Від Верховини, через Угорські Скелі та Піп Іван, до Вухатого Каменю.

Маршрут: Верховина - село Плай - полонина Кринта - Угорські Скелі - село Зелене - село Явірник - село Шибене - Піп Іван Чорногірський - Вухатий Камінь - Дзембронський водоспад - Дземброня.

   І так, маршрут який написаний вище, був в мене, як резервний), а збирався я використати ці дні для походу до РЛС "Памір", але - збирався, збирався і не зібрався).

   На дворі зима ще бореться з весною і щоб бути хоч трохи в курсі погоди пишу в пошуку: "погода Верховина", добрі сайти з погодою пропонують мені ще поглянути погоду в Верховині на 10 днів і навіть на місяць, "ага, хоч би до обіду вгадали" - подумав я і позакривав ті всі вікна з яких мені на дні походу була обіцяна похмура, але без дощу і навіть з проясненнями погода.

   Ну що ж, з погодою вияснили, тепер ше тре когось з собою в похід взяти, бо всі люди з якими я переважно ходжу на заплановані мною дні іти не зможуть, а йти самому коли ведмеді тільки прокинулись від сну і певно голодні), а в горах ще, хоч і неймовірно мала, але зберігається небезпека сходження лавин - зовсім не хотілось, бо страшно боюсь лавин і ведмедів))).

   Знову відкриваю "вікна" мережі і пишу оголошення в різних групах та форумах, хоч до походу залишилось кілька днів, але попутника я знайшов.

   Так, тепер ще вирішити, як добратись до Верховини зі Львова. Оптимальних варіанти два: перший автобусами - зі Львова до Івано-Франківська і з Франківська в Верховину, так я вже їздив (доки доволочишся в Верховину то вже нічого не хочеться, а ще, навіть якщо виїхати зі Львова в шостій ранку то в Верховині будеш, орієнтовно в 14:00); варіант другий - поїздом Ковель-Чернівці до Коломиї, а з Коломиї в Верховину автобусом (так я ще не їздив отож вирішив спробувати).

   Другий варіант добирання мені сподобався ще на стадії планування, а після "польових випробувань") - це тепер, мабуть, буде моїм основним варіантом).

   Судіть самі - поїзд Ковель-Чернівці вирушає зі Львова о 1:20, а в 5:55 ви вже в Коломиї, плюс є добрих чотири години щоб подрімати. В Коломиї, з вокзалу сідаєте в маршрутку на автовокзал, а з автовокзалу Коломиї орієнтовно в 7:40 є автобус в Верховину і приблизно в 10:00 ви в Верховині.

   Ось так, як описано вище, ми й потрапили в Гуцульську Столицю. Зробив кілька фото з розкладами автобусів на автостанції Верховини (фото з розкладами автобусів викладу в картах до походу), випили кави, дістав карту і пішли ми по Верховині шукати перші орієнтири - Жаб'євський потік і музей "Тіні забутих предків".

   Як ви вже мабуть здогадались, знайти потрібні орієнтири неавжко.

   В Музей "Тіні забутих предків" ми не заходили, можливо колись, іншим разом - відвідаю цей музей, а з ним і ще декілька цікавих місць в Верховині, як от "Музей гуцульської магії", а зараз йдемо далі - до полонини Кринта, на якій вже буде буде маркований маршрут. Впринципі, на карті якою я користувався є позначки, що заплановано маркувати дорогу з Верховини до Кринти через село Плай, якою ми йдемо, але поки що маркерів немає. Та й не дуже вони тут потрібні - - з Верховини до Кринти через Плай, веде досить непогана (для Карпат) дорога. 

   Лише в лісі за Плаєм є декілька розгалужень дороги на яких потрібно було поглянути на карту щоб зорієнтуватись куди іти.

   До речі про ліс в який ми зайшли після села Плай - 

   це було неймовірно...

   Неначе потрапляєш якраз в оте кіно "Тіні забутих предків". Хмари які оповили дерева, ніби приховуючи таємниці гір від сторонніх, не давали навіть добре розгледіти дороги, а відчуття були неначе ти потрапив в зовсім інший світ, який до того бачив лише в кіно чи на картинках - світ де ще можна зустріти мавок і лісовиків, світ таємниць і магії, світ в якому є місце дивам.

