Маршрут: Кривопільський перевал - полонина Веснарка - гора Кострича - гора Кострич - полонина Псарівка - село Бистрець - полонина Гаджина - Довбушева криниця - Довбушів стіл - Шпиці - озеро Несамовите - Заросляк.
Мемуари про літо 2015).
Ну пішли, чи краще сказати поїхали, на слова першого космонавта не претендую, просто в більшості випадків перед тим, як кудись іти треба трішки, а інколи й так добряче проїхатись, бо отак вийти з дому і йти собі далеко та довго можуть дозволити одиниці, коротше...
Було це навіть не літо, а останні дні весни, їхали ми нічним потягом в славне місто Івано-Франківськ, вагон був загальний і кімарив я собі сидячи. Здається, вже навіть заснув і щось почалось снитись, коли крізь сон почув голос провідника: "Ходорів, Ходорів!" - натхненно репетував провідник заглядаючи в кожне відділення плацкартного вагону.
Спросоння я поглянув на могутню статуру провідника, котрий прямував в кінець вагону продовжуючи сповіщати всіх про місце зупинки, незважаючи на те, що за вікном глупа ніч).
Хвилин п'ять я помучився в спробах знову примостити голову так щоб вона не баламкалась в такт вагону, а потім кинув ту затію і потопав в тамбур курити, прокручуючи в голові фразу одного героя з відомого серіалу - "Ходор, Ходор", чомусь вигуки і статура провідника викликали такі асоціації).
До Франківська так і не заснув. В Франківську, поки чекали решту групи, зайшли в кафе перекусити. Їсти вранці мені, майже ніколи, не хочеться, а от каву люблю і випити її можу багато, тому поки народ обирав чим поснідати, я роздивлявся вивіску над кавовим апаратом. Каву завжди обираю просто - дивлюсь тільки на пропонований об'єм, такий вже я гурман, нічого з тим не зробиш).
Очі засяяли коли побачив, що є щось об'ємом 200 міліграм, прочитав назву "Латте", ну латте то латте. До того часу латте я ще не пробував і щось воно мені й не сподобалось, ще й дають його, як виявилось в стакані і з трубочкою. Кожна подорож чогось нас вчить, а ця ще й толком не почалась, а вже мене навчила - латте більше купувати не буду), але як б там не було, витягнувши соломинку, латте я випив і пішов на вулицю роздивлятись вокзальний люд, дихати свіжим повітрям і... коротше курити.
Поки чекали решту групи, потрібні маршрутки роз'їжджались, але група у нас була велика, а водіїв, що пропонували відвезти бусом куди завгодно вистачало, тож, як добратися до Кривопільського перевалу ми не переживали.
Всі, що мали приїхати в Франківськ вже були в зборі, залишилось підібрати ще двох, одного в Яремче і одного біля Татарова. Обійшли всіх приватників на бусах, поторгувались, запакувались і поїхали.
В Яремче почекали поїзд, котрий запізнювався, а ним повинен під'їхати ще один учасник походу. Водій трішки злився бо через нас не встигав повернутись в Франківськ, до того часу коли туди приїде поїзд з новими туристами. Совість нас не мучила, бо затримували його не ми, а поїзд), що чомусь вже на 15 хвилин відставав від графіку, а як повідомив нас учасник походу, котрий в ньому їде - до Яремче він ще буде їхати хвилин 10.
Поїзд приїхав, водій знервовано завів бус і ми поїхали далі. Дорогою я думав чи сильно водій нас згадує, подумки, "незлим тихим словом", а то ще наврочить перед походом), але як я вже казав совість наша була чиста, тож: "на нашу карму думки водія не повинні дуже вплинути)" - подумав я і заснув.Спав я "як покупаний"), до самої Ворохти, навіть проспав той момент коли до нас приєднався ще один учасник походу.
Після Ворохти настрій у водія покращився, а все через те, що ямки на дорозі Ворохта-Верховина полатали, їхати по кращій дорозі можна швидше, а отже є шанс встигнути в Франківськ до того часу, коли його конкуренти розберуть всіх туристів.
До самого Кривопільського перевалу говорили про українські дороги).
