Не близько отой Чивчин і Гринявські гори від рідного села, але то всьо в порівнянні і вже від того, як та з чим порівнюєш, то може вийти так, що нема нічого далекого, чи близького.
До Ворохти потягом, з Ворохти автобусом в Верховину, а з Верховини в Шибене... хм, якось навіть не пасує отой легендарний транспорт "автобусом" називати, але ото ним ми й приїхали в Шибене.
Прийшли на заставу, там дівка в формі глянула наші паспорти, кинула оком на роздруковану заявку про дозвіл з маршрутом, та й сказала, шо можемо йти.
Дозволу ніякого нам не видали, ну крім усного, але як можемо то можемо, паспорти в нас ж при собі, а вільне пересування Україною, ще ніхто не відміняв. Тож йдемо і совість а ні ні.
Наш маршрут до гори Чивчин починається одразу від прикордонної застави в Шибеному. Маркування немає, лише на карті є штрих-пунктирна лінія нанесена поверх позначок доріг через Гринявські гори, а далі в урвища Штефулец та Альбин і звідти вже на Чивчин. Отой "штрих-пунктирний" маршрут, ще зіграє з нами "веселий" жарт, але то буде потім, а поким...
... а поким, ми підіймались до полонини Луковиці добротною дорогою, час від часу відпочиваючи в затінку дерев, бо спека була аж страх і збирали гриби.
Добре, шо тільки збирали, а не жерли, бо гриби виявились отруйними. Хоч на вигляд такі нічо і грибом пахне, але коли їх розламати, одразу синіють, а основа ніжки червонувата.
Чортів гриб, певно, ото був. Повикидали їх кібенумать.
Йдемо далі, дорогою вверх до полонин,
Грибів вже не збирали, лише інколи сходили з дороги, шоб трохи посидіти в затінку, тривожачи корів, що як і ми, шукали під гілками дерев, захисту від палючого сонця.
Нарешті виплентались на полонини, а якщо бути точнішим, на полонину Луковиці, а якщо бути ще точнішим то 47 градусів північної широти і 24 ... та нє, то вже аж занадто точно.
На полонині добре. Вечоріє, сонце вже не так палит, ще й трішки хмарно і маленько обдуває вітерець, а на додачу - неперевершені краєвиди
і чорниці. Згрубша їх вже визбирали, але нам вистачало.
Тра було поновити запаси води, бо майже всю вже вихлептали заким йшли. Трішки звернули з маршруту до полонини Камениця,
там згідно мапи, є стайки, а отже повинно й бути джерело.
Джерело було, запаси води поповнили, йшли далі роздивляючись довколишні краєвиди. Оно, зліва на обрію Чивчин певно, якщо пам'ять не зраджує, до якого ми йдемо,
а мо й не Чивчин, зле в мене з впізнаванням вершин по фотографій, навіть з тих, що сам робив.
Ше трохи прочалапали полонинами і пора зупинятись на ніч.
Розклали намет, шось перекусили і ще й встигли поглянути на захід сонця в горах.
І на круків, на фоні червонуватого неба, що кружляли над нами.
Класний тоді був захід сонця. В відео з цього походу, є кілька моментів з отим заходом.
Сиділи й дивились, аж поки сонце повністю сховалось за обрій.
Пора вертатись до намету, мити ноги і лягати спати, а хоча нє, в нас тоді води не дуже було, то певно ноги не мили. Точно не пам'ятаю, зате добре пам'ятаю, що наступного дня ми все надолужили з тим миттям ніг, але то буде завтра, а сьогодні ми ще про те не знали і спокійно собі спали, навіть, з немитими ногами.
А зрання пробудились і встигли побачити схід сонця,
Гарно, просто гарно і все, а шо тут ще писати, просто тре там бути, стояти, дивитись, мовчати...
но, не дуже довго, бо ранки в горах таки прохолодні. Постояв, подивився і в намет, досипати.
Ше троха покімарили, спакувалися й в дорогу.
Чалапати собі карпатськими полонинами, інколи порушуючи спокій отар, що мирно пасуться обабіч шляхів.
