Тра шось написати зак не забув, ми ж на "вижигатєлі" були).
Я давно хотів, я давно планував я таки тут, бла, бла, бла. Шось часто в мене так історії, останнім часом, починаються. Думаю все й так ясно, бо якби не хтів то б не був тут) - Чорнобильська зона відчуження.
Висадили нас десь під Білоруссю), зійшли з траси переодягаємось,
"гражданку" в торби, а "шо не шкода" на себе, принаймні я брав в цей "сталкерський"))) похід все, шо можна в випадку "чогось" викинути в корчі чи спалити. Так і казав: "якшо шо то з рюкзака заберу тільки туалетний папір, а всьо решта можна спалити".
Переодялись, спитав в колєги чи похожий я на "опитного сталкера"? "На колгоспника похожий" - була відповідь. Ну на колгоспника то на колгоспника). Ше правда спитав чи хоть на "опитного колгоспника").
Жарти жартами, а йти треба і не просто йти, а з порушенням закону України))) і як виявилось, ше й не дуже орієнтуючись куди), але шо нам до того? Ми ж без 5 хвилин сталкери).
Вот і потопали "недосталкери" кудась туда - в сторону зони відчуження, то дорогою, то лісом.
То знов дорогою, то знов лісом, то лісовою дорогою.
Ближче до межі зони відчуження почали траплятись перші закинуті будівлі.
Фон в нормі, правда ми троха хреново орієнтуємось де ми), але все ж за допомогою жопіесу, компасу і "какойто матєрі" - йдемо. Йдемо через хабази, якесь болото, осоку і таки виходимо до цілі. Колія.
Ну фсьо), тепер прямо до самої Прип'яті. Принаймні так планувалось, день перед від'їздом в цей "сталкерський" похід. Коли я приставив лінійку в гуглоірзі - троха впрів), а внутрішній голос спитав: "знов жопа?". Голос сі заткнув після думки - "а шо перший раз?".
Пора б вже якось почати прислухатись до того, свого внутрішнього голосу, але певно я б тоді здох від скуки).
Коротше йдемо і пох, шо до Прип'яті ше йтидох дуже багато по тих шпалах, а вже давно не рання година, чогось згадався мені анекдот про інопланетян і шпали).
Від графіку походу, крепко відстаєм, але чого сі пичалити - з кожною хвилиною перебування в зоні відчуження ми стаємо все опитнішими і опитнішими сталкерами). А мені й зовсім не грустно, за спиною "фестивальний рюкзак" напакований дзигарами плюс є троха засобу для виведення радіонуклідів з організму, дезінфекції, знеболення, хорошого настрою, додає сил і енергії, обігріву. Ше й погода, як в забавці S.T.A.L.K.E.R. і колєйку хтось від зарослів почистив.
Коротше, пока фсьо норм). а в вищезгаданій забавці, за день я й більше проходив і з тяжчим рюкзаком ше й від "порождєній зони"), дорогою по кілька разів відбивався))), а тут шо? Йдеш собі і головне на "порождєній системи" не нарватись, бо депортують на "большую землю").
Топання по шпалам задовбало "вєдущого" і він вирішив вивести групу вже "троха опитних сталкерів" (як не як зо дві години пробули в зоні відчуження) на широку дорогу
Дорогою ми виділи: дорогу, колію і невеликі болотця, ну і ліс).
Страшно хотів побачити бобрів))), ну чи хоч їхні "хатки", але як то кажуть в народі - "хрен вам". Мені пояснили, шо бобри шибко вумні і таким, як я не дано їх побачити(.
Ішли ми ішли, ше ішли, а потім знов ішли і ось - друга закинута будівля).
Прихисток сталкерів), дверний отвір троха закладений цеглою, всередині купа порожніх консервних банок. Імхо, але консервні банки вже краще викинути подалі від місця де ночуєш, ота кладка висотою менше метра, не такий вже й надійний захист від звірка який захоче прийти ближче, до вас), а якщо хтось сильно вже так переживає за екологію то "вінець еволюції" загадив тут все і не тільки тут, на століття вперед, а від консервної банки, через 1-2 роки на відкритому місці не залишиться й сліду.
Перекусили і далі в дорогу, знов по шпалам). Зустрілись нам на тій колєйці сліди бобрів),
кажуть їх тут багацько, але шо зробиш, якшо побачити "не судьба").
Ну шо ж - ми йшли... йшли.... йшли))). Скажу наперед, що всі три дні ми, майже, тільки те й робили, що йшли дорогами ялинками заросшими, лісами місцями погорілими і полями радіоактивними, ой брешу фон майже завжди був в межах норми.
Повернусь до першого дня). І так ми йшли колією, зійшли з колії, ішли дорогою, а потім знов колією). До речі про колію, ось вашій увазі Чорнобильський тунель кохання))).
Надибали якусь браму, біля неї і привалились, бо як б там не було, а постійно йти - тєжко,
а потім знову йшли).
Станція.
Зорієнтувались хоч де ми). Правда, ніфіга то всьо радостно не виглядало. Ми йшли, йшли, йшли, а толком так нічо й не пройшли))).
Йдем).
Почало темніти. Осьо яке фото "Чорнобильського" лісу получилось).
Щоб не збитись з "путі істинного" вернулись на колію.
Чорнобильський тунель кохання "кохав", як має бути), получав я гіляками по морді регулярно, а в бонус-плюс ше й шпортався об всякі сучки) і якшо голова получала заслужено, через те що забула ліхтарик, за ноги було троха шкода, але шо зробиш, як кажуть в народі "через дурну голову ногам нема спокою".
Станція, а яка я вже й забув). На землі валяється табличка з попереджувальним написом.
Нема тут вже від чого "бЄрЄгтісь"), люди втекли звідси, ну хіба берегтись того, що вони залишили після себе і від чого тікали.
Зайшли в одну з будівель, народ оглядав якийсь пульт управління, я ж просто курив і приймав невелику участь в організації освітлення пульта для фотосесії.
Шось мені ті всі "тєхнологічеські" штуки майже не цікаві, ну хіба шо то б був пульт "от всего").
Біля пульта валялись "методички" для "воєнних" з різними вказівками "шо дєлать" - від ранкової зарядки і до ядерного вибуху. Кому цікаво, ось кілька сторінок.