Кривопільський перевал.
де ми й влаштували другий сніданок, або перший обід). Дорога попереду не близька, а отже перекусити не зайве, а ще з Кривопільського перевалу починається маркований маршрут до Кострича.
В гори приходить літо, погода чудова, в небі лише кілька хмаринок, травичка зелена, співають пташки, пасуться коняки - краса).
Ідеш собі по маркерах і розглядаєш красу та велич Карпат.
Наша група ішла протоптаною, а краще сказати - проїждженою дорогою,, єдине що могло не радувати - дорога спускалась вниз, а отже скоро треба буде йти вверх, що переважно погано впливає на моє загальне самопочуття).
Ще й дорога закінчилась, вірніше не закінчилась, а просто перейшла з добре втоптаної в дорогу котрою користуються нечасто.
Але то все таке, бо зовсім скоро підйоми стали "в межах норми", стежки широкими і втоптаними, маркери маршруту зустрічались все частіше, довкола був весняний Карпатський ліс, свіже повітря...
А коли в кінці підйому перед тобою, відкриваються такі пейзажі
то вся та важкість підйому в моменті щезає і згадуєш ти про неї тільки вдома, коли пишеш опис походу).
Полонина Веснарка, в Карпатах полонин з такою назвою є декілька, але тільки з цієї, так вважає більшість, відкривається найкращий вид на Чорногору. По фото можна оцінити лише частину всього того, що можна побачити звідси.
По-справжньому це можна оцінити тільки стоячи там, коли вітер з Чорногори доносить до тебе запахи весни в майже недоторканій природі, ти бачиш залишки білого, чистого снігу, а зверху тебе припікає уже літнє сонце.
Оцінювали ми всю цю красу, напевне, годину часу, поки не згадали, що нам сьогодні ще потрібно пройти добрий клапоть дороги).
Рюкзаки на плечі і вперед до нових підйомів).
Окрім підйомів, звичайно ж були і спуски, після яких знову ішов підйом, ну майже, як в житті), але все відбувається плавно, це ж не Горгани).
Плавно по небу пливуть хмари, а їхні тіні плавно накривають гори, ліси, полонини і села.
Ідеш, та й роздивляєшся це все, інколи лякаючи корів). Вже звикнувши до темпу, виходиш на вершину де звичайно ж робиш привал, а далі знову спуск.
Поки група відпочивала на вершині гори Кострича, я збирав ісландський мох - рослина корисна і неважка, правда, порівняно важкодоступна, тож при нагоді завжди поповнюю запаси, можна звичайно і в аптеці, але то не то).
Наступною по-нашому маршруту була гора Кострич, вершина її трішки вище від місця де нам потрібно було спуститись в Бистрець.
До речі на хребті Кострич є гори з назвами: Кострича, Кострич і Костриця та дві полонини Веснарка - згідно карти. Три подібні назви в одному місці зацікавили мене і я вирішив пошукати їхнє походження. Кажуть походять ці назви від рослини "Костриця скельна", що росте на схилах хребта.
Біля вказівника робимо привал.
На вершині Кострича я ще не бував, а тут до неї якихось 300 метрів, коли ще випаде нагода поглянути, що там? Хто його знає.
Частина групи залишається біля вказівника маршруту, бо вже бували на вершині, а я з тими хто тут вперше, залишаємо рюкзаки і йдемо вверх.
Вершина).
Стовпчик з червоним і синім маркером. Зате спуск з вершини подарував неперевершені краєвиди Чорногори. Хмари стягуються до хребта, надаючи йому темних барв, чогось містичного і величного - в такі моменти найвищий хребет Карпат повністю відповідає своїй назві.
Пройшовши ще трохи
робимо привал на обід, а далі лісом
до полонини Псарівка.
З якої спустились в село Бистрець, через яке протікає однойменна річечка.
Біля річки ми зробили, ну дуже, довгий привал). Народ відпочивав, засмагав, купався, дехто встиг навіть поспати).