   Але, такі враження були недовгими, бо замість містичного і прекрасного - я, як один з представників людства яке захопили в полон смуртфони), вже дуже скоро, після того, як пройшли перші враження, згадав собі забавку в якій ти женеш наче вар'ят в ось такому тумані, а тебе всякі там зомбаки хочуть з'їсти))). Ну а шо?) Я звичайно ж дуже проти того щоб люди проводили свій вільний час перед екранами, але ту забавку я сі бавив в робочий час - отож моя совість чиста), а значить можу і далі агітувати народ шоб в вихідні дні стягували свої дупи з крісел і диванів та волочили їх кудись в цікаві місця, а смуртфонами, в той час, користувались тільки в якості фотоапаратів.

   Як б там не було, а в такому лісі я ще не ходив і скоріш за все він запам'ятається мені надовго...

   Ні разу не заблукавши) дійшли до полонини Кринта, а разом з тим і до маркованого маршруту, яким нам потрібно пройти аж на початок спуску до Угорських Скель.

   Все, ми на хребті, маршрут маркований, дощ не падає, видимість погана, але ж маршрут маркований))) - "можна розслабитись і просто йти" - то я так собі тоді подумав...

   

   Дорогою знайшли покинутий УАЗ "Буханка" або "Таблетка").

   Не знаю хто і для чого його сюди притягнув, але для української версії автобуса з відомого усім мандрівникам фільму "Into The Wild" він цілком підійде). Мабуть, в хорошу погоду звідси навіть кавальчик Чорногори видно.

   До речі, коли виклав фото УАЗу в деякі спільноти в ВК то багато людей зацікавились де той УАЗ є - ось приблизні карти з його місцезнаходженням.

   Чому приблизні? Ну, дехто вже здогадався по картах вище), а хто не здогадався - знаходячись біля автобуса ми вже зійшли з потрібного маршруту, але тоді ми ще про це не здогадувались і зробивши кілька фото потопали далі.

   От не прийняв я до уваги погану видимість))),

   а ще те, що останнім часом лісовози прокладають все нові і нові дороги, хоча мій попутник зауважив, що маркерів вже давно немає, якраз відсутність маркування я і списав на лісоруьів, мовляв розширюючи дорогу каміння поперевертали, а поодинокі деревця знищили ( щось подібне сталось з маршрутом від Бистриці до полонини Під Гропою).

   Коротше зрозумів, що щось не туди ми прийшли лише коли було добряче скинуто висоту і ледь не на околицях, на мою думку, села Замагора.

   І знову вверх....

   Правду ж кажуть: " Від дурної голови ногам нема спокою").

   Знову на хребті, оглянули місце де звернули не туди. При хорошій видимості розібратись куди іти було б легко, але проблема в тому, що я навіть не розбирався, а просто потопав дорогою яку роз'їздили лісовози, а потрібна нам дорога на фоні нової майже не проглядалась.

   Ну тепер звіряючи всі повороти з картою і компасом ми пішли далі - вже в потрібному нам напрямку.

   Дорогою надибали ось таку хатинку, яка була відчиненою 

   і в якій (вже навіть не дивує) була купа з сміттям. Хз, як можна бути таким немічним і бидлуватим щоб затягти ту повну пляшку чи обгортку в якій щось загорнуто в гори, а потім зжерши і випивши не змогти знести тару вниз, до смітників.

   Далі про похід), бо з тим сміттям - "як об стіну горохом".

   Так от, в хатці ми не залишились, бо час до сутінків ще був і хотілось сьогодні прийти поближче до Угорських Скель.

   Головне не пропустити спуск до скель, але коли спустились до зони лісу то видимість покращилась та й маркування не підвело.

   На карті Карпатських стежок, дорогою з хребта до Угорських скель позначена колиба, а точніше - "стая", розраховував там переночувати якщо погода сильно погіршиться, але коли ми підійшли до колиби то вона виявилась зачиненою, так само, як і господарські будівлі поряд з хатиною. Виявилось в цих краях це вже давно не новина. Мабуть воно й правильно, кому охота потім розгрібати купи сміття після горе-туристів.

