Приїхали в Кваси потягом Київ-Рахів. З Квасів починається наш маршрут до Петроса.
Йдемо. Дорогою в голові "вспливають") спогади, як давним-давно - в 2013), я топав цими місцями, шукав серед ночі початок маршруту, ішов з думкою "скільки б то пройти так, шоб задалеко не було бо ше шось зіст, зак спати буду"))) - я тоді тільки вдруге йшов соло і ше не впевнений в тому, що "я несмачний") і, що можу сміло спати де хочу і коли хочу без страху бути з'їждженим). Та й далеко тоді не зайшов - заночував біля закинутої будівлі яка в проекті мала стати базою відпочинку для космонавтів.
Є доволі цікава легенда щодо цієї будівлі і місця де її почали будувати. Розповідають, що на місці теперішньої руїни, колись селились "мольфари", "совєтам" місце приглянулось і вирішили вони тут збудувати базу відпочинку, а мольфарів "виселити". Мольфари пішли, але на останок побажали "всього найкращого" майбутній будівлі і "забудовникам". Базу відпочинку так й не добудували, "забудовників" та й тієї "вєлікой дєржави" вже давно немає, а мольфари? А мольфари, кажуть, ще є і ще довго будуть).
Будиночок де живе хлоп "дай двадцєтку").
Хлопа в будиночку КПП не було, тож прийшлось іти "на халяву". Скільки там тепер коштує "вхід" в заповідник, місце під намет і тд і тп - сказати вам не можу, але чув, що вже не "двацятку", а "трицятку" берут.
Тої "трицятки" не шкода бо, чи то мені так тільки здається, таки шось роблять, хоча (знов здається), більше робиться завдяки громадським організаціям, турклубам і не байдужих людей
котрі організовано і не організовано забирають сміття з гір, чистять стежки від завалів і тому подібне. Щоб зробити наші Карпати чистішими та доступнішими.
Але, насправді ж зробити гори чистішими зовсім просто - не сміти.
Зів той цукерок чи батончик - кинь ту обгортку собі десь в кишеню нехай лежить, вона ж не тяжка. Випив воду - залиши порожню пляшку, пригодиться. Зійдеш в "цивілізацію" повикидаєш в смітники все, що не потрібне - тож так легко.
Пройшли будиночок і починаємо підніматись вверх. Снігу багацько, але стежки протоптано, а ще бувало, що під невеликим шаром снігу - лід, в місцях де вода стікала на дорогу, в одному з таких місць я і навернувся))). Шось не люблять мої ноги леду, як тільки чують лід під собою то обов'язково мусять гепнути тільце додолу).
Погода "в межах норми").
Хмарно, але не мете - вже добре.
На одному з підйомів пропустили вперед групу) - їм легше, їх більше, а потім вже буде легше нам йти по свіжо-втоптаним слідам).
Ще трішки пройшли і зупинились пообідати чи то поснідати.
Хм, холодно, але на то вже й зима, а нє - на календарі перші дні весни, але щось вітру з морозом то не дуже заважає і ми доволі скоро "підмерзнувши" вдягли рюкзаки та потопали далі. Зараз кілька кроків вверх і знову буде "жара").
Вверх було далеко не кілька кроків). Якось тут зимою народ інакше ходить аніж літом - отак беруть і пруть прямо вверх). Шо зробиш - перли за ними і ми).
Зак виліз на "останній" підйом, думав легені оголосять незалежність, хоча й не так вже багато скурив за нинька.
Як б там не було, а я таки "виповз" на "завершальний" підйом,
далі стежкою, яка крізь засніжений ліс
зовсім плавно буде вести нас вверх.
А в лісі файно), вітер не задуває, не холодно, я б навіть сказав "тепло".
Завдяки групі яка іде попереду, ми йдемо, доволі добре, протоптаною стежкою (щиро вдячний), хоча іноді я таки трохи й провалююсь).
Прийшли до невеликої "галявини" перед полониною Менчул, біля облаштованого столика з накриттям скинули рюкзаки і пройшлись вверх поглянути на хатку, що стояла на самому хребті.
Для зимової ночівлі хатина не підходить зовсім, продувається через "добротні" отвори поміж дощок, стоїть на хребті тож вітер тут постійно, печі немає та й толку тут з неї).
Спустились до рюкзаків, йдемо до полонини Менчул.