Ще на "сталкерському совєті") було прийнято рішення шось пожерти і йти далі, бо як я вже писав - від графіку ми шибко відставали.
Розклали "шось пожерти", пожерли, засіб для виведення радіонуклідів шось ніхто крім мене вживати не хотів, тож захистився від шкідливого випромінення тільки я і потопали ми далі).
Ніч, заросла молодими ялинками колія і ми). На черговому привалі народ всівсі на рейки, а я на рюкзак бо шось ям троха боюсь тої радіації.
Відпочиваєм. Мокро, холодно, хрен зна де ми є). Колєга видає фразу, дослівно вже забув, але то було якось так - "мужикам по 30 років, а вони сидять в якійсь жопі, грязні-немиті і тому подібне, нє шоб зара в якомусь клюбі залити писок і розказувати комусь казки)". Дамн, а такої фрази я не очікував почути, але всяке буває). Ну "в жопі", ну шо то перший раз? Та і хіба ж то жопа? Бувало й гірше))). Підбадьорювати нікого не збирався, тож просто сі вкотре затягнувся сигаретою і ляпнув: "я ж казав, шо можна було зара в бані під Києвом посидіти, а не на радіоактивній колії)".
Посиділи, відпочили, йдемо. Шпортаюсь об гравій і сучки зрубаних деревець, получаю по писку від не зрубаних деревець), дорогу підсвічую нокією, яка зараза через відсутність мережі постійно глючить і вирубує одну з сімок).
Йшли, йшли - знов обабіч колії якась будівля, глянули на жопіес, йти нам до запланованого місця ночівлі залишилось ше... "нунах". Ночуємо тут. Тут так нічо, тільки фонить всьо зараза), а найбільше отакий бідончик,
який я старався обходити "десятою дорогою", правда то троха зле получалось, бо бідончик стояв біля самого входу в приміщення де ми ночували.
На вечірньому "сталкерському" засіданні обговорювалось питання - "і шо нам дальше робити?)". Кажуть шо ранок мудріший за вечір, вирішили прийняти рішення вранці - йти далі в Прип'ять чи звертати до РЛС Дуга.
Вранці рішення, як і ввечері давалось тяжко, тож було кинуто монетку і ми пішли до Дуги).
Далі по колії, фонило все більше, а обабіч колії - вопше пісец), на щастя йшли ми в такому "неприродному" фоні недовго і на одному з переїздів звернули асфальтовану дорогу де тримався "нормальний" радіаційний фон.
І ми знов йшли). Правда тепер вже не поїздатою, а автомобільною дорогою, яка також помалу заростає лісом.
Природа відновлюється в тих місцях звідки йдуть люди..., а ще в такі місця повертаються звірі,
час від часу ми натрапляли на зриту кабанами землю.
От так ми ішли поміж ялинок, що проросли крізь асфальт і зритою, до того ж асфальту землею).
Прийшли до згорівшого села, назву якого я вже також забув),
троха відпочили на місцевому цвинтарі і потопали далі.
Майже весь час, що ми йшли я звертав увагу на гриби) - нормальні в Чорнобилі гриби і розмір, і колір, і форма - все в межах норми).
Про смак і наслідки поїдання таких грибів нич сказати не можу, бо ніхто з нас їх не їв).
Ну ви вже в курсі - "ми йшли"). Йшли ми тепер лісом і потрапили на ось таке.
Хтось "безадресно" спитав: "і то с.ка треба другий день по Чорнобалі лазити шоб побачити три ржавих цистерни?").
Подивились ми на ті іржаві цистерни (ну хоч шось за два дні) і знов йшли).
А потім зовиділи коней. Осьо воно - за 5 років походів я побачив щось більше від зайця в природній "срєдє обітанія".
Хапнувши фотоапарат я пігнав за кіньми. Коні коли мене зовиділи трохи почали втікати, потім чуть вернулись, але як тільки я добув фотоапарат знов повтікали(. Короч, фото викладене вище - то найліпше з тими коняками, що мені вдалось зазнимкувати.
Йдемо, але шось ми знов троха заблудились.
Стоїмо десь серед поля яке помалу перетворюється в ліс і думаєм куда йти далі.
Прийшло усвідомлення, що демократія в групі - дурне, якось тупо получається коли кожен по 15 хвилин веде групу хз куда). Ось ми й мотали "круги"), але з допомогою жопіесу і компасу якось таки вийшли туди куди нам було потрібно - на окраїну села Стечанка, яка мабуть колись була колгоспним полем, а тепер стала степом.
Ну накінець-то, вже шось подібне на пейзажі забавки S.T.A.L.K.E.R.))).
Закритий чи то колгосп, чи то ферма, яких в Україні сотні, але ж радості...), ми ж не будь-де в Україні, а в Чорнобильській зоні відчуження))), а ще на другий день тупого "йти" ми таки кудись прийшли).
Довгий привал). Народ скинув рюкзаки і займався хто чим, а я взяв дозиметр і пішов розглядати руїни.
Велике "прєдріятіє" колись було і площі займало добряче, а тепер залишились руїни і місцями трохи металу який ще не вкрали).
Походив я тими руїнами, позаглядав крізь вибиті вікна на красоти зони відчуження,
пофотографував залишки одного з перших трансформерів який колись прилетів на землю, але не витримав важкої праці в радянському колгоспі),
вернувся до решти групи і ми знов пішли.
Окрім "дохрена тупо йти" і "ми знов заблудились") тепер в нас була третя проблема - закінчується вода. На "генштабівській" карті зони відчуження в Стечанці починався потічок, надія на те, що джерело не засипали була, але маленька. Чим ближче ми підходили до фоси де мав бути потічок тим крепче здихала наша надія) - сухо.
Була пропозиція начерпати з калабані,
але народ її відкинув).
Ага, ми знов зблудили, правда зовсім трохи і розглядалась можливість ще сьогодні ломанутись прямо на Дугу, а не слідувати запланованому вранці маршруту, але на "сталкерському сов'єті") здоровий глузд переміг, був трохи підкорегований маршрут і ми знов пішли, тепер остаточно надійним шляхом),
шоб вже точно не зблудити бо скоро на зону відчуження повинні були зійти сутінки.