На околицях гори Масний Присліп, здибали ми отаку табличку,
чув колись, здається ще в школі, що Леся Українка любила походити Карпатами, але не думав, що й сюди вона заходила. Думав, бувала вона десь в краях Писаного Каменю.
Ну що ж, от і ми пройшлись стежками, котрі до нас протоптали відомі українці, а тепер прийшов час зходити з гір і вирушати в урочище Штефулец.
Трішки дорогами полонин, а трішки стежками лісу,
спустились ми в урочище, де надибали покинуті руїни.
Окрім руїн, в урочищі Штефулец стяла порівняно нова альтанка, добротний стіл, а неподалік витікало джерело з мінеральною водою до якого можна пройти по мості через Черемош.
Пороздивлялись руїни - дві хаті, які колись, мабуть були власністю лісгоспу чи ше якогось "госпу". А після "екскурсії" всілися на обід за добротний стіл біля альтанки.
Заким обідали, до нас навідувались різноманітні гості: кілька ящірок, що бігали туди-сюди по лавках та колодах на яких стояв стіл і різноманітні жучки, з яких особливо виділявся ось такий вусань.
Перекусили і пішли далі, з урочища Штефулец в урочище Альбин, за течією Чорного Черемошу.
На цьому відрізку шляху почали проявлятись перші особливості "незнакованого туристичного маршруту", як пише в умовних позначках мапи.
Спочатку ішли чимось, що більш-менш нагадувало дорогу, а далі перескакували з каменя на камінь, аби не встати в воду, тримаючись за гіляки і корені дерев, що стирчали з крутого берега Чорного Черемошу.
Не зовсім з сухими, але головне з цілими ногами, вибрались ми знову на щось, що нагадувало дорогу, біля урочища Альбин.
В урочищі ми зовиділи невелику хатку, яка виявилась адмін будинком національного парку.
В адмін будинку чергувало двоє хлопів, що взяли з нас "двацятку" за прохід "еколого-пізнавальним туристичним маршрутом", спитали куди йдемо, виписали квитанції з мокров печатков і побажали щасливої дороги.
Ми чемно подякували, взяли квитанції і пішли далі, а далі...
...а далі була срака, можна й крепче висловитись, але не буду.
Згідно "немаркованого туристичного маршруту" перейшли ми вбрід Чорний Черемош в місці де в нього впадає потік Альбин і почали підйом вверх по потоку, в прямому сенсі - по потоку. Бо ніякої "польової або лісової дороги, стежки" відміченої на карті, вздовж потоку не було, тому весь час ми чалапали по воді, перелазячи через буреломи, або пролазячи під ними.
Йти вверх потоком Альбин, тре було, орієнтовно, кілометрів п'ять.
Наша швидкість пересування не вражала, до сутінок залишалось мало часу і закрались сумніви чи вдасться в темряві знайти місце де потрібно звернути з потоку Альбин і почати підйом на полонину Мількова.
Була в мене думка, вже зупинятись на клапті рівного місця, що надибався нам неподалік потоку, десь посередині підйому, але ідея була відкинута і ми потопали далі.
На наше щастя і трішки завдяки нашим вмінням користуватись картою, ми таки знайшли місце де тре звернути.
Зійшли з потоку Альбин і тепер тим, що колись було дорогою, від якої залишився рів, попрямували до полонини Мількова, так само продираючись крізь буреломи. Тепер лиш з тою різницею, що під ногами не протікав стрімкий гірський потік. А тим часом в лісі стемніло і на гори опускалася ніч.
На полонину Мількова ми вибрались, коли на небі яскраво світили зорі і лише тоненька смужка світла на заході нагадувала про сонце, що давно вже сховалось за вершинами гір.
Пройшли ще трохи в сторону гори Чивчин, розклали намет при світлі ліхтарів, шось перекусили і спати. Насичений був перехід з Гринявських до Чивчинських гір.
Вранці прокинулись зі сходом сонця, вірніше розбудив нас будильник наставлений звечора.
Повисували писки з намету, поглянули, як сонце підіймається над горами,
можна далі лягати спати. Ше троха покімарили, заварили кави, поговорили зі збирачем чорниць, що проходив повз і зацікавився пальником на якому ми кип'ятили воду, спакували торби і почали підйом до вершини гори Чивчин.