Група, що ішла попереду уже "убулась" в снігоступи, сліди від них розпочались якраз з того столика де ми залишали рюкзаки. Ну тепер я вже провалювався, як має бути), але то нічо - комусь хто піде після нас можливо буде легше).
Вийшли на полонину Менчул. Мете).
Мете снігом отак горизонтально і прямо в писок, правда тільки в праву сторону, яка помалу починає підмерзати.
Розвернув до вітру весь писок. Ну а шо? Нех і ліва сторона троха "позакаляється", бо якось не чесно).
Стою, дивлюсь, як сніг летить прямо в очі (там в відео, шо нижче, є той момент). Згадалось, як дуже давно (навіть набагато давніше аніж 2013)) повертались ми з якогось клюбу чи то вже домів, чи то кудись на "продовження банкету", я дивився на сніг який в світлі фар летів з темряви в лобове скло і думав шо якось так би виглядав політ десь серед зірок в космосі, на супер швидкому звіздольоті). І не хотілось мені тоді ані домів ані на "продовження" - я хотів в космонавти))).
Знов захотілось в космонавти), правда, підмерзаючий писок доволі швидко повернув з роздумів про далекі галактики в реальність, в рідні Карпати - тоже не зле). Троха дує, троха провалюєшся в сніг, троха сі змучив, маленько змерз в мордяку, але не зле, навіть добре, навіть краще аніж завжди). Та й до колиб вже зовсім близько, ше трохи і мош буде сховатись від вітру, запалити в печі і зігрітись, шось зісти, відпочити.
Дійшли до будівель на полонині Менчул, пробираючись крізь снігові замети серед сарайчиків для худоби, відшукали колиби.
Одна "з тих ліпших" зачинена на добротний замок. Ну зачинена то значить так тре та й згадуючи собі які іноді картини застаєш в колибах то дивуюсь, як ще місцями вони залишаються відчиненими.
Якраз навпроти "зачиненої" було дві "відчинених", вірніше одна, але з двома "входами").
В першій кімнаті з окремим входом було помітно тепліше, але піч там "коптила" так, що всередині було годі всидіти і як ми не намагались її пропалити з надією, що мо таки "витяжка увімкнеться" - все марно.
Перейшли в іншу кімнату. Тут не "коптило", але було прохолодніше і піч доволі погано прогрівалася, але між "вчадіти" і "замерзнути" - було обрано "замерзнути"). До слова - цей похід відбувався якраз наприкінці отих добротних морозів в лютому-березні 2018).
Не замерзли). Хоча з писка пар валив так добре і вода в колибі доволі скоро замерзала, але піч і спальники справились.
Вночі, коли вийшов з колиби, небо було зовсім чистим - вітер розігнав хмари, тож завтра повинна була бути погожа днина. І ще - таких яскравих зір, як тоді, ще здається не бачив), донині ця картина "яскравістю" тих зір сидить в голові і не тьмяніє).
Ранок.
Як і очікувалось - мороз і сонце, небо чисте, сніг разить очі, ліс вкритий памороззю. Красота).
Хороший день, щоб піднятися на вершину "зимового" Петроса.
Але зак я виповз з спальника, зак скурив пару дзигарів, зак випив кави, зак знов скурив пару дзигарів, зак з "термопіжами") переодівся в похідне то на годиннику вже давно був не ранок, а скоріше полудень. Знаю, шо я лінива, особливо вранці "скотина"), але нич не можу з собов зробити - процес прокидання від сну в мене тепер довгий і важкий).
Вийшли).
Протоптану стежку трохи замело, но то нічо і по протоптаній місцями провалювався).
Якось тоді не звернув уваги, що з полонини Менчул до Петроса 10 км і то по снігу без снігоступів, тож з надією, що мо таки встигнемо "збігати" туди й назад до повної темряви, потопали вверх.
Тим часом, на годиннику було вже по 12 дня).
Вверх тре було так добре пертись, коли оглянувся назад то там далеко внизу ледь виднілись колиби на Менчулі,
а нам тра було ще топати вгору))).
Ну, але без рюкзаків, то трохи легше, ше якби в сніг не провалюватись - но шо вже зробимо).
Вийшли до кінця затяжного, крутого, підйому, тепер буде легше)
та й красоту довкола можна розглядати без потемніння в очах, від задишки - то я про себе))).