Ми з колєгою сполоснувшись в гірському потоці вирішили, поки решта відпочиває, пошукати магазин. Колєгу, як організатора походу мучило сумління, що він забув придбати якусь дрібницю, що це за дрібниця я вже й не пам'ятаю, а решта групи навіть і не згадала, що її забули купити, але він людина відповідальна, тож раз була запланована в меню - значить треба), а мені просто хотілось пива).
Протопали ми кілометрів два, а мо і більше, поки зустріли людей щоб спитати де в Бистреці магазин і чи ще далеко до нього йти.
До магазину треба було йти ще, приблизно, три кілометра. Два ми вже пройшли, плюс три, а повертатись п'ять. Розвернулись і пішли до решти групи.
Перед тим, як йти на Шпиці ми хотіли зайти до Довбушевої криниці і Довбушового столу, тому з села Бистрець обрали підніматись не маркованим маршрутом, а йти до полонини Гаджина.
Поблизу полонини є чудове місце для ночівлі і хоча сонце було ще високо ми вирішили зупинитись та розкласти табір.
Окрім нас, тут було ще декілька груп, переважна більшість такі, як ми, що зупинились переночувати і завтра продовжити свій шлях, а були такі, що прийшли сюди сім'ями та кілька днів жили тут - подалі від цивілізації.
Місце тут супер. Довкола ліси, поряд гірський потічок, вечорами з гір вівчарі зганяють стада овець, котрі доповнюють звуки гір мелодійним передзвоном дзвіночків, а ще в вівчарів можна придбати натуральні продукти за помірними цінами,
а коли стемніє в небі чітко видно Чумацький шлях та мільйони зірок.
Чесно кажучи, зірок я того вечора не бачив, лише потім на фото наших фотолюбителів, повернення яких я навіть не чув - такий міцний в мене був сон, після ночі в поїзді і пройдених кілометрів.
Вранці всіх збудив собака вівчарів, котрий натхненно щось шукав в кульках зі сміттям, хоча звечора ми його непогано підгодували), але потрібно відмітити, що до столу він не ліз - усе стояло так, як ми вчора залишили. Оце виховання, поряд з такими собаками не страшно зупинятись навіть з дітьми, що й робили наші сусіди, адже ці друзі людини, я впевнений, зможуть попередити людей про небезпеку і відігнати диких звірів.
Знову позбирали сміття в пакет, поснідали, зібрали табір, народ розглянув карту
і ми пішли далі.
Перший привал зробили біля криниці Довбуша. Не плутайте з тією, що поблизу Славська. Джерело на горі Високий Верх, називають так радше для того щоб розповісти цікаві історії туристам, чи по причині того чому майже кожна скеля в Карпатських селах називається Довбушевою, а не через реальне відношення до легендарного Опришка.
Ця криниця справжня. саме біля неї, згідно легенді, Олекса Довбуш застрелив чорта, який кривлявся богові, за що й отримав від ангела надзвичайні сили.
Чесно кажучи, я думав, що знайти її буде важче, до неї немає маркованого маршруту, але з того місця де ми ночували сюди веде добре протоптана стежка.
Далі ця стежина приводить нас до Довбушевого столу.
За однією з легенд під ним заховані скарби Опришків.
Кілька фото біля столу і йдемо далі, попри стрімкий Карпатський потік, до Шпиць.
Піднімаємось в котел між Кедроватим погорілцем, Ребрами та Шпицями.
Урочище Гаджина, місцеві легенди розповідають, що саме тут поховано Олексу Довбуша. Ще з урочищем Гаджина пов'язана реальна історія про те, як гори карають тих хто вторгається в їхні володіння і пробує встановити тут свої порядки. За Польщі тут збудували завод на якому робили масла з гірської сосни, жереп довкола заводу знищували, але тривало це недовго, селевий потік зійшов гірськими схилами вщент зруйнувавши завод. Більше будувати щось подібне ніхто не наважився.
Позаду залишається зона лісу, внизу шумить стрімкий потік, несучи цілющі води гір в села,
а ми наближаємось до Чорногірських верши, що ще зберегли залишки снігу в перший день літа.
А ще крокуси
які можна зустріти лише в горах.