   Погода "в межах норми" йдемо далі.

   Дійшли до полонини неподалік Угорських скель на якій стоїть добротна хатина ( на карті позначена, як приватна забудова), яка також була зачинена. Знайшли рівне місце під намет розклались, розвели багаття, повечеряли і на заслужений відпочинок, тим більше, що з неба почало щось падати - не то дощ, не то сніг).

   Вранці знову розпалили вогонь щоб зварити кави, а заодно і просушити речі.

   Хех, ледь не забув розповісти про собаку, яка йшла за нами з самого Верховинського автовокзалу, як ми її чи мо його не відганяли - пес вперто топав за нами.

   Здається мені, що я вже його бачив на фото з походів інших людей які інколи переглядаю в мережі та й на маршруті собака почувався, як вдома).

   Випили кави, розглядаючи найвищу з Угорських скель,

   яка здіймається над лісом наче плавник акули, а мо ікло якогось звіра. Спакували рюкзаки і пішли розглядати цього велетня зблизька, а заодно й на інші чудеса Карпатських гір під назвою Угорські скелі.

   Та й на полонині де ми ночували можна зустріти величенькі скелі,

   а сама полонина наче посипана каменями різної форми.

   Від місця нашої ночівлі до Угорських скель, порівняно, близенько - лише й потрібно звернути з дороги, яка спускається в Зелене, ліворуч

   і обігнути полонину з кам'яними розсипами.

   З дороги до скель веде жовтий маркер.

   Зайшовши в ліс і пройшовши кілька десятків метрів ми побачили першого велетня.

   Угорські скелі або як їх ще називають Угорське каміння складаються з кількох груп скель і всі вони вражають своєю висотою та формою.

   Порозглядавши першу скелю вирушили далі до тієї найвищої яку бачили ще вчора.

   До неї ведуть добре протоптані стежки обабіч яких неначе стіни, стоять скельні виступи.

   Найвища скеля, мені здалась схожою на вітрило, якщо ідете стежкою то спочатку побачите її тонку сторону,

   а коли скелю обійти то можна уявити собі вітрило).

   Одна з сторін скелі чимось нагадала мені людське обличчя).

   А ще, кажуть, що тут можна загадувати бажання))). Тоді я ще цього не знав, тож чи правдива легенда, що загадані в Угорських Скелях бажання здійснюються, я вам сказати не можу).

   Побродивше добру годину, а мо й більше довкола Угорських скель, повертаємось на дорогу з синім маршрутом щоб зійти в Зелене.

   А тим часом хмари трішки розсіюються і час від часу видно засніжені вершини Чорногори.

   Спустились до Зеленого, правда перед самим селом трішки зійшли з маршруту,

   але є в тому один плюс - дорогою нас зустрів чоловік, спитав як справи, куди йдемо і тд і тп, а також сказав, що в Зеленому є туристичний притулок. Така інформація мене зацікавила, я ж думав, що то хатина в якій кожен охочий може переночувати чи перечекати негоду - а ні). Туристичним притулком виявилась хатина яку здавав ґазда, що нас зустрів, туристам за 230 гривень на добу).

    Такою була ціна відпочинку в приватному будиночку весною 2016, але окрім проживання в ціну входило харчування і домашня медовуха), а також хазяїн садиби водить людей які в нього живуть в гори безкоштовно. Кому цікаво - пишіть, в мене десь в тел. книзі мав залишитись номер.

   Після короткої екскурсії в приватний сектор, неподалік річки), пішли далі.

   Ґазда який показував свій "туристичний притулок", дізнавшись, що ми йдемо до Шибене, радив почекати автобус Верховина-Шибене - "бо то таки кавалок дороги тре йти", але до автобуса з Верховини треба було чекати ще години дві, а потім ще й запакуватись в нього з рюкзаками), тож ми вирішили іти пішки та й був ще варіант, що нас підбере шкільний автобус.