Місцями фірн вже добротно тримає, але завдяки плавному підйому не зісковзуєш, лише інколи тре кілька разів гепнути по ньому черевиком, щоб зробити сходинку.
Сонце, як і вранці разит очі і гріє писок (відігріває після вчорашнього)), легенький вітерець, троха з морозом, але то нічо, ми ж йдемо - нам тепло.
Вже трохи високо залізли,
а до Петроса ще далеченько).
Йдем, поки йдеться, розглядаючи "страшні" карнизи, що нависають над схилами гір,
вдалині вже видніється Попіван і решта Чорногірського хребта, який закутався в хмари.
Оглянулись,
Хм, з цієї сторони карнизи виглядають ще "цікавіше". Не варто "гуляти" тут коли все затянуто хмарами.
З цього ракурсу Чорногірський хребет я ще не бачив, ну як не бачив - бачив, але повністю в хмарах.
Хех, та я ще й не всього його пройшов за 5 ну мо 6 років, що в горах). Була спроба, цього літа, дійти свої "білі плями"), але з певних причин - не склалося. Нічо, ше якось "дійду") і чесно кажучи в межах Чорногірського хребта ще купа цікавого, якщо зійти з "стандартних" туристичних маршрутів.
До Петроса вже не підем - бракує часу.
Посиділи на вершині Шешула, походили туди-сюди, пороздивлялись навколишній світ.
Помітив, що колись хотілось будь-що дійти туди, куди планував, а тепер якось пройшло), тепер радісно вже від того, що я тут - серед гір, все менш важливим стає те, чи пройшов заплановане, чи ні. Не пройшов тепер - колись ще прийду).
Ще раз поглянувши на Петрос, потім на годинник - повертаємось).
Спускаючись, знайшли більш-менш затишне місце де вітер не встиг би нас швидко "вистудити", зварили чаю, посиділи, попили, таки троха змерзли) і пішли далі.
Завдяки сонцю, що вже зібралось "в інші краї", краєвиди, що ми розглядали коли піднімались набувають зовсім інших відтінків.
Ага, ще на спуску, прискорювали процес повернення, методом з'їжджання на дупі. Ну не завжди правда, я чесно кажучи, спробував тіко раз) і то трохи невдало, ну як невдало - при старті моя тєжка дупа грузла в снігу, а коли таки сі розігнала то при спробі "а як то воно гальмувати" - мене загорнуло снігом, що вилетів з-під "гальмувальної") ноги, чи то тільце пішло "в глиб" снігу - ну якось так))).
Спускаючись до полонини Менчул спостерігали ось такі краєвиди.
Чомусь саме така картина викликає в мене почуття затишку і спокою. Не світло десь у вікні багатоповерхівки, не плед і диван, не крісло перед монітором біля якого стоїть кружка з чаєм, а ось так - засипані снігом дахи будиночків десь посеред гір і лісу, будиночки не спутані дротами, будиночки у вікнах яких відблискує полум'я свічок чи відкритої грубки, а з комина валит дим), будиночки підсвічені промінням сонця, що заходить.
Отак станеш на горбочку, глянеш на це все, вдихнеш запах диму в морозному повітрі і всередині зароджується відчуття спокою. Хм, якби вірив в реінкарнацію то певно б вбив собі в голову, що колись в мене була хата десь в подібних місцях))).
А, до речі, про дим з коминів - неподалік повороту на біостаціонар ми надибали розвалений будинок де назбирали дощок і брусків). Дошки та бруски були вже поламані і місцями трухляві тож не думаю, що хтось б їх використовував в нових конструкціях для відновлення будиночку, а так і ми зігрілись, і ше й залишили дров для наступних хто буде тут ночувати.
Притягли дрова в колибу, розпалили в печі, а сонце тим часом вже майже сховалось за вершинами гір.
Ранок.
Знов, зак сі проснув, зак сі зібрав, зак перекурив - вийшли біля полудня).
А ще, "вранці" до нас заходив хлоп, що чергує на біостаціонарі. Розпитав його, що там і як - на біостаціонарі є постійно людина яка "за всім" дивиться, тут можна переночувати в теплих кімнатах, випити чаю і так далі. Так що майте на увазі, що у випадку "чогось" на полонині Менчул є "тепле" місце де завжди чергують люди.
Ну а ми залишаємо колибу, що два дні слугувала нам домом та полонину Менчул
і сходимо в Кваси.