Попереду нас чекали Шпиці,
а позаду, над Смотричем і Попіваном збирались грозові хмари.
Привал перед підйомом, під час якого хтось просто лежав, хтось розмовляв, а хтось пішов розглядати чи то руїни, чи то новобудову,
а мене пекли руки), які я спік на сонці і тепер проходив зарослі жерепа - "зі сльозами на очах").
Кілька десятків метрів вузенькою стежкою поміж заростями жерепу
і ми біля підніжжя Шпиць. Стежина звертала праворуч, але от тут хтось ляпнув: "а давайте на Шпиці в лоб підніматися". Знизу все виглядало досить просто, ну максимум кілька метрів попотіти та й все.
Мудріша частина групи звернула на стежину, а частина, серед яких і я, потопали прямо вверх.
Чим ближче ми підходили тим ясніше ставало, що все буде набагато важче ніж здавалось. Ще спочатку підйому я кілька разів з'їхав зі схилу на "стартову позицію", правда ми тоді ще тільки починали "сходження" тож проїжджав я кілька метрів вниз і знову перся вверх, а це мабуть був знак, а хоча чому - мабуть? Суха трава вкладена лавинами, вистелила схил і зверху була наче скло, зачепитись ногами нема за що і вони просто сковзять по траві, а коли хочеш схопитися руками то просто вириваєш траву і все - це не просто був знак, а великий забороняючий знак STOP. Та хто на нього дивиться коли голова зайнята дурною ідеєю.
Кілька метрів по траві, а далі пішло трішки легше, хоча схил став стрімкішим, але почались скельні виступи тож можна було на щось стати і за щось затриматись. Правда, каміння з-під ніг тих, що зверху, інколи пролітали надто близько від голови.
Вийшли на невелику рівну ділянку і побачили, що далі починається "тут цензура)", до полоси жерепу потрібно пролізти метрів 20 по такій же траві, як була внизу, от тільки тепер, якщо зірвешся то проїдеш не 3-5 метрів, а добрих сто чи більше.
Пам'ятаю в той момент мені дуже сильно захотілось льодоруб і кішки), а краще два льодоруба. Звичайно нічого з цього в нас не було, ну хто літом в Карпати ходить з льодорубом і кішками?). Я скрутив до мінімум трекінгові палиці і встромлюючи їх з усієї сили в землі поліз вгору.
Біло важко, дуже важко і страшно). Один з групи зірвався пробуючи піднятись попри скелі, де ще залишився місцями сніг, на щастя пройти він встиг лише кілька метрів від рівної ділянки на котрій ми стояли і зміг з'їхати на неї.
Коли вибрались на верх Шпиць, інша частина групи, яка піднімалась стежкою, вже давно була там. Я хвилин 10 лежав і курив, тримаючи сигарету тремтячими руками))), з палиць позривалась вся пластмаса на з'єднаннях, але вони справились).
До цього підйому я думав, що в горах можна боятися грози яка може застати на хребті, лавин та зустрічі з дикими звірами в соло поході, а після щойно пройденого підйому зрозумів, що в горах потрібно, перш за все, боятися дурної голови через яку можна знайти зовсім невеселі пригоди на все тіло), як от зірватись з висоти, де внизу чекають розсипи каменю.
Віддихавшись, після підйому, поглянув зверху на скелі, що дозволили нам дійти до верху без травматизму.
Кажуть гора Шпиці найбільше з інших місць Чорногірського хребта, притягує опади, але зараз грозові хмари тримав над собою Попіван, не даючи їм розійтись хребтом. Багато хто відчуває особливу енергетику в цьому місці, ще б пак, скелі які неначе шпилі готичного храму впираються в небо, викликають дивні відчуття і дають політ фантазії, в скелях бачать скам'янілих драконів, вежі древніх бастіонів, уламки древнього гірського храму та ще багато всього - тут все, мабуть, залежить від людини, що дивиться на скелі.,
а ще тут живуть орли, котрих ми потривожили своєю появою і тепер вони кружляли над горами дивлячись на нас.
Відпочили, обдумали свій вчинок), не знаю, як інші, а я б вдруге не поліз сюди по схилу маючи тільки трекінгові палиці).