Підйом на Чивчин з полонини Мількова нагадав мені, як ми колись на Пікуй йшли з північної сторони, коли здається, ось попереду вже вершина,
а виявляється, шо нє. І піднявшись на один виступ гори, перед тобою відкривається наступний.
Але, потроху-потроху, ми таки вийшли на вершину.
Вершина гори Чивчин доволі простора. Чи, як то ліпше сказати? Мо - плеската. Ви мабуть бували на вершині Говерли, от на Чивчині набагато ширша верхівка і зовсім не витоптана, на відміну від Говерли, лише кілька стежок, котрими ми ходили туди-сюди, щоб роздивитись все довкола. Нарешті обравши краєвид, який найбільше припав до душі, вмостились відпочити.
Можна було валятись на траві і дивитись, як тіні від хмар пропливають долиною.
Кажуть, що в районі гори Чивчин зустрічаються якісь рідкісні матеріали. Хз, ми нічого такого не знаходили, мо через те, що й не шукали.
Відпочили і далі в дорогу.
Спустились з Чивчину до кордону, звернули праворуч і потопали в напрямку Мармаросів.
Трохи пройшли, надибали гарний горбик при дорозі,
посиділи там, роздивляючись гору Чивчин, пішли далі, перестрілись зі збирачами чорниць, пороздивлялись імпортних овець,
що паслись на полонинах Євросоюзу, шось троха перекусили під стовпчиком кордону і далі йшли собі прикордонною дорогою.
Як же ж, з часом, надоїдає та дорога. Принаймні мені. Є, звичайно, цікаві відрізки з хорошими краєвидами,
але, переважно, довкола вас, щось отаке
під ногами постійно шутр, зверху постійно пече сонце і мо церез це все ставало якимось одноманітним. Чи то мені тільки так здавалось, але вже, як є.
Крепко по обіді, почало збиратись на дощ. Чорногору затягло темними хмарами, там далеко гарчали громи.
Зібралось трохи хмар і над нами.
Навіть маленько дощем змочило, але не довго і от ми вже знову крокуємо запиленою дорогою, а зверху світить сонце.
Прийшли до гори Стіг і звернули з прикордонної дороги до полонини Радул.
Відмітились в прикордонників, що неподалік Стогу і йшли собі роздивляючись, як прояснюється над Чорногорою.
Добрий шмат дороги влупили нинька, від гори Чивчин до гори Стіг і ше трошка до полонини Радул, а це кільометрів з 20-йціть, навіть троха більше.
Набрали води, розклали намет і спати, заслужили троха на відпочинок, як не як. Шкод, що захід сонця пробімбали, бо коли сонце заходить в горах після грози, то це явище, яке вартує побачити. Але то всьо таке, мо буде ше можливість.
На сніданок до нас завітав гість.
Нагодували песа, чим могли поділитися, самі шось перекусили, випили кави, спакувались і вирушили з полонини Радул в напрямку полонини Щівник.
На полонині Щівник виявилось доволі велике господарство з вівцями, коровами, козами і кіньми. Здається була там навіть не одна, а кілька жилих колиб. Неподалік однієї поповнили запас води, тепер можна сміло чимчикувати до Чорногори, далі на маршруті джерел не буде.
Дорогою до Чорногори здибалося нам всяке: отакий "рекламний щит",
коняки, про яких писав вище,
що гонили туди-сюди полонинами, ручні корови, певно все з тієї ж полонини, які облизували руки і гризли колоди.
Отако проходячи повз рекламу, оминаючи табуни, щоб не затоптали і погладжуючи корів, пришвендялись ми на гору Васкул, з якої вже й обсерваторію на Чорній Горі видно.
Тепер стежкою помежи жереп по каменях і будемо на Піп Івані Чорногірському.
Коли захеканий видерся на вершину, перше враження було таке - а курва ж ваша мать, вам тут медом намазано чи шо.