Спустились набагато швидше, аніж позавчора піднімались))). Звичайно, бо ж вниз іти завжди легше аніж вверх, але ще допомагала вчорашня практика швидкісного спуску на п'ятій точці. Правда в мене все ті ж проблеми - дупа грузне на старті і не годен рушити).
Небо помаленьку затягувало хмарами, над нами височів Свидовець,
а в Карпати тим часом помаленьку приходила весна "розштовхуючи" сніг струмочками).
"Зимовий Петрос"). Дуже давно я купляв, можливо відомий вам журнал "Карпати" якого вже також "дуже давно" немає і була в одному з випусків стаття про похід до зимового Петроса, яким далеким і не досяжним мені тоді здавався не те що тільки Петрос, а й саме явище "зимовий похід". Все змінюється). Тепер "зимовий" похід, майже, звична річ, а "недосяжний" Петрос став набагато ближчим, хоча цієї зими так і залишився "недосяжним"))).
Більше фото з походу тут
Відео
Карта (мапа) маршруту з Квасів до Петроса тут
Йдемо. Дорогою в голові "вспливають") спогади, як давним-давно - в 2013), я топав цими місцями, шукав серед ночі початок маршруту, ішов з думкою "скільки б то пройти так, шоб задалеко не було бо ше шось зіст, зак спати буду"))) - я тоді тільки вдруге йшов соло і ше не впевнений в тому, що "я несмачний") і, що можу сміло спати де хочу і коли хочу без страху бути з'їждженим). Та й далеко тоді не зайшов - заночував біля закинутої будівлі яка в проекті мала стати базою відпочинку для космонавтів.
Є доволі цікава легенда щодо цієї будівлі і місця де її почали будувати. Розповідають, що на місці теперішньої руїни, колись селились "мольфари", "совєтам" місце приглянулось і вирішили вони тут збудувати базу відпочинку, а мольфарів "виселити". Мольфари пішли, але на останок побажали "всього найкращого" майбутній будівлі і "забудовникам". Базу відпочинку так й не добудували, "забудовників" та й тієї "вєлікой дєржави" вже давно немає, а мольфари? А мольфари, кажуть, ще є і ще довго будуть).
Будиночок де живе хлоп "дай двадцєтку").
Хлопа в будиночку КПП не було, тож прийшлось іти "на халяву". Скільки там тепер коштує "вхід" в заповідник, місце під намет і тд і тп - сказати вам не можу, але чув, що вже не "двацятку", а "трицятку" берут.
Тої "трицятки" не шкода бо, чи то мені так тільки здається, таки шось роблять, хоча (знов здається), більше робиться завдяки громадським організаціям, турклубам і не байдужих людей
котрі організовано і не організовано забирають сміття з гір, чистять стежки від завалів і тому подібне. Щоб зробити наші Карпати чистішими та доступнішими.
Але, насправді ж зробити гори чистішими зовсім просто - не сміти.
Зів той цукерок чи батончик - кинь ту обгортку собі десь в кишеню нехай лежить, вона ж не тяжка. Випив воду - залиши порожню пляшку, пригодиться. Зійдеш в "цивілізацію" повикидаєш в смітники все, що не потрібне - тож так легко.
Пройшли будиночок і починаємо підніматись вверх. Снігу багацько, але стежки протоптано, а ще бувало, що під невеликим шаром снігу - лід, в місцях де вода стікала на дорогу, в одному з таких місць я і навернувся))). Шось не люблять мої ноги леду, як тільки чують лід під собою то обов'язково мусять гепнути тільце додолу).
Погода "в межах норми").
Хмарно, але не мете - вже добре.
На одному з підйомів пропустили вперед групу) - їм легше, їх більше, а потім вже буде легше нам йти по свіжо-втоптаним слідам).
Ще трішки пройшли і зупинились пообідати чи то поснідати.
Хм, холодно, але на то вже й зима, а нє - на календарі перші дні весни, але щось вітру з морозом то не дуже заважає і ми доволі скоро "підмерзнувши" вдягли рюкзаки та потопали далі. Зараз кілька кроків вверх і знову буде "жара").
Вверх було далеко не кілька кроків). Якось тут зимою народ інакше ходить аніж літом - отак беруть і пруть прямо вверх). Шо зробиш - перли за ними і ми).
Зак виліз на "останній" підйом, думав легені оголосять незалежність, хоча й не так вже багато скурив за нинька.