Згідно нового маршруту, получався в нас такий немаленький круг до села з якого був намічений "штурм" Дуги, але шо вже зробиш, то є жізнь і треба йти, бо ж тра за ті дні, що ми "йдемо" в зоні відчуження побачити щось варте уваги - якось три ржаві цистерни і закинута ферма не радували) "опитних туристів" які вже доволі багато бачили в тому світі))), ага і вже "троха опитних сталкерів").
І ми йшли). Хоча якшо бути точнішим то решта групи йшли, а я шось почав кривати), десь таки підвернув ногу поки ми блукали в Чорнобильських іпєнях.
Стемніло, приплентались ми до роздоріжжя де нам тре звертати на Корогот, а ще, згідно карті десь тут повинна бути вода.
Воду шукали орієнтуючись на труби під дорогою) і таки знайшли якесь болотце з якого й поповнили наші запаси).
Біля болотця й перекусили і знову йшли), а ні, ще відбулась наша перша зустріч з автомобілем))). Спочатку народ побачив десь далеко відблиски фар, потім подумали, що здалось, але ні... і пігнали ми з траси в корчи, як ті коні за якими я нинька гонив по лісі.
Машину ми побачили здалеку і часу в нас було "вагон" доки вона проїде повз нас. Мені така ситуація подобалась бо зак ми сиділи в корчах при дорозі я зміг зняти черевик і трохи помнути ногу, яка незважаючи на прийняте знеболювальне і засіб для виведення радіонуклідів з організму "в одном флаконє", все одно трохи нила і шось то трохи ставало все сильнішим.
Авто проїхало, ми повилазили з корчів, перепудженим поглядом поглянули вліво, потім вправо на затягнуту темрявою дорогу зони відчуження, переконались в відсутності "потенційної небезпеки" і знов йшли.
Я сі втішив, як мала дитина, коли з темряви промені ліхтарів вирвали знак з написом "Корогод".
Знов був введений режим світломаскування), в село ми заходили так шоб нас ніхто не зовидів, бо згідно інформації якою ми володіли - десь тут є діюче лісництво, от тільки де і чи хтось там сидить цілодобово то вже хрен го зна, але перестрахуватись тра).
І так, ми йшли) по селі Корогод вибираючи хату де будемо ночувати. Вибрали добротний такий будинок зі зрубу. Чесно кажучи, мені вже було до лямпочки де ночувати, лиш би скоріше зупинитись, бо шось мене та нога крепко достала.
Ну все, час відпочинку перед сІрозною) вилазкою до РЛС "Дуга".
Процідили воду з болота, прокип'ятили і знов процідили, а потім, здається, ше раз прокип'ятили - точно не знаю бо я реанімував порепані ноги на порозі хати, в той час коли відбувався цей складний процес). Обливав ноги "чудодійним засобом" от всього і для всього), бо окрім того, шо одну ногу я десь підвернув то, як бонус - дві запарив). Бачили б це "завсєгдаті" записів "в зошит" мене б лінчували))).
Позаливали ми тою проціджено-прокип'яченою водою "мівіну", а ще запарили "сталкерського чаю".
Який за запахом чомусь нагадав мені запах нафталіну і "сталкерський чай" отримав сталкерську кличку - "нафталінова леді". Повечеряли і повлягались спати.
Вранці зак народ ще валявся в "спальниках" я вже бродив довкола хати з кружкою кави попиваючи її в память про сталкера Гупі).
Нормальний хлоп був, до моноліту дійшов), а то шо застрілився трохи, тут вже нич не зробиш, та й шо далі в тому світі робити коли усвідомив, що не залишилось більше бажань...
Пора йти і нам, не до моноліту правда))), але таки до чогось грандіозного і мош сказати унікального - РЛС Дуга в Чорнобильській зоні відчуження.
Повертаюсь в хату глянути чи народ вже повилазив з спальників, добре їм, в них зимові мішки, а я приперся зі своїм "фестивальним" який навіть від комарів і то зле захищає, не кажучи вже про холод. Зігріваючої речовини виявилось замало щоб витримати цілу ніч і я кімарив то на лівому, то на правому боці - змерз в один бік, перевернувся на інший).
Народ таки знайшов в собі сили залишити теплі "кокони" і ми знов йшли).
Жопіес вів нас до Дуги, добре вів) і вже скоро ми стояли біля паркану колишнього секретного об'єкта, який повинен був "видіти" вся і всьо).
Пройшли паркан і я аж сі скривив коли побачив таку картину,
перша думка - зрізалису нехороші люди Дугу, але я на щастя помилився, в траві і корчах валялась лише частина колишнього комплексу, а ті здоровенні антени ще попереду.
Шок пройшов, відлягло))). Йдем). Попереду видніються закинуті будівлі колишньої військової бази, рухаємось обережно. Ой, як обідно б було якби нас "обнаружили") за кількасот метрів до цілі і "депортували" за межі зони відчуження.
Зайшли в будівлю, ну майже, як в забавці, тільки там менший бардак і моху на підлозі в будівлях нема),
А хоча в забавці було шось подібне, правда то була аномалія, а не мох).
Походили, подивились, пофотографували.
Пора йти далі. Рухаємось старою дорогою, перед Дугою звертаємо з дороги і пролазимо через дзюру в паркані, ще кілька десятків метрів і ми перед антенами.
Перебігли дорогу і позалазили в покинутий корпус.
Все ціль досягнута, таки не даремно третій день ходимо по тій зоні відчуження).
Через кімнати без підлоги))) і коридор (вже з підлогою)
покинутого корпусу вийшли до самого "Вижигатєля"))).
Ну все, ми вже таки троха сталкери).
З неба ліпить не то мокрим снігом, не то замерзшим дощем, я стою, дивлюсь на антени і в мою "світлу" голову, як завжди прихдить "геніальна ідея" - тре лізти вверх).
Бажаючих пертись на антени разом зі мною не знайшлось, тож я взяв дозиметра, сунув в нарукавний карманчик своєї порепаної хебешки і попер догори.
На горі дув сцуко крепкий такий вітер, в мордяку ліпило отим мокрим чи то снігом, чи то дощем, а ноги час від час зісковзували з обледенілих щаблів, але "світла" голова віддала наказ тілу - "отступать нєкуда"))) і я ліз).
