Маршрут: село Шепіт - перевал Семенчук - гора Томнатик - село Верхній Яловець - перевал Джогул - село Шепіт
Закинута РЛС "Памір" - доволі цікава місцина в Українських Карпатах, але враховуючи добирання до цього місці, зі Львова, в нашому випадку, разом з цікавістю і доволі "важкодоступна".
Але, як б там не було, весною 2017, ми таки вибрались в ці "важкодоступні" місця.
Багато годин в дорозі, сон на автостанції, потім знову години в дорозі і ми в Путилі... автобус, далі не їде, а мав би їхати в Шепіт))). До Шепоту ще кілометрів 30, а мо й троха більше, наступний автобус в 17:15 і то кажуть люди, що його може не бути бо нинька свєто).
Посиділи, подумали і пішли перекусити, дорога ж не близька та й обід вже на носі).
Є в Путилі, неподалік автостанції, забігайлівка в підвальчику, куди тілько на зайшли, так "сталкерською") й назвали і не тільки через те, що вона в підвалі - на "вітрині" з товарів були лише крепкі напої, пиво, консерви і чіпси з сухариками. Взяли пива, а консерви в нас свої є). Заодно й розпитали в барменші чи можна якось заїхати в той Шепіт з Путили. Барменша кудись подзвонила, прийшов якийсь хлоп і скозав, шо за 600 грн відвезе, ми чемно подякували та відповіли, що за 600 грн ми ше й самі годні тих 30, чи мо троха більше, км пройти).
Багато йти не прийшлось, вже на виході з Путили нас підібрало авто і за 20 грн з хлопа, нас відвезли до Селятина, а це вже дуже добрий клапоть дороги. Посиділи ще в Селятині, роздивляючись місцевий "колорит") і знову в дорогу, і знову йшли не довго), через кілька хвилин нас підібрав бус і за 50 грн "за всіх" відвіз в Шепіт, якщо бути точнішим, то десь на початок села Шепіт.
Ну от і добрались.
Дорогою зустрілась нам ось така хатина
з агіт-листівкою теперішнього презедента "жити по новому" - є щось в образі тої хатини, що вже починає помалу валитись, разом зприху приліпаченою до неї наліпкою. Живем), чи по-новому? Хз, певно ні бо живем, як і колись, як можемо і як вміємо, але головне - живемо).
Топаємо попри паркан Неньки України, яким відгороджені, чи то ми від них, чи то вони від нас.
Осьо вам хвірточка в Европу,
кажуть - там краще... чи то так тільки кажуть.
Шось занесло мене не в ту сторону))).
Отож РЛС "Памір").
Дорогою до РЛС завітали на ось такий водоспад,
Гук Синявський, який я прогледів на карті, коли ще вдома роздивлявся маршрут до РЛС "Памір", але мош не переживати, якщо ви потрапили в Шепіт то відгомін водоспаду, що одразу при дорозі, обов'язково приведе вас сюди та й вказівник є неподалік автобусної зупинки .
На водоспаді до нас прибився "місцевий гід", років 10 певно). Розповів про тутешнє життя, про якогось "страшного хлопа на білому джипі", про нового начальника застави, якого до речі зустріли дорогою сюди і який розпитавши куди ми і звідки, пообіцяв подзвонити на заставу щоб там дали дозвіл на перебування в прикордонній зоні.
"Місцевий гід" показав нам магазин де: "можна карткою платити", провів нас до застави, та отримав, за свої труди, морозиво від одного з учасників походу).
Отримання дозволу зайняло кілька хвилин і ми потопали далі вздовж державного кордону України.
Дорогою зустрічались різноманітні позначки на прикордонній огорожі, які свідчили про інтелектуальний рівень та цінності, тих людей, що залиши згадку про себе.
Ішли ми довго і нудно, заким вибрались на хребет, де вже можна було поглянути на довколишні гори,
но тіко крізь невеликі вирубки, а сонце, тимчасом, помалу від нас ховалось, інколи пробиваючись крізь крони дерев, великим оранжевим диском.
Ми топали роз'їждженою болотистою дорогою до перевалу Семенчук, хоч, як я не старався "вилетіти") на той перевал до заходу сонця, щоб зовидіти це явище у всій красі... єдине чого добився - великого, фіолетовога мозоля на нозі))).
На Семенчук вибрались коли вже гет стемніло. Є десь на тому перевалі, обабіч дороги, невелика лавочка на яку ми всілись трохи відпочити і шось пожувати. Вже навіть була закралась думка тут ставати на ніч, але брак води погнав нас далі - до місця, що позначене на карті, як "місце для ночівлі в наметах", біля якого, згідно тій же карті, була вода.
Знайшли. Знайшли і стоянку, і воду, правда, якщо з "знажодженням" місця стоянки проблем не було жодних - вона одразу при дорозі, обгороджена патиками), то воду тре було троха пошукати).
Заким ми шукали воду і дрова, повз наш "табір" проїхали прикордонники, зупинились, посвітили фарами і певно не побачивши в нас ані контрабандистів, ані порушників держкордону, поїхали далі. Ми ж розпалили багаття, поставили воду, порозпаковували спальники і тут народ шось розморило), ну враховуючи, що цілу ніч і половину дня, ми їхали, а решту часу йшли, то гріх було не втомитись.
Функцію приготування вечері було покладено на мене, отож, на вечерю в нас був кіпяток і по пачці мівіни). Народ злопав вечерню навіть не виходячи з намету, а в мене ще трішки було сил, тож я собі до вечері ще приготував спірт з водою та вмостився на лавочку - жерти, пити і споглядати звіздочки в нічному небі над Карпатами).
Ранок. Пакуємось,
ледве впихнув ногу з здоровенним мозолем в черевик, але впихнув, що основне). Став на "мозолисту" ногу, скривився, матюгнувся, але, шо зробиш - тра йти).
Зак шкутильгав "розходжуючи" мозоль, решта групи вже встигла відійти доволі далеко, але мало-помалу, розглядаючи румунську частину Карпат, де ще лежав сніг,
я дошкутильгав до решти, що чекали мене влаштувавшись на привал. Перекурив і потопали ми далі до РЛС "Памір", що вже виднілась "зовсім поряд"), своїми білими куполами.
"Зовсім поряд" - це вже добре, але тра ще йти), мозоль вже здається "розходився", а мо втріс, але йти стало трішки легше, принаймні вже не так сильно відставав від решти, мабуть забути про біль допомагали навколишні краєвиди,
чи то підганяв дощ, що завис "десь там", за горою.
Ну, як б там не було, а "білосніжні шаріки" ставали все ближче).
Зробили ще один привал, біля вказівника повороту на Перкалаб,
до вершини гори Томнатик залишилось 350 метрів.
350 метрів і ось ми перед входом до РЛС "Памір",
що колись була секретною базою для спостереження, системи радянського ПВО, а тепер просто - красиві і цікаві руїни, до яких так довго добиратись зі Львова), Ну, але ми це зробили,
ми тут.
Секретне, дуже секретне і навіть дуже-дуже секретне) - все, рано чи пізно стає "набуттям громадськості", звичайно ж, якщо тій громадськості те секретне цікаве. Що "секретного" цікавило тут, особисто кожного, з нашої малочисельної "громадськості" я не знаю, то ж скажу тіко за себе - саме місце). І вийшовши на РЛС "Памір" ми розбрелись оглядати - оте "цікаве".
Скільки часу ми бродили поміж
і в куполах, я поняття не маю, пам'ятаю, що довго, дуже довго). Обійшли все, грюкали в куполах, плескали щоб почути специфічне ехо, вилазили на парапети, щоб пощупати руками сплав з якого зроблені купола,
звичайно ж роздивлялися навколишні краєвиди,
крутили антену),
найшли корову в куполі)
і знову роздивлялись диковинні споруди, які доволі гармонійно вписувались в гірські краєвиди,
ходили і бігали по якомусь тунелю ну чи типу того),
який, скоріш за все, нещодавно (жовтень 2018) викопали і демонтували.
А тимчасом, небо довкола РЛС "Памір" затягували хмари з яких дощі поливали довколишні гори.
Мало-помалу і над нами небо ставало похмурим,
але на голову ще не цяпало, тож без дискомфорту можна було продовжувати "екскурсію" колись секретною базою ПВО).
Зголодніли, розмістились неподалік "тунелю" перекусити, а далі потопали вниз, до колишніх казарм і адмінкорпусів.
Ходячи поміж отих розвалин, уявляв собі, що, мабуть, щось подібне до цього в ЧЗВ, куди ми таки втрафили того ж 2017 року.