Як б там не було, а я таки "виповз" на "завершальний" підйом,
далі стежкою, яка крізь засніжений ліс
зовсім плавно буде вести нас вверх.
А в лісі файно), вітер не задуває, не холодно, я б навіть сказав "тепло".
Завдяки групі яка іде попереду, ми йдемо, доволі добре, протоптаною стежкою (щиро вдячний), хоча іноді я таки трохи й провалююсь).
Прийшли до невеликої "галявини" перед полониною Менчул, біля облаштованого столика з накриттям скинули рюкзаки і пройшлись вверх поглянути на хатку, що стояла на самому хребті.
Для зимової ночівлі хатина не підходить зовсім, продувається через "добротні" отвори поміж дощок, стоїть на хребті тож вітер тут постійно, печі немає та й толку тут з неї).
Спустились до рюкзаків, йдемо до полонини Менчул.
Група, що ішла попереду уже "убулась" в снігоступи, сліди від них розпочались якраз з того столика де ми залишали рюкзаки. Ну тепер я вже провалювався, як має бути), але то нічо - комусь хто піде після нас можливо буде легше).
Вийшли на полонину Менчул. Мете).
Мете снігом отак горизонтально і прямо в писок, правда тільки в праву сторону, яка помалу починає підмерзати.
Розвернув до вітру весь писок. Ну а шо? Нех і ліва сторона троха "позакаляється", бо якось не чесно).
Стою, дивлюсь, як сніг летить прямо в очі (там в відео, шо нижче, є той момент). Згадалось, як дуже давно (навіть набагато давніше аніж 2013)) повертались ми з якогось клюбу чи то вже домів, чи то кудись на "продовження банкету", я дивився на сніг який в світлі фар летів з темряви в лобове скло і думав шо якось так би виглядав політ десь серед зірок в космосі, на супер швидкому звіздольоті). І не хотілось мені тоді ані домів ані на "продовження" - я хотів в космонавти))).
Знов захотілось в космонавти), правда, підмерзаючий писок доволі швидко повернув з роздумів про далекі галактики в реальність, в рідні Карпати - тоже не зле). Троха дує, троха провалюєшся в сніг, троха сі змучив, маленько змерз в мордяку, але не зле, навіть добре, навіть краще аніж завжди). Та й до колиб вже зовсім близько, ше трохи і мош буде сховатись від вітру, запалити в печі і зігрітись, шось зісти, відпочити.
Дійшли до будівель на полонині Менчул, пробираючись крізь снігові замети серед сарайчиків для худоби, відшукали колиби.
Одна "з тих ліпших" зачинена на добротний замок. Ну зачинена то значить так тре та й згадуючи собі які іноді картини застаєш в колибах то дивуюсь, як ще місцями вони залишаються відчиненими.
Якраз навпроти "зачиненої" було дві "відчинених", вірніше одна, але з двома "входами").
В першій кімнаті з окремим входом було помітно тепліше, але піч там "коптила" так, що всередині було годі всидіти і як ми не намагались її пропалити з надією, що мо таки "витяжка увімкнеться" - все марно.
Перейшли в іншу кімнату. Тут не "коптило", але було прохолодніше і піч доволі погано прогрівалася, але між "вчадіти" і "замерзнути" - було обрано "замерзнути"). До слова - цей похід відбувався якраз наприкінці отих добротних морозів в лютому-березні 2018).
Не замерзли). Хоча з писка пар валив так добре і вода в колибі доволі скоро замерзала, але піч і спальники справились.
Вночі, коли вийшов з колиби, небо було зовсім чистим - вітер розігнав хмари, тож завтра повинна була бути погожа днина. І ще - таких яскравих зір, як тоді, ще здається не бачив), донині ця картина "яскравістю" тих зір сидить в голові і не тьмяніє).
Ранок.
Як і очікувалось - мороз і сонце, небо чисте, сніг разить очі, ліс вкритий памороззю. Красота).
Хороший день, щоб піднятися на вершину "зимового" Петроса.
Але зак я виповз з спальника, зак скурив пару дзигарів, зак випив кави, зак знов скурив пару дзигарів, зак з "термопіжами") переодівся в похідне то на годиннику вже давно був не ранок, а скоріше полудень. Знаю, шо я лінива, особливо вранці "скотина"), але нич не можу з собов зробити - процес прокидання від сну в мене тепер довгий і важкий).