Троха вище рукавички набрали вологи і почали примерзати до драбинок, пальці на руках зціпило і вони стали зле гнутись, а нога почала нити ше гірше ніж вчера. Проліз ще один прольот - авось пройде). Не пройшло зараза.Б...ть тре зупинятись, а до вершечка ше чучуть((( бо слабоньке тільце може потім і не злізти), що ж - "шо маємо то маємо"(с). Покрутився, подивився,
пофотографував, ну "обзор" не дуже, все в дощі і тумані, але що вже зробиш.
Зато погода, майже, як в забавці S.T.A.L.K.E.R. і ми таки дійшли до "вижигатєля"))).
Подивився, потішився і хватить, тра злазити.
Зліз. Народ десь поплентався, залишивши свої рюкзаки біля мого. Ну нема то нема, ше прийдуть). Зак чекаю можна глянути шо там з зв'язком, бо як показав досвід минулих днів - в зоні відчуження дибільники не всюди ловлять мережу).
На Дузі зв'язок був і я якраз відписував смс, коли ззаду почув тупіт ніг і голос - "шухер нас спалили"))).
Телефон в кишеню, рюкзак на плече і пігнали ми в корчі).
Вже в корчах, віддихуючись і прикурюючи сигарету спитав: "воєнні чи туристи?)", "туристи скорше всього, бо дохрена і всі в синіх дощовиках" - почув у відповідь, "плять, то ж тре було так гнати в ті корчі від стайки туристів, нога ше більше розболілась" - подумав я, а в голос висловив, шо мош ше було пару копійок заробити на "сталкерських історіях" і фото з "опитними сталкерами").
Правда, "сталкерські історії" прийшлось би троха понавидумувати, бо кому цікаво було слухати, як три вар'ята третій день по лісах і полях ходять, а бачили тільки ржаві цистерни, два коня та й то здалеку, ага ше, як каже колєга - "жопу косулі".
Якось не дотєгне така історія до тих, що розказує "прожжонное зоной радіоактивне м'ясо" коли збирається в схроні щоб перечекати черговий "виброс"))).
Чесно кажучи, я тоді б з радістю "здався" і "честно роскаявшись в сожєяном" їхав б собі з комфортом в дкржавному УАЗіку до кордону зони відчуження, бо майбутня перспектива знов йти хз скільки км до кордону зовсім не тішила мої "порепані" ноги). Але ж ми "сталкери"), а який сталкер вот так просто здається?) Якшо вже самі прийшли то самі будем і виходити, без послуг "державного таксі" - вирішив народ і ми знов йшли).
А нє), ше колєга показав нам маленький кусочок від сов'єтского жосткого диску).
Ну і вже тоді ми йшли). Хз про шо думав народ, а в моїй голові творився кавардак), страшно хотілось взяти і викинути в корчи ногу яка зараза почала погано гнутись і діймати ниттям), ше хотілось в тепло))), ше хотілось вже накінець-то прийти) та дохрена чого хотілось, але хотіти то одне... хочеш в тепло, хочеш відпочити, хочеш прийти - ну то не іпи собі мозг і йди. "Переключив" думалку на "позітіфф"))).
Ми йшли).
З неба почав падати вже "справжній" сніг, дув "свіжий" вітер, хебешка одягнута поверх куртки, для "маскіровки", замерзла, а собі в думках прокручував рекламу кока-коли - оту з червоними вантажівками).
Прикурив сигарету, глянув на падаючий з сірого неба сніг і ляпнув: "б.я, а де грузовики з колою?)".
Грузовиків з колою не було, зате було кілька лісовозів, які порожніми проїхали в "центр зони" по що і для чого - хз), але переходили ми одну з доріг тєжко - кілька разів тре було залягати в кювет межи ламак, до такого ми тоді ше не звикли), але таки перейшли цю першу з "чорнобильських магістралей" успішно - ніхто нас не вхопив), йдемо далі.
Згадалась мені чогось фраза з забавки S.T.A.L.K.E.R. - "Свободные сталкеры и ветераны Чернобыля! Вступайте в ряды "Долга"!", яку я відразу й ляпнув). Народ порадив ше крикнути "слава Моноліту" коли будем "колючку" біля Дитяток перелазити. От так перекидаючись інколи декількома фразами ми топали "на кордон".
Про то, як "просто йти" дістало (думаю всіх), вже навіть згадувати не хочеться, але ми таки притопали до ріки Уж (не тої, що в Ужгороді). Переходити ріку в "не льотну" погоду всі одноголосно "ложили" і пішли ми до моста на трасі Дитятки-Прип'ять.
Знов трохи блудили, знов дохрена йшли), але таки вийшли на трасу правда вже в повній темряві.
Темрява нам на руку бо мош було побачити машину здалеку, а їх там булодох дуже багато, скільки разів ми перескакували "лєнту" і залягали в корчах "мордов в болото" - точно вам не скаже ніхто).
Міст ми перебігали подібно до тих коней, шо вчора бачили.
Перебігли, зійшли в корчі і курили шоб сі віддихати, курили здається всі, навіть ті шо не курять), а далі знову йшли...
Напевне суть розповіді ви зрозуміли?) Хочете в Чорнобильську зону відчуження не як коти в переносці, ой не як туристи в автобусі - приготуйтесь дохрена йти споглядаючи унилі, одноманітні краєвиди). Ну зато будете мо відчувати себе, як "вольні сталкери"). В книжках про "опитних" і не дуже сталкерів народ тоже постійно йшов) та й в забавці S.T.A.L.K.E.R., хто сі бавив, той знає, як там тре ходити - все, як і тут))). Правда в книжках і забавці постійно якісь "пригоди", а в реалі все просто - шоб шось цікаве побачити, треба довго і нудно йти.
"З горем пополам" наша, вже троха "опитно-сталкерська" група дійшла до колючки поблизу села Дитятки, перелізла ту колючку, вийшла в село, знову дякуючи добрим людям була доправлена в Київ де й розбрелась по своїм міста і селам несучи на собі радіоактивне болото Чорнобильської зони відчуження в світ. Шутю), ми сі провіряли, здається все було в нормі, я особисто з соєю "радіофобією" провірявся кілька разів))).