Дівок в сукенках більше, аніж в період "випускних" попри рісторани, вистроїлись в чергу до каменя де вітер посильніше, аби та суконка добре на тому вітрі мотилялась, шоб аватарка була краща ніж в подружки. Ледве годен пройти попри них, бо ше друлити можуть, як подумають, шо ти на їхній камінь без черги хош лізти, але якось ся минули. І ше хвилин з десять шукали клаптик місця де дупи примостити, шоб відпочити троха бо на вершині купи хлопів поскидали рюкзаки і натхненно мірялись спорядженням. Правда не всі, були й такі, що сьорбали "зігріваючі напої" і їм вже було троха до лямпочки на всьо довкола.
Нє, ну, нормально було, я от обсерваторію з нового ракурсу побачив.
Відпочили трохи і вирушили до Вухатого Каменю,
залишаючи весь той балаган позаду.
На Вухатому Камені нас зустрів новий "балаган", но троха в менших масштабах.
Бурчу вже, як старий дід, ніби зрозуміти не годен, шо вихідні і всі хочуть в гори, а не тільки я, а як не подобається натовп то ходи собі сам по буднях і не бурчи, але вже, як є та й старість курва старість бере своє, скоро мо й з котами, які живуть в під'їзді, сваритися почну.
На Вухатому Камені полазили трошка по невеличких скельних виступах, коли підходила наша черга. А шо? Всі туди лізуть і нам значить тре.
Знову відпочили і знову йдемо.
Помаленьку наш маршрут, що розпочався з Гринявських гір, завершується. Спускаємось до сироварні на полонині Смотрич, дорогою провідуючи один з Дзямбронських водоспадів.
Пощастило нам, в такий насичений відвідувачами час, застати отой водоспад, майже, зовсім без людей. Приходило за годинку тіко шось двоє й то не на довго.
Побули троха на водоспаді і вйо до полонини, бо ся смеркати буде, а ше тра намет напнути.
На першому місці, де думали заночувати, було занадто гамірно, то ми пішли собі далі, ближче до овець і корів. Розклались за кілька метрів від сироварні, поблизу загону для худоби. На диво в цьому місці було зовсім мало наметів, окрім нашого, ще два чи три і з дровами проблем не було, за кілька десятків метрів, в лісі, валялось досхочу хмизу, що рідко буває в популярних місцях для ночівлі.
Намет є, дрова є, місце для багаття є, можна вечеряти і спати. А ще побачили, як відбувається вечірній загін худоби в стойла. І звісно ж не забули дивитись на падаючі зорі, котрі вкривають наше небо вкінці серпня. Спати.
Вранці прокинулись з будильником, який спеціально наставили звечора, щоб не пропустити отаких краєвидів
з відкритого намету.
Зварили каву, я курив, дивились, як сходить сонце і заодно на пса, що виконував вранішній обхід території.
Сонце зійшло, пес собі кудись пішов, по своїх справах, можна ше трохи поспати.
Остаточно прокинувшись, вирішили, що сьогодні, ще нікуди не поїдемо, хоч запланований маршрут завершено, а пройдемося на гору Смотрич.
Захмарилось, інколи дріботів легенький дощ, а ми підіймались на Смотрич. Хоч йшли без рюкзаків, бо табір так і залишили внизу, під пильним наглядом отар і песа, що заходив вранці, але підйом мені легким не видався, мабуть, все завдяки дзигарам.
Та все ж таки, ми на вершині.
Вітер ганяє довкола хмари, інколи відкриваючи огляд на обсерваторію, а інколи затягує все "молоком" так, що навіть каменів на вершині Смотрича не розгледиш, а бували миті, що довкола враз розпогоджувалось, над нами було синє небо, а внизу, освітлена сонцем долина, в якій розкинулось село Дзямброня.
Трохи побули на Смотричі, роздивляючись, як все навколо завдяки вітру і хмарам змінюється до невпізнання за лічені хвилини та й потопали вниз.
"Внизу" купили трохи сиру в вівчарів, перекусили, спакували намет, спустились в Дзямброню, де трішки відійшовши від села, знову розклались, сполоснулись в ріці, повечеряли і вложились спати, щоб вранці всістись в автобус, який відвезе нас в верховину.
П/с Чи то ми проспали, чи то автобус раніше приїхав, але бігли ми в отой автобус прямо з "табору", дякуючи водію, що чекав нас на узбіччі зак ми похапцем допаковували рюкзаки.
Відео
Немає коментарів:
Дописати коментар