Пороздивлялись, які краєвиди, колись відкривались з вікна невеликого житлового будинку на кілька квартир,
а ото з балкону).
Нічо так, мош було служити).
Зак ми бродили межи розвалин, небо над нами, повністю затягли хмари і почався дрібний дощ.
Встигли сховатись в одному з куполів, доки дрібне цяпання перейшло в добротну зливу.
Іти вже кудись, не було сенсу, тож порозкидали карімати, повмикали фотоапарати, бо вітер так гарно ганяв хмари повз вхід в купол, а ще, іноді, крізь хмари, поряд з нами виринали довколишні вершини гір,
інколи про щось перегукувались, просто говорити не виходило, бо гул від зливи, під куполом стояв такий, що аж вуха закладало.
Саме тут відбулось наше знайомство з "Бігфутом". Не подумайте, що нам вдалось надибати міфічну снігову людину в Карпатах), Бігфут - це мандрівник, який завітав в "наш" купол, принаймні так він нам представився). Слово за слово, історія за історією, поговорили про те, як "нелегко") сюди добратись, Бігфут з подругою спочатку збирались на Сокальський, а сталось так, що втрапили сюди, весла була історія, про продирання крізь буреломи бо тра було не втрапити на очі прикордонникам, через відсутність паспорта в подруги Бігфута).
Поговорили, посміялись, за куполом далі лив дощ, подумали та й вирішили тра випити "за знайомство") і так вже сьогодні нікуди не йдемо далі, "за знайомство" продовжувалось, аж зак не перестав дощ і над Карпатським лісом почали "народжуватись" хмари.
Ми повиходили з купола і роздивлялись навколишній світ, клацали фотоапаратами, пробували прогнозувати погоду на завтра), а тим часом небо над нами прояснювалось.
Було вирішено заночувати в одному з закинутих будинків колишньої військової частини. Клацнули ще кілька фото куполів в променях сонця, що заходить,
взяли рюкзаки і потопали влаштовуватись на ніч.
Облаштувались. В колишніх кабінетах, хтось тут змайстрував нари та столи, місця вдосталь, ми "окупували" дві кімнати з нарами і плюс в нашому розпорядженні була кімната з столом, яка слугувала нам кухнею.
Приготували вечерю, розвели троха спірту), запасів якого в Бігфута було вдосталь і приступили до "празнування майскіх").
Історії з походів лились рікою, а з ними і запаси Бігфута))). Навіть не знаю коли розійшлись, але точно пам'ятаю, що сил вистачило лише на те, щоб добратись до спальника).
Ранок.
В голові твориться, щось схоже до погоди на дворі). Тєжко. Тєжко, але тра йти). Зібрались, топаєм. Кілька підйомів і важкий рюкзак за спиною доволі швидко розігнали кров і вигнали з організму наслідки вчорашнього "празнованія").
Сиро, вітряно, інколи моросить дощ, спускаємось в село Верхній Яловець, хоча спочатку планував іти в Перкалабу, а звідти до Шибене, але... якось, іншим разом.
Дощ моросів, ми собі топали, інколи перекидувались кількома словами, інколи зупинялись перепочити, а інколи, коли крізь сіре небо таки пробивалось сонячне проміння і нагрівало гори, ми споглядали ось такі "картинки",
а потім ішли далі.
Вже біля села Верхній Яловець, над нами трішки "прояснилось", хоча хмари все ще вкривали вершини троха височкіших гір.
"Старанно", але малоефективно обходячи болота і калабані ґрунтової дороги, обговорювали життя в ось таких Карпатських селах, де віддаленість декотрих хат від решти "цивілізації" дивує деяких людей). Прозвучала думка: "От сидиш ти дома, а тут тобі мороженку захотілось", "ну сіла на ровер і поїхала по мороженку" - ляпнув я, мені чомусь вже давно подобаються отаке життя - "на окраїні"), "а якшо зима?" - знов проблеми з "логістикою"), "ну тоді йдеш пішки, правда дорогою можуть вовки з'їсти... зато більше морозива не буде хтітись)", а шо ше ляпнути?. Кожному своє, в кожного свої вподобання в житті і тільки тим хто живе в "крайніх хатах" достовірно відомо, чому вони там.