Якось так і пройшла наша перша "вилазка" в зону відчуження, як би не було, але до Дуги дійшли, ніхто нас так й не вловив), значить ми таки трохи сталкери), а хоча... кому ми нахрен треба))).
Чи буде друга? А хз), мо й буде - до Прип'яті ми так і не дійшли, а там кажуть цікаво...
Більше фото тут
Відео тут
Приблизна карта того, як ми йшли) тут
Я давно хотів, я давно планував я таки тут, бла, бла, бла. Шось часто в мене так історії, останнім часом, починаються. Думаю все й так ясно, бо якби не хтів то б не був тут) - Чорнобильська зона відчуження.
Висадили нас десь під Білоруссю), зійшли з траси переодягаємось,
"гражданку" в торби, а "шо не шкода" на себе, принаймні я брав в цей "сталкерський"))) похід все, шо можна в випадку "чогось" викинути в корчі чи спалити. Так і казав: "якшо шо то з рюкзака заберу тільки туалетний папір, а всьо решта можна спалити".
Переодялись, спитав в колєги чи похожий я на "опитного сталкера"? "На колгоспника похожий" - була відповідь. Ну на колгоспника то на колгоспника). Ше правда спитав чи хоть на "опитного колгоспника").
Жарти жартами, а йти треба і не просто йти, а з порушенням закону України))) і як виявилось, ше й не дуже орієнтуючись куди), але шо нам до того? Ми ж без 5 хвилин сталкери).
Вот і потопали "недосталкери" кудась туда - в сторону зони відчуження, то дорогою, то лісом.
То знов дорогою, то знов лісом, то лісовою дорогою.
Ближче до межі зони відчуження почали траплятись перші закинуті будівлі.
Фон в нормі, правда ми троха хреново орієнтуємось де ми), але все ж за допомогою жопіесу, компасу і "какойто матєрі" - йдемо. Йдемо через хабази, якесь болото, осоку і таки виходимо до цілі. Колія.
Ну фсьо), тепер прямо до самої Прип'яті. Принаймні так планувалось, день перед від'їздом в цей "сталкерський" похід. Коли я приставив лінійку в гуглоірзі - троха впрів), а внутрішній голос спитав: "знов жопа?". Голос сі заткнув після думки - "а шо перший раз?".
Пора б вже якось почати прислухатись до того, свого внутрішнього голосу, але певно я б тоді здох від скуки).
Коротше йдемо і пох, шо до Прип'яті ше йти
Від графіку походу, крепко відстаєм, але чого сі пичалити - з кожною хвилиною перебування в зоні відчуження ми стаємо все опитнішими і опитнішими сталкерами). А мені й зовсім не грустно, за спиною "фестивальний рюкзак" напакований дзигарами плюс є троха засобу для виведення радіонуклідів з організму, дезінфекції, знеболення, хорошого настрою, додає сил і енергії, обігріву. Ше й погода, як в забавці S.T.A.L.K.E.R. і колєйку хтось від зарослів почистив.
Коротше, пока фсьо норм). а в вищезгаданій забавці, за день я й більше проходив і з тяжчим рюкзаком ше й від "порождєній зони"), дорогою по кілька разів відбивався))), а тут шо? Йдеш собі і головне на "порождєній системи" не нарватись, бо депортують на "большую землю").
Топання по шпалам задовбало "вєдущого" і він вирішив вивести групу вже "троха опитних сталкерів" (як не як зо дві години пробули в зоні відчуження) на широку дорогу
Дорогою ми виділи: дорогу, колію і невеликі болотця, ну і ліс).
Страшно хотів побачити бобрів))), ну чи хоч їхні "хатки", але як то кажуть в народі - "хрен вам". Мені пояснили, шо бобри шибко вумні і таким, як я не дано їх побачити(.
Ішли ми ішли, ше ішли, а потім знов ішли і ось - друга закинута будівля).
Прихисток сталкерів), дверний отвір троха закладений цеглою, всередині купа порожніх консервних банок. Імхо, але консервні банки вже краще викинути подалі від місця де ночуєш, ота кладка висотою менше метра, не такий вже й надійний захист від звірка який захоче прийти ближче, до вас), а якщо хтось сильно вже так переживає за екологію то "вінець еволюції" загадив тут все і не тільки тут, на століття вперед, а від консервної банки, через 1-2 роки на відкритому місці не залишиться й сліду.
Перекусили і далі в дорогу, знов по шпалам). Зустрілись нам на тій колєйці сліди бобрів),
кажуть їх тут багацько, але шо зробиш, якшо побачити "не судьба").
Ну шо ж - ми йшли... йшли.... йшли))). Скажу наперед, що всі три дні ми, майже, тільки те й робили, що йшли дорогами ялинками заросшими, лісами місцями погорілими і полями радіоактивними, ой брешу фон майже завжди був в межах норми.
Повернусь до першого дня). І так ми йшли колією, зійшли з колії, ішли дорогою, а потім знов колією). До речі про колію, ось вашій увазі Чорнобильський тунель кохання))).
Надибали якусь браму, біля неї і привалились, бо як б там не було, а постійно йти - тєжко,
а потім знову йшли).
Станція.
Зорієнтувались хоч де ми). Правда, ніфіга то всьо радостно не виглядало. Ми йшли, йшли, йшли, а толком так нічо й не пройшли))).
Йдем).
Почало темніти. Осьо яке фото "Чорнобильського" лісу получилось).
Щоб не збитись з "путі істинного" вернулись на колію.
Чорнобильський тунель кохання "кохав", як має бути), получав я гіляками по морді регулярно, а в бонус-плюс ше й шпортався об всякі сучки) і якшо голова получала заслужено, через те що забула ліхтарик, за ноги було троха шкода, але шо зробиш, як кажуть в народі "через дурну голову ногам нема спокою".
Станція, а яка я вже й забув). На землі валяється табличка з попереджувальним написом.
Нема тут вже від чого "бЄрЄгтісь"), люди втекли звідси, ну хіба берегтись того, що вони залишили після себе і від чого тікали.
Зайшли в одну з будівель, народ оглядав якийсь пульт управління, я ж просто курив і приймав невелику участь в організації освітлення пульта для фотосесії.
Шось мені ті всі "тєхнологічеські" штуки майже не цікаві, ну хіба шо то б був пульт "от всего").