Вийшли).
Протоптану стежку трохи замело, но то нічо і по протоптаній місцями провалювався).
Якось тоді не звернув уваги, що з полонини Менчул до Петроса 10 км і то по снігу без снігоступів, тож з надією, що мо таки встигнемо "збігати" туди й назад до повної темряви, потопали вверх.
Тим часом, на годиннику було вже по 12 дня).
Вверх тре було так добре пертись, коли оглянувся назад то там далеко внизу ледь виднілись колиби на Менчулі,
а нам тра було ще топати вгору))).
Ну, але без рюкзаків, то трохи легше, ше якби в сніг не провалюватись - но шо вже зробимо).
Вийшли до кінця затяжного, крутого, підйому, тепер буде легше)
та й красоту довкола можна розглядати без потемніння в очах, від задишки - то я про себе))).
Місцями фірн вже добротно тримає, але завдяки плавному підйому не зісковзуєш, лише інколи тре кілька разів гепнути по ньому черевиком, щоб зробити сходинку.
Сонце, як і вранці разит очі і гріє писок (відігріває після вчорашнього)), легенький вітерець, троха з морозом, але то нічо, ми ж йдемо - нам тепло.
Вже трохи високо залізли,
а до Петроса ще далеченько).
Йдем, поки йдеться, розглядаючи "страшні" карнизи, що нависають над схилами гір,
вдалині вже видніється Попіван і решта Чорногірського хребта, який закутався в хмари.
Оглянулись,
Хм, з цієї сторони карнизи виглядають ще "цікавіше". Не варто "гуляти" тут коли все затянуто хмарами.
З цього ракурсу Чорногірський хребет я ще не бачив, ну як не бачив - бачив, але повністю в хмарах.
Хех, та я ще й не всього його пройшов за 5 ну мо 6 років, що в горах). Була спроба, цього літа, дійти свої "білі плями"), але з певних причин - не склалося. Нічо, ше якось "дійду") і чесно кажучи в межах Чорногірського хребта ще купа цікавого, якщо зійти з "стандартних" туристичних маршрутів.
До Петроса вже не підем - бракує часу.
Посиділи на вершині Шешула, походили туди-сюди, пороздивлялись навколишній світ.
Помітив, що колись хотілось будь-що дійти туди, куди планував, а тепер якось пройшло), тепер радісно вже від того, що я тут - серед гір, все менш важливим стає те, чи пройшов заплановане, чи ні. Не пройшов тепер - колись ще прийду).
Ще раз поглянувши на Петрос, потім на годинник - повертаємось).
Спускаючись, знайшли більш-менш затишне місце де вітер не встиг би нас швидко "вистудити", зварили чаю, посиділи, попили, таки троха змерзли) і пішли далі.
Завдяки сонцю, що вже зібралось "в інші краї", краєвиди, що ми розглядали коли піднімались набувають зовсім інших відтінків.
Ага, ще на спуску, прискорювали процес повернення, методом з'їжджання на дупі. Ну не завжди правда, я чесно кажучи, спробував тіко раз) і то трохи невдало, ну як невдало - при старті моя тєжка дупа грузла в снігу, а коли таки сі розігнала то при спробі "а як то воно гальмувати" - мене загорнуло снігом, що вилетів з-під "гальмувальної") ноги, чи то тільце пішло "в глиб" снігу - ну якось так))).
Спускаючись до полонини Менчул спостерігали ось такі краєвиди.
Чомусь саме така картина викликає в мене почуття затишку і спокою. Не світло десь у вікні багатоповерхівки, не плед і диван, не крісло перед монітором біля якого стоїть кружка з чаєм, а ось так - засипані снігом дахи будиночків десь посеред гір і лісу, будиночки не спутані дротами, будиночки у вікнах яких відблискує полум'я свічок чи відкритої грубки, а з комина валит дим), будиночки підсвічені промінням сонця, що заходить.
Отак станеш на горбочку, глянеш на це все, вдихнеш запах диму в морозному повітрі і всередині зароджується відчуття спокою. Хм, якби вірив в реінкарнацію то певно б вбив собі в голову, що колись в мене була хата десь в подібних місцях))).
А, до речі, про дим з коминів - неподалік повороту на біостаціонар ми надибали розвалений будинок де назбирали дощок і брусків). