощем ішли з Маняви до водоспаду, промокли і вирішили зробити тут дньовку - заслужений відпочинок після таких пригод). Говорили про спорядження і походи, пригоди, людей, коротше кажучи проговорили ми з добру годину навіть не помітивши плину часу))). Попрощавшись, хлопці продовжили сушити мокрі речі, а ми пішли дивитись на Манявський водоспад.
Над водоспадом є оглядовий майданчик з якого чудово можна роздивитись водоспад, скелю по якій він стікає та ущелину в формі каньйону. Ще тут зроблена велика альтанка, от тільки люди, що тут відпочивають, чомусь переважно забувають про свою приналежність до людської раси, а ототожнюючи себе з свинями, залишають після себе купи сміття та недоїдків прямо на столах та підлозі альтанки(.
Перед водоспадом є невеличкий поріг і зручний підхід до води, тож після пройдених кілометрів можна сполоснути натерті ноги в холодній воді, але потрібно зважати на течію, бо можна підсковзнутися і впасти, а до водоспаду кілька метрів, висота якого, до речі 20 метрів.
Намет ми розклали відразу в альтанці, правда прийшлось трішки прибрати після попередніх її відвідувачів, бо як б там не було, а спати на рівній поверхні, яка ще й на висоті сантиметрів десять від землі і являє собою грубу дошку, набагато тепліше і зручніше ніж на землі. Зважаючи на вчорашню недоспану ніч проведену на холодному вокзалі в незручних кріслах, сьогодні хотілось комфорту))). Повечеряли і відразу полягали спати.
Вранці, як тільки ми поснідали і почали збиратись в дорогу, пішов густий сніг,
за кілька хвилин снігопаду, зима знову повернулась в Карпати))).
Ми одягнули рюкзаки і залишаючи сліди на снігу почали спуск стежкою, що вела круто вниз до ріки.
Спустившись, спробували підійти до Манявського водоспаду, та глибина ріки і швидка течія завадили нам це зробити,
якби ми тоді знали, що вже за кілька метрів звідси, будемо йти поколіна в воді...
Звичайно хлопці вчора нас попереджали, що треба буде кілька разів переходити річку вбрід, але ми думали, що в нас буде час морально підготуватись до цього))). За метрів двадцять від місця де ми спробували підійти до водоспаду, на нас чекав перший перехід. Досвід переходів річок вбрід уже є, правда не в таку погоду. З неба падав сніг, ріка швидко несла холодну воду, а ми знявши черевика і закотивши штани ішли через водну перешкоду, не так страшно і холодно, як можна було собі уявити, мені сподобалось), головне коли виходиш з води стати на щось тепле, для цього чудово підійшла сидушка або як його ще називають піддупник. Всі наступні рази уже з задоволенням заходив в воду.
Кілька разів перейшли ріку, піднялись на невеликий, але крутий схил, перейшли міст з двох слизьких колод і вийшли на дорогу, що вела до села Манява. Тут панувала весна, про сніг в горах нагадували лише хмари котрі зависли над гірським хребтом.
Ставало жарко, пора скидати кілька шарів одягу в який закутались вранці вирушаючи в дорогу, а заодно зробити привал, перепочити роздивляючись весняні Карпати.
Відпочили і пішли далі, дорогою біля нас зупинилась машина, дівчина, що була за рулем спитала чи можна десь по ближче до водоспаду залишити машину, дорогою якою вони вирішили доїхати до Манявського водоспаду, залишити машину прийдеться уже за метрів 300 від місця де ми зустрілись, про що я їй і сказав, а ще попередив про переходи, кілька разів, ріки вбрід, дівчата подякували і поїхали далі, а ми продовжили наш похід, попереду чекав Манявський скит.
Тільки увійшли в село, як снігові хмари догнали нас і знову посипали густим снігом, але тепер для більш реалістичної картини зими додавався холодний вітер).
Зупинятись щоб знову одягати куртки не хотілось, бо це ж треба скинути рюкзак котрий надійно зігріває спину в будь-яку погоду). Пощастило, нас підібрали люди котрі якраз везли своїх дітей на автобус до Франківська. Дорогою говорили про гори, мандрівки, погоду). Ці люди повна протилежність водія трактора котрого ми зустріли в горах, вони залюбки проведуть вихідні десь на природі подалі від телевізорів, барів і тому подібних благ цивілізації). Згадавши про дівчат з котрими ми зустрілись дорогою до Маняви, спитав, як можна машиною доїхати до Манявського водоспаду, бо дорога якою ми ішли з Бухтівецького водоспаду, веде до самого водоспаду і десь вона повинна починатись - дорога починається за Манявським скитом.
Підвезли нас аж до моста за кілька метрів від скиту, за що ми дуже вдячні, ще хлопці з якими ми говорили вчора біля водоспаду казали, що люди в цих місцях надзвичайно добрі і привітні, тепер і я можу впевнено сказати, що в Маняві вам завжди порадять і допоможуть.
Манявський скит
Заснований в 1606 році пережив важку історію, занепад, облоги ворогів, але залишився стояти на своєму місці до наших часів, донині розвивається і виконує всі функції покладені на нього засновниками. Діючі храми на території до яких приходять люди з навколишніх сіл, областей і навіть з закордону. Мури скиту надійно захищали тіла людей у військовий час,
а духовні служителі допомагали людям завжди і в мирі і в війні.
Мабуть, тепер Манявський скит виглядає трішки інакше ніж в ті далекі часи,
але головне, що він зберігся.
Оглянули подвір'я і побачили людей, котрі збираються біля сувенірного магазинчику, виявляється тут можна придбати цілющу воду з блаженного каменю - це великий камінь, приблизно за 800 метрів від скиту, з якого б'є джерело. Коли планував цей маршрут навіть не здогадувався про наявність цілющого джерела, про те, як знайти джерело взнав лише вдома коли писав опис походу. Про приблизне місцезнаходження джерела можна подивитись в карті до походу.
Помолившись в храмі, вийшли з Манявського скиту і почали наш шлях додому.
Все, що було заплановано ми пройшли і побачили. Часу залишалось вдосталь вирішили пообідати в облаштованому місці відпочинку, неподалік від моста, що веде до скиту, а далі пішли до зупинки громадського транспорту, в неділю сполучення погане і на автобус потрібно було ще чекати години три. Посидівши на зупинці, одягнули рюкзаки і пішли в село Маркова,
ще кілька кілометрів дороги набагато цікавіше за сидіння на місці). Сонячна погода змінювалась на хмарну, позаду залишались гірські хребти, де ще панує зима, десь далеко текли води падаючи зі скель і цим самим утворюючи дива природи, а ми побачивши це все і переживши, повертались в свої зони комфорту))).
Більше фото з походу тут
Відео тут
Карта (мапа) маршруту: Надвірна - село Пасічна - Бухтівецький водоспад - гора Бзинковачка - гора Погарчина - Манявський водоспад - Манявський скит.ТУТ
Немає коментарів:
Дописати коментар