Біля пульта валялись "методички" для "воєнних" з різними вказівками "шо дєлать" - від ранкової зарядки і до ядерного вибуху. Кому цікаво, ось кілька сторінок.
Ще на "сталкерському совєті") було прийнято рішення шось пожерти і йти далі, бо як я вже писав - від графіку ми шибко відставали.
Розклали "шось пожерти", пожерли, засіб для виведення радіонуклідів шось ніхто крім мене вживати не хотів, тож захистився від шкідливого випромінення тільки я і потопали ми далі).
Ніч, заросла молодими ялинками колія і ми). На черговому привалі народ всівсі на рейки, а я на рюкзак бо шось ям троха боюсь тої радіації.
Відпочиваєм. Мокро, холодно, хрен зна де ми є). Колєга видає фразу, дослівно вже забув, але то було якось так - "мужикам по 30 років, а вони сидять в якійсь жопі, грязні-немиті і тому подібне, нє шоб зара в якомусь клюбі залити писок і розказувати комусь казки)". Дамн, а такої фрази я не очікував почути, але всяке буває). Ну "в жопі", ну шо то перший раз? Та і хіба ж то жопа? Бувало й гірше))). Підбадьорювати нікого не збирався, тож просто сі вкотре затягнувся сигаретою і ляпнув: "я ж казав, шо можна було зара в бані під Києвом посидіти, а не на радіоактивній колії)".
Посиділи, відпочили, йдемо. Шпортаюсь об гравій і сучки зрубаних деревець, получаю по писку від не зрубаних деревець), дорогу підсвічую нокією, яка зараза через відсутність мережі постійно глючить і вирубує одну з сімок).
Йшли, йшли - знов обабіч колії якась будівля, глянули на жопіес, йти нам до запланованого місця ночівлі залишилось ше... "нунах". Ночуємо тут. Тут так нічо, тільки фонить всьо зараза), а найбільше отакий бідончик,
який я старався обходити "десятою дорогою", правда то троха зле получалось, бо бідончик стояв біля самого входу в приміщення де ми ночували.
На вечірньому "сталкерському" засіданні обговорювалось питання - "і шо нам дальше робити?)". Кажуть шо ранок мудріший за вечір, вирішили прийняти рішення вранці - йти далі в Прип'ять чи звертати до РЛС Дуга.
Вранці рішення, як і ввечері давалось тяжко, тож було кинуто монетку і ми пішли до Дуги).
Далі по колії, фонило все більше, а обабіч колії - вопше пісец), на щастя йшли ми в такому "неприродному" фоні недовго і на одному з переїздів звернули асфальтовану дорогу де тримався "нормальний" радіаційний фон.
І ми знов йшли). Правда тепер вже не поїздатою, а автомобільною дорогою, яка також помалу заростає лісом.
Природа відновлюється в тих місцях звідки йдуть люди..., а ще в такі місця повертаються звірі,
час від часу ми натрапляли на зриту кабанами землю.
От так ми ішли поміж ялинок, що проросли крізь асфальт і зритою, до того ж асфальту землею).
Прийшли до згорівшого села, назву якого я вже також забув),
троха відпочили на місцевому цвинтарі і потопали далі.
Майже весь час, що ми йшли я звертав увагу на гриби) - нормальні в Чорнобилі гриби і розмір, і колір, і форма - все в межах норми).
Про смак і наслідки поїдання таких грибів нич сказати не можу, бо ніхто з нас їх не їв).
Ну ви вже в курсі - "ми йшли"). Йшли ми тепер лісом і потрапили на ось таке.
Хтось "безадресно" спитав: "і то с.ка треба другий день по Чорнобалі лазити шоб побачити три ржавих цистерни?").
Подивились ми на ті іржаві цистерни (ну хоч шось за два дні) і знов йшли).
А потім зовиділи коней. Осьо воно - за 5 років походів я побачив щось більше від зайця в природній "срєдє обітанія".
Хапнувши фотоапарат я пігнав за кіньми. Коні коли мене зовиділи трохи почали втікати, потім чуть вернулись, але як тільки я добув фотоапарат знов повтікали(. Короч, фото викладене вище - то найліпше з тими коняками, що мені вдалось зазнимкувати.
Йдемо, але шось ми знов троха заблудились.
Стоїмо десь серед поля яке помалу перетворюється в ліс і думаєм куда йти далі.
Прийшло усвідомлення, що демократія в групі - дурне, якось тупо получається коли кожен по 15 хвилин веде групу хз куда). Ось ми й мотали "круги"), але з допомогою жопіесу і компасу якось таки вийшли туди куди нам було потрібно - на окраїну села Стечанка, яка мабуть колись була колгоспним полем, а тепер стала степом.
Ну накінець-то, вже шось подібне на пейзажі забавки S.T.A.L.K.E.R.))).
Закритий чи то колгосп, чи то ферма, яких в Україні сотні, але ж радості...), ми ж не будь-де в Україні, а в Чорнобильській зоні відчуження))), а ще на другий день тупого "йти" ми таки кудись прийшли).
Довгий привал). Народ скинув рюкзаки і займався хто чим, а я взяв дозиметр і пішов розглядати руїни.
Велике "прєдріятіє" колись було і площі займало добряче, а тепер залишились руїни і місцями трохи металу який ще не вкрали).
Походив я тими руїнами, позаглядав крізь вибиті вікна на красоти зони відчуження,
пофотографував залишки одного з перших трансформерів який колись прилетів на землю, але не витримав важкої праці в радянському колгоспі),
вернувся до решти групи і ми знов пішли.
Окрім "дохрена тупо йти" і "ми знов заблудились") тепер в нас була третя проблема - закінчується вода. На "генштабівській" карті зони відчуження в Стечанці починався потічок, надія на те, що джерело не засипали була, але маленька. Чим ближче ми підходили до фоси де мав бути потічок тим крепче здихала наша надія) - сухо.
Була пропозиція начерпати з калабані,
але народ її відкинув).
Ага, ми знов зблудили, правда зовсім трохи і розглядалась можливість ще сьогодні ломанутись прямо на Дугу, а не слідувати запланованому вранці маршруту, але на "сталкерському сов'єті") здоровий глузд переміг, був трохи підкорегований маршрут і ми знов пішли, тепер остаточно надійним шляхом),
шоб вже точно не зблудити бо скоро на зону відчуження повинні були зійти сутінки.