Отак під розмови про тутешнє життя і побут підійшли ми до місцевого магазину, що стояв якраз на перетині доріг до села Шепіт і озера Буковинське Око, тут знову влило і так влило, що потоки води стояли наче стіною. Добре шо біля магазину був здоровенський навіс під яким ще стояв стіл і лавки, там ми й отаборились на кілька годин, бо дощ лив і лив, лише іноді змінюючи свою інтенсивність. Куди спішити?) Часу в нас купа, ну принаймні, сьогодні і якось зовсім не скучно було сидіти отам, розглядаючи сірувату картину за межами навісу).
Коли врешті-решт, дощу набридло лити з хмар, ну принаймні ненадовго, ми вирішили, що пора таки йти, бо вже добряче так пообіді, а нам ще до Шипота є кавалок дороги.
Одягли рюкзаки і в дорогу. Знову, трішки розмовляли, трішки роздивлялись світ навколо, трішки мокли і трішки мовчали думаючи кожен про своє.
Притопали в Шепіт десь перед вечором, вибратись звідти в такий час шансів майже немає та ми й не розраховували кудись сьогодні "вибиратись". Всілись на зупинці, де нам завтра, ну дуже рано, тра буде пакуватись в автобус на Чернівці, але то буде завтра, а поки що взяли собі в магазині, шо кому смакувало і відпочивали. Ще роздумували де зупинитись на ніч, була ідея біля водоспаду, але після того, як побачили в якому стані їздить дехто з місцевих, ідея відпала, через близькість планованого місця ночівлі до дороги, хоча і їздить той хлоп, навіть п'яний краще за мене тверезого))), ну але все ж. Шось мені здалось, то й був водій про якого нам розповідав хлопчина спочатку нашого походу), ще цей хлоп питав чи нас підвезти в Путилу, але ми чемно відмовились))).
Ночувати зупинились на території школи неподалік стадіону. Ось вам місце ночівлі на карті, мо згодиться кому.
Місце хороше, принаймні є рівець і паркан), тож якщо хтось не впорається з керуванням, до наших палаток мо не долетить), а ще зовсім поряд є джерело, його ми надибали коли ходили в магазин.
Докупили пива і сухариків до вечері та й взялися за приготування чогось їстівного. Повечеряли, ще трішки посиділи і спати, бо вже за кілька годин тре було прокинутись - автобус з села Шепіт відправлявся чи то в 4 ранку, чи то в 5 ранку, чи то між 4 і 5 ранку, вже й не згадаю).
Прокинулись, ну чи прокинулись остаточно то хз), я точно був в стані півсну ще до Чернівців). Воно певно й добре, бо дорога домів була довгою, дуже довгою), години 4 з Шепота в Чернівці, кілька годин на автовокзалі, а потім ще годин 7 з Чернівців до Львова. Цілий день в дорозі, зате виспався) і Заліщики трохи побачив (з вікна автобуса), і сигарети які курю найшов на якійсь з автостанцій (тоді дефіцит якраз був).
А саме головне, що незважаючи на труднощі з добиранням, ми таки побували в доволі цікавому куточку Карпат - РЛС "Памір".
Більше фото з походу тут
Відео
Карта (мапа) маршруту тут
Багато йти не прийшлось, вже на виході з Путили нас підібрало авто і за 20 грн з хлопа, нас відвезли до Селятина, а це вже дуже добрий клапоть дороги. Посиділи ще в Селятині, роздивляючись місцевий "колорит") і знову в дорогу, і знову йшли не довго), через кілька хвилин нас підібрав бус і за 50 грн "за всіх" відвіз в Шепіт, якщо бути точнішим, то десь на початок села Шепіт.
Ну от і добрались.
Дорогою зустрілась нам ось така хатина
з агіт-листівкою теперішнього презедента "жити по новому" - є щось в образі тої хатини, що вже починає помалу валитись, разом з
Топаємо попри паркан Неньки України, яким відгороджені, чи то ми від них, чи то вони від нас.
Осьо вам хвірточка в Европу,
кажуть - там краще... чи то так тільки кажуть.
Шось занесло мене не в ту сторону))).
Отож РЛС "Памір").
Дорогою до РЛС завітали на ось такий водоспад,
Гук Синявський, який я прогледів на карті, коли ще вдома роздивлявся маршрут до РЛС "Памір", але мош не переживати, якщо ви потрапили в Шепіт то відгомін водоспаду, що одразу при дорозі, обов'язково приведе вас сюди та й вказівник є неподалік автобусної зупинки .
На водоспаді до нас прибився "місцевий гід", років 10 певно). Розповів про тутешнє життя, про якогось "страшного хлопа на білому джипі", про нового начальника застави, якого до речі зустріли дорогою сюди і який розпитавши куди ми і звідки, пообіцяв подзвонити на заставу щоб там дали дозвіл на перебування в прикордонній зоні.
"Місцевий гід" показав нам магазин де: "можна карткою платити", провів нас до застави, та отримав, за свої труди, морозиво від одного з учасників походу).
Отримання дозволу зайняло кілька хвилин і ми потопали далі вздовж державного кордону України.
Дорогою зустрічались різноманітні позначки на прикордонній огорожі, які свідчили про інтелектуальний рівень та цінності, тих людей, що залиши згадку про себе.
Ішли ми довго і нудно, заким вибрались на хребет, де вже можна було поглянути на довколишні гори,
но тіко крізь невеликі вирубки, а сонце, тимчасом, помалу від нас ховалось, інколи пробиваючись крізь крони дерев, великим оранжевим диском.
Ми топали роз'їждженою болотистою дорогою до перевалу Семенчук, хоч, як я не старався "вилетіти") на той перевал до заходу сонця, щоб зовидіти це явище у всій красі... єдине чого добився - великого, фіолетовога мозоля на нозі))).
На Семенчук вибрались коли вже гет стемніло. Є десь на тому перевалі, обабіч дороги, невелика лавочка на яку ми всілись трохи відпочити і шось пожувати. Вже навіть була закралась думка тут ставати на ніч, але брак води погнав нас далі - до місця, що позначене на карті, як "місце для ночівлі в наметах", біля якого, згідно тій же карті, була вода.
Знайшли. Знайшли і стоянку, і воду, правда, якщо з "знажодженням" місця стоянки проблем не було жодних - вона одразу при дорозі, обгороджена патиками), то воду тре було троха пошукати).
Заким ми шукали воду і дрова, повз наш "табір" проїхали прикордонники, зупинились, посвітили фарами і певно не побачивши в нас ані контрабандистів, ані порушників держкордону, поїхали далі. Ми ж розпалили багаття, поставили воду, порозпаковували спальники і тут народ шось розморило), ну враховуючи, що цілу ніч і половину дня, ми їхали, а решту часу йшли, то гріх було не втомитись.
Функцію приготування вечері було покладено на мене, отож, на вечерю в нас був кіпяток і по пачці мівіни). Народ злопав вечерню навіть не виходячи з намету, а в мене ще трішки було сил, тож я собі до вечері ще приготував спірт з водою та вмостився на лавочку - жерти, пити і споглядати звіздочки в нічному небі над Карпатами).
Ранок. Пакуємось,
ледве впихнув ногу з здоровенним мозолем в черевик, але впихнув, що основне). Став на "мозолисту" ногу, скривився, матюгнувся, але, шо зробиш - тра йти).
Зак шкутильгав "розходжуючи" мозоль, решта групи вже встигла відійти доволі далеко, але мало-помалу, розглядаючи румунську частину Карпат, де ще лежав сніг,
я дошкутильгав до решти, що чекали мене влаштувавшись на привал. Перекурив і потопали ми далі до РЛС "Памір", що вже виднілась "зовсім поряд"), своїми білими куполами.
"Зовсім поряд" - це вже добре, але тра ще йти), мозоль вже здається "розходився", а мо втріс, але йти стало трішки легше, принаймні вже не так сильно відставав від решти, мабуть забути про біль допомагали навколишні краєвиди,
чи то підганяв дощ, що завис "десь там", за горою.
Ну, як б там не було, а "білосніжні шаріки" ставали все ближче).
Зробили ще один привал, біля вказівника повороту на Перкалаб,
до вершини гори Томнатик залишилось 350 метрів.
350 метрів і ось ми перед входом до РЛС "Памір",
що колись була секретною базою для спостереження, системи радянського ПВО, а тепер просто - красиві і цікаві руїни, до яких так довго добиратись зі Львова), Ну, але ми це зробили,
ми тут.
Секретне, дуже секретне і навіть дуже-дуже секретне) - все, рано чи пізно стає "набуттям громадськості", звичайно ж, якщо тій громадськості те секретне цікаве. Що "секретного" цікавило тут, особисто кожного, з нашої малочисельної "громадськості" я не знаю, то ж скажу тіко за себе - саме місце). І вийшовши на РЛС "Памір" ми розбрелись оглядати - оте "цікаве".
Скільки часу ми бродили поміж
і в куполах, я поняття не маю, пам'ятаю, що довго, дуже довго). Обійшли все, грюкали в куполах, плескали щоб почути специфічне ехо, вилазили на парапети, щоб пощупати руками сплав з якого зроблені купола,
звичайно ж роздивлялися навколишні краєвиди,
крутили антену),
найшли корову в куполі)
і знову роздивлялись диковинні споруди, які доволі гармонійно вписувались в гірські краєвиди,
ходили і бігали по якомусь тунелю ну чи типу того),
який, скоріш за все, нещодавно (жовтень 2018) викопали і демонтували.
А тимчасом, небо довкола РЛС "Памір" затягували хмари з яких дощі поливали довколишні гори.
Мало-помалу і над нами небо ставало похмурим,
але на голову ще не цяпало, тож без дискомфорту можна було продовжувати "екскурсію" колись секретною базою ПВО).
Зголодніли, розмістились неподалік "тунелю" перекусити, а далі потопали вниз, до колишніх казарм і адмінкорпусів.
Ходячи поміж отих розвалин, уявляв собі, що, мабуть, щось подібне до цього в ЧЗВ, куди ми таки втрафили того ж 2017 року.
Пороздивлялись, які краєвиди, колись відкривались з вікна невеликого житлового будинку на кілька квартир,
а ото з балкону).
Нічо так, мош було служити).
Зак ми бродили межи розвалин, небо над нами, повністю затягли хмари і почався дрібний дощ.
Встигли сховатись в одному з куполів, доки дрібне цяпання перейшло в добротну зливу.
Іти вже кудись, не було сенсу, тож порозкидали карімати, повмикали фотоапарати, бо вітер так гарно ганяв хмари повз вхід в купол, а ще, іноді, крізь хмари, поряд з нами виринали довколишні вершини гір,
інколи про щось перегукувались, просто говорити не виходило, бо гул від зливи, під куполом стояв такий, що аж вуха закладало.
Саме тут відбулось наше знайомство з "Бігфутом". Не подумайте, що нам вдалось надибати міфічну снігову людину в Карпатах), Бігфут - це мандрівник, який завітав в "наш" купол, принаймні так він нам представився). Слово за слово, історія за історією, поговорили про те, як "нелегко") сюди добратись, Бігфут з подругою спочатку збирались на Сокальський, а сталось так, що втрапили сюди, весла була історія, про продирання крізь буреломи бо тра було не втрапити на очі прикордонникам, через відсутність паспорта в подруги Бігфута).
Поговорили, посміялись, за куполом далі лив дощ, подумали та й вирішили тра випити "за знайомство") і так вже сьогодні нікуди не йдемо далі, "за знайомство" продовжувалось, аж зак не перестав дощ і над Карпатським лісом почали "народжуватись" хмари.
Ми повиходили з купола і роздивлялись навколишній світ, клацали фотоапаратами, пробували прогнозувати погоду на завтра), а тим часом небо над нами прояснювалось.
Було вирішено заночувати в одному з закинутих будинків колишньої військової частини. Клацнули ще кілька фото куполів в променях сонця, що заходить,
взяли рюкзаки і потопали влаштовуватись на ніч.
Облаштувались. В колишніх кабінетах, хтось тут змайстрував нари та столи, місця вдосталь, ми "окупували" дві кімнати з нарами і плюс в нашому розпорядженні була кімната з столом, яка слугувала нам кухнею.
Приготували вечерю, розвели троха спірту), запасів якого в Бігфута було вдосталь і приступили до "празнування майскіх").
Історії з походів лились рікою, а з ними і запаси Бігфута))). Навіть не знаю коли розійшлись, але точно пам'ятаю, що сил вистачило лише на те, щоб добратись до спальника).
Ранок.
В голові твориться, щось схоже до погоди на дворі). Тєжко. Тєжко, але тра йти). Зібрались, топаєм. Кілька підйомів і важкий рюкзак за спиною доволі швидко розігнали кров і вигнали з організму наслідки вчорашнього "празнованія").
Сиро, вітряно, інколи моросить дощ, спускаємось в село Верхній Яловець, хоча спочатку планував іти в Перкалабу, а звідти до Шибене, але... якось, іншим разом.