   Шкільний автобус нас не підібрав, а ми його і не зупиняли - ми ж "пішохідні туристи" от і ходимо пішки).

   Дорогою ще подивились на поріг Берди.

   З вікон автобуса, погодьтесь, це було б не те...)

   Поріг Берди - це була єдина цікава місцина на нашій дорозі в Шибене і решта дороги, кілометрів з сім, ми просто топали роздивляючись гори і Чорний Черемош), а ще час від часу відпочивали на облаштованих майданчиках обабіч дороги.

   Автобус Верховина-Шибене наздогнав нас уже перед самим селом, тож зупиняти його не було сенсу.

   Перед самим прикордонним постом є невеликий магазинчик, поруч з яким - столик, там ми і пообідали.

   Проходячи КПП, прикордонники поцікавились звідки ми і куди йдемо, ще спитали чи не заблукаємо та побажавши щасливої дороги повернулись до своїх справ, а ми вийшли на дорогу з зеленим маркуванням

   і покидаючи Шибене вирушаємо до гори Піп Іван Чорногірський.

   Погода тим часом почала налагоджуватись) і коли ми прийшли в урочище Погорілець, над нами було, майже, чисте небо та яскраво світило сонце - справжня весна).

   Пороздивлялись інформаційні плакати, до речі на плакаті є карта з маршрутом до озера Марічейка та піп Івана, 

   перепочили і почали довгий та нудний підйом до полонини Веснарка - ну дуже довгий і нудний))), принаймі таким він мені здався, тож коли ми все таки вийшли на полонину Веснарка - моїй радості не було меж).

   А ще, я щось сильно замордувався на тому підйомі, тож поки мій попутник оглядав колибу в якій була запланована ночівля - я просто сидів край дороги, курив і клацав гірські краєвиди на свою мильничку.

   А краєвиди з полонини Веснарка, що під Піп Іваном Чорногірським таки гарні.

   Перепочивши, поплентався і я подивитись на наше сьогоднішнє місце ночівлі.

   Колиба була зачинена, що вже не дивувало, але в неї була прибудова розділена на дві частини. В одній стояла велика залізна піч, а в іншій стіл і нари. В частині з столом і нарами ми й вирішили заночувати, а тим часом полонину Веснарка помаленьку затягувало хмарами і починав падати сніг.

На відео видно краще

   Поки сніг засипав гори ми встигли розкластись і повечеряти.

   Снігу випало небагато,

   але, що там діялось вище і скільки впаде того снігу ще до ранку я поняття не мав, тож цілком можливо, що підйом до Піп Івана прийдеться відмінити.

   Побродив ще по Веснарці роздивляючись гори

   і з надією на краще, бо так не хотілось звертати з наміченого маршруту, ліг спати.

   Сніг більше не падав, принаймні на ранок не помітив, що його прибавилось, а от вночі хлоднувато було трохи. Прибудова ще не була до кінця завершена і мала багацько шпарин, одна з моїх флешок , скоріш за все не витримала морозу і вранці відмовилась працювати. Правда вона була ще на гарантії і після мого пояснення типу: " Ну робила, робила, а потім хоп і вже не робить", працівники Мобіманії без зайвих питань видали мені нову, але взяв я вже іншої хвірми - мо морозостійкішою буде))),

   Ну так от, попивши кави і спакувавши чумадани ми пішли до озера Марічецка.

   Світило сонце, але хмари помаленьку обступали нас з усіх сторін, правда була невелика імовірність, що ми видряпаємось на Чорногору швидше за них))).

   В лісі, між полониною і озеро Марічейка, панувала весна - яскраве сонце, співають пташки, от тільки сніг під ногами якось не вписувався в загальну картину).

   Дорога до озера добре маркована, видимість хороша, тож майже не дивлячись на карту (інколи поглядував, пам'ятаючи про наші післявчорашні пригоди), я топав мордуючи флешку яка не хотіла, а ні записувати нову інформацію, а ні стирати стару.

   От так ми й дійшли до одного з високогірних озер Карпат - Марічейка.

   Легенда про озеро Марічейка розповідає, що в ті часи коли орда часто робила набіги на наші землі, одного дня дівчина Марічка з своїм коханим побачила ворогів, що наближались. Дівчина вблагала хлопця бігти до людей та попередити їх про небезпеку, а сама залишилась зустрічати вороже військо. Правдами і неправдами Марічка переконала ворогів, що відведе їх до села... Довго водила дівчина орду лісами, аж поки ті не оговтались та зрозуміли, що їх дурять, але було вже пізно, в гори приходила ніч, а Марічка встигла завести ворогів далеко від села в дрімучі Карпатські ліси. Вбили вороги сміливу дівчину і в той момент здригнулись гори та почалась гроза, а на місці вбивства утворилось провалля яке поглинуло вороже військо. Довго тоді вирувала гроза над Карпатами - на місці провалля з'явилось озеро яке люди назвали Марічейка в пам'ять про сміливу дівчину, а ліс довкола озера почали називати Дівочим.

   Ось така є легенда про озеро Марічейка.

   Живиться озеро струмками від атмосферних опадів,

   а також підземних джерел, від яких можна помітити круги на воді. Дехто думає що ці круги від риби, але ні - риба в озері Марічейка не водиться.

   Перепочивши, починаємо підйом до Піп Івана, враховуючи, що озеро Марічейка знаходиться на висоті 1510 метрів то до Попівана нам залишилось набрати ще трішки більше 500 метрів висоти.

   Спробував ще кілька разів клацати фото на мою "відморожену" флешку, але ні - таки не витримали китайські сучасні технології старого доброго морозу).

   А тим часом маршрут на гору Піп Іван виві нас із зони лісу

   снігу тут було вже більше, але особливих незручностей при ходьбі він не завдавав, правда поки ми йшли хмари вже встигли затягнути Чорногору,

   але поки ми ще під хмарами)

   то є на що подивитись.

   Дорогою до вершини ще назбирав Ісландського моху щоб трішки підлікувати легені від наслідків куріння).

   Наш похід наближався до ще одної цілі обсерваторії Білий Слон.

   Зараз він вже був зовсім не білий, а що зробиш? Весна ж надворі).

   Піп Іван, Чорна Гора, Попіван...
   За однією з легенд, пов'язаних з цією горою, свою назву - Піп Іван, гора отримала через скелю яка височіла на вершині і нагадувала людину в рясі, але...
   Кажуть люди, що правда в цій легенді лише про скелю, та й назва гори гори змінена, насправді ж гору називали і багато хто називає її так тепер - Попіван. Попіван від слова попівати (поспівувати, співати), сильні вітри дуючи крізь скелі Чорної Гори створюють звуки які нагадують спів.
   А скеля яка нагадує людину в рясі, ще в дохристиянські часи, була святилищем Чорнобога - звідси і назва Чорна Гора. Якщо ви думаєте, що Чорнобог з тих "злих", то це не зовсім так - Чорнобог, просто протилежність Білобога і між ними триває вічна боротьба...
   Кажуть, що скелю було зруйновано коли будувалась обсерваторія, а ще є версія, що скеля ціла, а БІлий Слон зведено на ній, як саркофаг.
   Ось вам і готове місце паломництва для "сталкерів"), а що? Моноліт якого ніхто небачив є, саркофаг є - іди собі та й бажання загадуй)

    

   і щоб додати ще більше цікавості сталкерській тематиці - в одній з гуцульських байок розповідають про ліфт в обсерваторії яким можна було спуститись в надра Чорної Гори.
   І ще одне (для любителів езотерики і тому подібного), Попіван - одне з так званих місць сили в Українських Карпатах.
   Можна ще довго розповідати про легенди Попівана та чому цю гору так назвали, але кому цікаво то в мережі вже є багато інформації, а я повертаюсь до розповіді про похід).
   Так от, піднялись ми до вершини Попівана десь під обід, а так як ми прості мандрівники то черпати енергію з місць сили не вміємо, отож енергію і сили здобуваємо більш банальним методом - їмо).