Згідно нового маршруту, получався в нас такий немаленький круг до села з якого був намічений "штурм" Дуги, але шо вже зробиш, то є жізнь і треба йти, бо ж тра за ті дні, що ми "йдемо" в зоні відчуження побачити щось варте уваги - якось три ржаві цистерни і закинута ферма не радували) "опитних туристів" які вже доволі багато бачили в тому світі))), ага і вже "троха опитних сталкерів").
І ми йшли). Хоча якшо бути точнішим то решта групи йшли, а я шось почав кривати), десь таки підвернув ногу поки ми блукали в Чорнобильських іпєнях.
Стемніло, приплентались ми до роздоріжжя де нам тре звертати на Корогот, а ще, згідно карті десь тут повинна бути вода.
Воду шукали орієнтуючись на труби під дорогою) і таки знайшли якесь болотце з якого й поповнили наші запаси).
Біля болотця й перекусили і знову йшли), а ні, ще відбулась наша перша зустріч з автомобілем))). Спочатку народ побачив десь далеко відблиски фар, потім подумали, що здалось, але ні... і пігнали ми з траси в корчи, як ті коні за якими я нинька гонив по лісі.
Машину ми побачили здалеку і часу в нас було "вагон" доки вона проїде повз нас. Мені така ситуація подобалась бо зак ми сиділи в корчах при дорозі я зміг зняти черевик і трохи помнути ногу, яка незважаючи на прийняте знеболювальне і засіб для виведення радіонуклідів з організму "в одном флаконє", все одно трохи нила і шось то трохи ставало все сильнішим.
Авто проїхало, ми повилазили з корчів, перепудженим поглядом поглянули вліво, потім вправо на затягнуту темрявою дорогу зони відчуження, переконались в відсутності "потенційної небезпеки" і знов йшли.
Я сі втішив, як мала дитина, коли з темряви промені ліхтарів вирвали знак з написом "Корогод".
Знов був введений режим світломаскування), в село ми заходили так шоб нас ніхто не зовидів, бо згідно інформації якою ми володіли - десь тут є діюче лісництво, от тільки де і чи хтось там сидить цілодобово то вже хрен го зна, але перестрахуватись тра).
І так, ми йшли) по селі Корогод вибираючи хату де будемо ночувати. Вибрали добротний такий будинок зі зрубу. Чесно кажучи, мені вже було до лямпочки де ночувати, лиш би скоріше зупинитись, бо шось мене та нога крепко достала.
Ну все, час відпочинку перед сІрозною) вилазкою до РЛС "Дуга".
Процідили воду з болота, прокип'ятили і знов процідили, а потім, здається, ше раз прокип'ятили - точно не знаю бо я реанімував порепані ноги на порозі хати, в той час коли відбувався цей складний процес). Обливав ноги "чудодійним засобом" от всього і для всього), бо окрім того, шо одну ногу я десь підвернув то, як бонус - дві запарив). Бачили б це "завсєгдаті" записів "в зошит" мене б лінчували))).
Позаливали ми тою проціджено-прокип'яченою водою "мівіну", а ще запарили "сталкерського чаю".
Який за запахом чомусь нагадав мені запах нафталіну і "сталкерський чай" отримав сталкерську кличку - "нафталінова леді". Повечеряли і повлягались спати.
Вранці зак народ ще валявся в "спальниках" я вже бродив довкола хати з кружкою кави попиваючи її в память про сталкера Гупі).
Нормальний хлоп був, до моноліту дійшов), а то шо застрілився трохи, тут вже нич не зробиш, та й шо далі в тому світі робити коли усвідомив, що не залишилось більше бажань...
Пора йти і нам, не до моноліту правда))), але таки до чогось грандіозного і мош сказати унікального - РЛС Дуга в Чорнобильській зоні відчуження.
Повертаюсь в хату глянути чи народ вже повилазив з спальників, добре їм, в них зимові мішки, а я приперся зі своїм "фестивальним" який навіть від комарів і то зле захищає, не кажучи вже про холод. Зігріваючої речовини виявилось замало щоб витримати цілу ніч і я кімарив то на лівому, то на правому боці - змерз в один бік, перевернувся на інший).
Народ таки знайшов в собі сили залишити теплі "кокони" і ми знов йшли).
Жопіес вів нас до Дуги, добре вів) і вже скоро ми стояли біля паркану колишнього секретного об'єкта, який повинен був "видіти" вся і всьо).
Пройшли паркан і я аж сі скривив коли побачив таку картину,
перша думка - зрізали
Шок пройшов, відлягло))). Йдем). Попереду видніються закинуті будівлі колишньої військової бази, рухаємось обережно. Ой, як обідно б було якби нас "обнаружили") за кількасот метрів до цілі і "депортували" за межі зони відчуження.
Зайшли в будівлю, ну майже, як в забавці, тільки там менший бардак і моху на підлозі в будівлях нема),
А хоча в забавці було шось подібне, правда то була аномалія, а не мох).
Походили, подивились, пофотографували.
Пора йти далі. Рухаємось старою дорогою, перед Дугою звертаємо з дороги і пролазимо через дзюру в паркані, ще кілька десятків метрів і ми перед антенами.
Перебігли дорогу і позалазили в покинутий корпус.
Все ціль досягнута, таки не даремно третій день ходимо по тій зоні відчуження).
Через кімнати без підлоги))) і коридор (вже з підлогою)
покинутого корпусу вийшли до самого "Вижигатєля"))).
Ну все, ми вже таки троха сталкери).
З неба ліпить не то мокрим снігом, не то замерзшим дощем, я стою, дивлюсь на антени і в мою "світлу" голову, як завжди прихдить "геніальна ідея" - тре лізти вверх).
Бажаючих пертись на антени разом зі мною не знайшлось, тож я взяв дозиметра, сунув в нарукавний карманчик своєї порепаної хебешки і попер догори.
На горі дув сцуко крепкий такий вітер, в мордяку ліпило отим мокрим чи то снігом, чи то дощем, а ноги час від час зісковзували з обледенілих щаблів, але "світла" голова віддала наказ тілу - "отступать нєкуда"))) і я ліз).