Дощ моросів, ми собі топали, інколи перекидувались кількома словами, інколи зупинялись перепочити, а інколи, коли крізь сіре небо таки пробивалось сонячне проміння і нагрівало гори, ми споглядали ось такі "картинки",
а потім ішли далі.
Вже біля села Верхній Яловець, над нами трішки "прояснилось", хоча хмари все ще вкривали вершини троха височкіших гір.
"Старанно", але малоефективно обходячи болота і калабані ґрунтової дороги, обговорювали життя в ось таких Карпатських селах, де віддаленість декотрих хат від решти "цивілізації" дивує деяких людей). Прозвучала думка: "От сидиш ти дома, а тут тобі мороженку захотілось", "ну сіла на ровер і поїхала по мороженку" - ляпнув я, мені чомусь вже давно подобаються отаке життя - "на окраїні"), "а якшо зима?" - знов проблеми з "логістикою"), "ну тоді йдеш пішки, правда дорогою можуть вовки з'їсти... зато більше морозива не буде хтітись)", а шо ше ляпнути?. Кожному своє, в кожного свої вподобання в житті і тільки тим хто живе в "крайніх хатах" достовірно відомо, чому вони там.
Отак під розмови про тутешнє життя і побут підійшли ми до місцевого магазину, що стояв якраз на перетині доріг до села Шепіт і озера Буковинське Око, тут знову влило і так влило, що потоки води стояли наче стіною. Добре шо біля магазину був здоровенський навіс під яким ще стояв стіл і лавки, там ми й отаборились на кілька годин, бо дощ лив і лив, лише іноді змінюючи свою інтенсивність. Куди спішити?) Часу в нас купа, ну принаймні, сьогодні і якось зовсім не скучно було сидіти отам, розглядаючи сірувату картину за межами навісу).
Коли врешті-решт, дощу набридло лити з хмар, ну принаймні ненадовго, ми вирішили, що пора таки йти, бо вже добряче так пообіді, а нам ще до Шипота є кавалок дороги.
Одягли рюкзаки і в дорогу. Знову, трішки розмовляли, трішки роздивлялись світ навколо, трішки мокли і трішки мовчали думаючи кожен про своє.
Притопали в Шепіт десь перед вечором, вибратись звідти в такий час шансів майже немає та ми й не розраховували кудись сьогодні "вибиратись". Всілись на зупинці, де нам завтра, ну дуже рано, тра буде пакуватись в автобус на Чернівці, але то буде завтра, а поки що взяли собі в магазині, шо кому смакувало і відпочивали. Ще роздумували де зупинитись на ніч, була ідея біля водоспаду, але після того, як побачили в якому стані їздить дехто з місцевих, ідея відпала, через близькість планованого місця ночівлі до дороги, хоча і їздить той хлоп, навіть п'яний краще за мене тверезого))), ну але все ж. Шось мені здалось, то й був водій про якого нам розповідав хлопчина спочатку нашого походу), ще цей хлоп питав чи нас підвезти в Путилу, але ми чемно відмовились))).
Ночувати зупинились на території школи неподалік стадіону. Ось вам місце ночівлі на карті, мо згодиться кому.
Місце хороше, принаймні є рівець і паркан), тож якщо хтось не впорається з керуванням, до наших палаток мо не долетить), а ще зовсім поряд є джерело, його ми надибали коли ходили в магазин.
Докупили пива і сухариків до вечері та й взялися за приготування чогось їстівного. Повечеряли, ще трішки посиділи і спати, бо вже за кілька годин тре було прокинутись - автобус з села Шепіт відправлявся чи то в 4 ранку, чи то в 5 ранку, чи то між 4 і 5 ранку, вже й не згадаю).
Прокинулись, ну чи прокинулись остаточно то хз), я точно був в стані півсну ще до Чернівців). Воно певно й добре, бо дорога домів була довгою, дуже довгою), години 4 з Шепота в Чернівці, кілька годин на автовокзалі, а потім ще годин 7 з Чернівців до Львова. Цілий день в дорозі, зате виспався) і Заліщики трохи побачив (з вікна автобуса), і сигарети які курю найшов на якійсь з автостанцій (тоді дефіцит якраз був).
А саме головне, що незважаючи на труднощі з добиранням, ми таки побували в доволі цікавому куточку Карпат - РЛС "Памір".
Більше фото з походу тут
Відео
Немає коментарів:
Дописати коментар