Йдемо далі, роздивляючись Кізли, Говерлу та Петрос.
Неподалік вказівника "Під Ребрами" згадали, що пора вже пообідати, знайшли невелике заглиблення щоб сховатися від вітру, який незважаючи на початок літа, обвівав холодом і влаштували привал.
Обідали довго, вірніше відпочивали довго), поїли швиденько, а далі народ зайнявся, хто чим хотів, хто кімарив зігрітий літнім сонцем, хто засмагав, а хто пішов на Ребра пофотографувати, до речі ось тут можна поглянути на майже все, що бачили тоді ми, всі панорамні фото зроблені саме в цьому поході. Та й правильно, куди спішити в поході? Ми ж не спортсмени в категорійному поході, та й до запланованого місця ночівлі вже не так і далеко.
Я аж тепер згадав, що в рюкзаку в мене лежить легенька курточка, її я й одягнув, щоб хоч якось захистити руки від сонця котрі пекли все сильніше і сильніше, після цього виліз з нашої схованки порозглядати Карпати.
Коли вже всі відпочили, поспали, позасмагали, спустились з Ребер, група вирушила далі.
А далі знову всі розбіглись хребтом, хто фотографував сніг влітку, хто спішив до Несамовитого, а хто помаленьку чимчикував роздивляючись гори.
Хмари згущались над Чорногорою, а над Кривопільським перевалом, звідки ми почали наш похід, вже вирувала гроза.
Але наша стежка на маршруті до озера Несамовите вела в безхмарну частину гір).
і ми залишаючи хмари позаду
ішли до місця де знаходиться озеро Несамовите.
Тут вже було кілька груп. Частина нашої групи не втрачаючи часу одразу пішла купатись, а далі придумали ще цікавіше - спуск наввипередки, на каріматах, по снігу в озеро.
Наслухавшись легенд про Несамовите, в озеро я вирішив не йти. Розповідають різне і по-різному. Одні кажуть, що коли скаламутити воду в озері то обов'язково буде гроза, інші кажуть, що гроза буде якщо кинути камінь в озеро, а ще говорять - достатньо для негоди навіть потривожити плесо озера.
Колись, старі люди, вірили, що в озері сплять душі грішників і якщо кинути в нього камінь то з нього вийде вершник який гарцюватиме скелями викрешуючи з них каміння котре відразу перетворюватиметься в лід, а грішні душі з озера зберуть той лід в міхи та чорними хмарами полетять над Карпатами і де вони розв'яжуть свої міхи - там буде страшна гроза з градом. Це була одна з найвідоміших версій старої легенди, а ще розповідають, що є ночі коли навколо озера танцюють душі самогубців і якщо стати свідком їхніх танців то вони затягнуть, необачного свідка, разом з собою на дно озера, врятувати тоді зможе лише звук трембіти.
І, можливо, є в цих легенд підґрунтя - ще в дохристиянські часи існував звичай - коли людина помирала рідні робили, на камені, відбиток стопи померлого і відносили камінь зі слідом до озер де кидали його у воду. Можливо в древні часи Несамовите було одним з тих місць де складали такі каміння, адже це високогірне озеро має сакральне і в наші дні - для багатьох місцевих жителів.
Є й не такі похмурі легенди, розповідають якщо скупатись в озері то до року часу одружишся чи вийдеш заміж, але мені здається, що цю легенду придумали щоб заманити побільше туристів, котрих можна буде, за окрему плату, привести сюди з Заросляка).
Хоча, окрім туристів, яких привезуть автобусом в Заросляк, а потім виведуть до несамовитого, де вони потішаться красі гірського озера і навіть частина з яких послухається свого провідника та не буде розкидати обгортки від батончиків в перемішку з порожніми пляшками, довкола озера. На жаль, сюди часто приходять й інші, ті, що не цінують ні працю людей - завдяки картам і маркерам маршрутів яких, вони потрапили сюди, ні чистоти і краси природи, ті котрі живуть, здається, за принципом "після нас хоч потоп".