Троха вище рукавички набрали вологи і почали примерзати до драбинок, пальці на руках зціпило і вони стали зле гнутись, а нога почала нити ше гірше ніж вчера. Проліз ще один прольот - авось пройде). Не пройшло зараза.
пофотографував, ну "обзор" не дуже, все в дощі і тумані, але що вже зробиш.
Зато погода, майже, як в забавці S.T.A.L.K.E.R. і ми таки дійшли до "вижигатєля"))).
Подивився, потішився і хватить, тра злазити.
Зліз. Народ десь поплентався, залишивши свої рюкзаки біля мого. Ну нема то нема, ше прийдуть). Зак чекаю можна глянути шо там з зв'язком, бо як показав досвід минулих днів - в зоні відчуження дибільники не всюди ловлять мережу).
На Дузі зв'язок був і я якраз відписував смс, коли ззаду почув тупіт ніг і голос - "шухер нас спалили"))).
Телефон в кишеню, рюкзак на плече і пігнали ми в корчі).
Вже в корчах, віддихуючись і прикурюючи сигарету спитав: "воєнні чи туристи?)", "туристи скорше всього, бо дохрена і всі в синіх дощовиках" - почув у відповідь, "плять, то ж тре було так гнати в ті корчі від стайки туристів, нога ше більше розболілась" - подумав я, а в голос висловив, шо мош ше було пару копійок заробити на "сталкерських історіях" і фото з "опитними сталкерами").
Правда, "сталкерські історії" прийшлось би троха понавидумувати, бо кому цікаво було слухати, як три вар'ята третій день по лісах і полях ходять, а бачили тільки ржаві цистерни, два коня та й то здалеку, ага ше, як каже колєга - "жопу косулі".
Якось не дотєгне така історія до тих, що розказує "прожжонное зоной радіоактивне м'ясо" коли збирається в схроні щоб перечекати черговий "виброс"))).
Чесно кажучи, я тоді б з радістю "здався" і "честно роскаявшись в сожєяном" їхав б собі з комфортом в дкржавному УАЗіку до кордону зони відчуження, бо майбутня перспектива знов йти хз скільки км до кордону зовсім не тішила мої "порепані" ноги). Але ж ми "сталкери"), а який сталкер вот так просто здається?) Якшо вже самі прийшли то самі будем і виходити, без послуг "державного таксі" - вирішив народ і ми знов йшли).
А нє), ше колєга показав нам маленький кусочок від сов'єтского жосткого диску).
Ну і вже тоді ми йшли). Хз про шо думав народ, а в моїй голові творився кавардак), страшно хотілось взяти і викинути в корчи ногу яка зараза почала погано гнутись і діймати ниттям), ше хотілось в тепло))), ше хотілось вже накінець-то прийти) та дохрена чого хотілось, але хотіти то одне... хочеш в тепло, хочеш відпочити, хочеш прийти - ну то не іпи собі мозг і йди. "Переключив" думалку на "позітіфф"))).
Ми йшли).
З неба почав падати вже "справжній" сніг, дув "свіжий" вітер, хебешка одягнута поверх куртки, для "маскіровки", замерзла, а собі в думках прокручував рекламу кока-коли - оту з червоними вантажівками).
Прикурив сигарету, глянув на падаючий з сірого неба сніг і ляпнув: "б.я, а де грузовики з колою?)".
Грузовиків з колою не було, зате було кілька лісовозів, які порожніми проїхали в "центр зони" по що і для чого - хз), але переходили ми одну з доріг тєжко - кілька разів тре було залягати в кювет межи ламак, до такого ми тоді ше не звикли), але таки перейшли цю першу з "чорнобильських магістралей" успішно - ніхто нас не вхопив), йдемо далі.
Згадалась мені чогось фраза з забавки S.T.A.L.K.E.R. - "Свободные сталкеры и ветераны Чернобыля! Вступайте в ряды "Долга"!", яку я відразу й ляпнув). Народ порадив ше крикнути "слава Моноліту" коли будем "колючку" біля Дитяток перелазити. От так перекидаючись інколи декількома фразами ми топали "на кордон".
Про то, як "просто йти" дістало (думаю всіх), вже навіть згадувати не хочеться, але ми таки притопали до ріки Уж (не тої, що в Ужгороді). Переходити ріку в "не льотну" погоду всі одноголосно "ложили" і пішли ми до моста на трасі Дитятки-Прип'ять.
Знов трохи блудили, знов дохрена йшли), але таки вийшли на трасу правда вже в повній темряві.
Темрява нам на руку бо мош було побачити машину здалеку, а їх там було
Міст ми перебігали подібно до тих коней, шо вчора бачили.
Перебігли, зійшли в корчі і курили шоб сі віддихати, курили здається всі, навіть ті шо не курять), а далі знову йшли...
Напевне суть розповіді ви зрозуміли?) Хочете в Чорнобильську зону відчуження не як коти в переносці, ой не як туристи в автобусі - приготуйтесь дохрена йти споглядаючи унилі, одноманітні краєвиди). Ну зато будете мо відчувати себе, як "вольні сталкери"). В книжках про "опитних" і не дуже сталкерів народ тоже постійно йшов) та й в забавці S.T.A.L.K.E.R., хто сі бавив, той знає, як там тре ходити - все, як і тут))). Правда в книжках і забавці постійно якісь "пригоди", а в реалі все просто - шоб шось цікаве побачити, треба довго і нудно йти.
"З горем пополам" наша, вже троха "опитно-сталкерська" група дійшла до колючки поблизу села Дитятки, перелізла ту колючку, вийшла в село, знову дякуючи добрим людям була доправлена в Київ де й розбрелась по своїм міста і селам несучи на собі радіоактивне болото Чорнобильської зони відчуження в світ. Шутю), ми сі провіряли, здається все було в нормі, я особисто з соєю "радіофобією" провірявся кілька разів))).
Якось так і пройшла наша перша "вилазка" в зону відчуження, як би не було, але до Дуги дійшли, ніхто нас так й не вловив), значить ми таки трохи сталкери), а хоча... кому ми нахрен треба))).
Чи буде друга? А хз), мо й буде - до Прип'яті ми так і не дійшли, а там кажуть цікаво...
Більше фото тут
Відео тут
Немає коментарів:
Дописати коментар