   Так, столики біля обсерваторії виглядали гарно, але вітер з морозом і хмари, що хоч і відступили, але час від часу таки вибирались на вершину, не дуже сприяли влаштуванню трапези в такому мальовничому місці.
   Ідемо шукати прихистку в обсерваторії, тепер тут облаштовано дві кімнатки в яких можна переночувати або перечекати негоду, також в обсерваторії Білий Слон знаходиться пост рятувальників.
   Рятувальників ми не бачили, а от кімнатки знайшли, зліва від входу в приміщення де чергують рятувальники є віконце через яке ми пролізли в обладнані приміщення.
   Чому пролізли? А тому, що біля вікон були величезні намети снігу, можливий варіант, що їх замітає повністю, але точно не скажу - бо точно не знаю, а може є і інший вхід.
   В одній з кімнат зроблено дерев'яний настил, а в іншій висить великий пакет для сміття, а ще в тій кімнаті де висить пакет вся "підлога" була вкрита льодом, тож потрібно вважати щоб не гепнутись, як зробив я тільки-но ступивши на лід))).
   Пообідали, повилазили з обсерваторії і побачили, що хмари зробили нам чудовий подарунок,

   піднялись вище і привідкрили краєвиди з Попівана.

   Порозглядавши всю цю красу, виходимо на маршрут від гори Попіван до Говерли.

   Пройти нам цим маршрутом потрібно зовсім небагато, Лише до перемички між Чорногорою та Смотричем і Вухатим Каменем, адже наступна наша ціль ще одна з містичних карпатських вершин яку так само, як і Чорну Гору, вважають місцем сили.
   Частину маршруту від Попівана до розвилки на Смотрич і Вухатий Камінь я вже колись проходив.
   Обсерваторія на горі Попіван залишається позаду,

   а ми, під шквальним вітром, йдемо поглянути на одну з легендарних гір Карпат.

   Вухатий Камінь.

   Кажуть, що свою назву гора отримала через одну з скель на підйомі до вершини, якщо іти з села Дземброня.
   Якщо прийти сюди, так як ми, зі сторони Чорногори то спочатку нічого особливого, але варто вийти на скелі і перед вами незабутні краєвиди,

   а також, зблизька можна по-справжньому оцінити велич скель.

   Трішки перепочивши між скель Вухатого Каменю які надійно закрили нас від гірських вітрів починаємо спуск вниз поміж скелями, які, як кажуть, ще до сьогодні місцеві називають церквами. Скоріш за все таку назву вони отримали вже в християнські часи, а в тому, що тут у давнину був храмовий комплекс слов'ян ні в кого не виникає сумнівів.

   Спускаючись, проходимо біля скелі завдяки якій гора і отримала свою назву - Вухатий Камінь.

   Ну що ж, з цікавих місць запланованих на цей похід залишився ще найвищий з Дзембронських водоспадів або Смотрицький водоспад до якого ми вийшли, після недовгого блукання в жерепі).

   Тут зустріли ще одну групу, якій намагались віддати нашого собаку-мандрівника, адже наш похід завершувався і скоро додому. Пес мав свої плани і за новою групою іти не хотів. Ми ще трішки поговорили про погоду в Верхах та облаштоване місце ночівлі в обсерваторії Білий Слон і розійшлись, нові знайомі вверх до Вухатого Каменю, а ми вниз до полонини під Смотричем де була запланована наша остання в цьому поході ночівля.
   Переночувавши під Смотричем взяли рюкзаки, позабирали трохи сміття з колиби (купа було висотою в метр, а шириною в два і це всередині колиби, я ще такого не бачив) і почали спуск в Дземброню.
   З Дземброні спустились до дороги на Ільці, до автобуса з Шибене на Верховину залишалось ще дуже багато часу, але нам пощастило - нас підібрав бус який якраз їхав забирати народ, що пішов на сплав.
   Довезли нас до самого автовокзалу в Верховині, а звідти вже автобусом до Франківська і поїздом у Львів.

Більше фото з походу тут

Відео
Частина перша
Частина друга

Карта (мапа) походу від Верховини, через Угорські Скелі та Піп Іван, до Вухатого Каменю. Тут.