На щастя, сюди приходять люди які, нічого за це не просячи і не вимагаючи, приберуть сміття за всіма, відновлять вказівники та й розійдуться собі далі своїми дорогами, залишаючи нам місце куди хочеться повертатись, з надією, що повернуться в чисте і гарне місце, таке яким вони його залишили.
Колись повернемось сюди і ми, хтось раніше, хтось пізніше, а зараз всі дружно вирушаємо до місця де запланована ночівля.
невеликий спуск, кількасот метрів і ми на місці. місце виявилось популярним, поруч з основною галявиною уже розкладено, в різних місцях, кілька наметів, а на основній - стоїть один намет довкола якого бігає хлоп з криками: "Це все моє, не займати!", ну майже так))). Хлоп прийшов сюди раніше щоб оповістити всіх хто захоче тут переночувати, що галявина зайнята, бо скоро сюди приведуть комерційну групу кількістю більше 30 чоловік і треба буде дуже багато місця для наметів.
"Помістимось" - відповіли ми і розклали намети, а далі почались приготування, на завтра в нас запланований тільки сніданок, тож весь надлишок їжі потрібно використати за призначенням сьогодні).
Проблема була лише в дровах, через популярність місцини, їх поблизу не було зовсім, але то поблизу, а подалі ми знайшли стільки дров, що їх вже б вистачило на дньовку, а не тільки на приготування вечері і притягли ми їх в табір, мабуть, більше для того щоб "повипендрюватись" перед "комерцією", а не тому, що вони нам потрібні))).
Далі вже всі зайнялись роботою і приготуванням: різали, рубали, чистили, нарізали, палили і тд. і тп.
Вода була поруч, а якщо спуститися, крутим схилом до річки, то можна було непогано помитися.
Помились, повечеряли, посиділи біля вогню, а далі почався дощ котрий дуже скоро перейшов в зливу. Ми поховались в намети і слухали грім, що долинав до нас з Чорногори, там вирувала гроза, мабуть таки є доля правди в легендах про Несамовите.
Комерційній групі злива не заважала - фірма спонсорувала похід, такий собі "корпоратив" на природі, тож народ веселився, як міг - в дощовиках, гріючись багаттям і коньяком, співали пісні під гітару.
Під звуки дощу, грому і гітари я й заснув.
Вранці знову світило сонце, співали пташки, комерційна група ще спала в наметах, а ми поснідали, поскладали залишки дров під дерево (їх залишилось ще дуже багато), зібрались і потопали в Заросляк.
Спрацював синдром "останнього дня походу" - всі спішили додому, а чого - не знаю. Про те, як доїхати з Заросляка в Ворохту ми не переживали - про бус домовились заздалегідь, ще коли снідали. Привал зробили аж біля оглядової вежі поблизу Заросляка.
Згідно карти іти нам залишалось зовсім мало, до години на котру було домовлено з водієм бусу, часу залишалось ще дуже багато.
Всі дружно вийшли на оглядову вежу, роздивлялись гори, говорили, згадували минулі два дні.
А ще читали інформацію про Карпати з стендів встановлених біля вежі.
Тут багато цікавого можна прочитати, дізнатись нового, здивував мене, лише, заголовок поруч з портретом...
Чи можна бути володарем природи? Добрим господарем, що дбає і оберігає - так, а от про володаря - тут, мабуть, в кожного своя думка).
Ми тут лише гості, гори пускають в свої володіння всіх, але не всім дозволяють піднятись на вершини так само й не всіх відпускають - це їхнє право, бо кожен хто сюди прийшов, в певній мірі розуміє, що він тут лише гість... а десь на високих Карпатських полонинах старий гуцул спостерігає. як змінюються гори, він пам'ятає інші часи та знає всі древні звичаї, обряди, повір'я і легенди - точно знаючи, що в горах можна, а що зась, бо тут його дім.
Прийшов час і нам повертатись додому. Спуск в Заросляк, сувенір на пам'ять про похід, бус, Ворохта, автобус в Франківськ і поїзд у Львів...
Більше фото з походу тут
Відео тут
Карта маршруту: Кострич, Шпиці та озеро Несамовите тут
Немає коментарів:
Дописати коментар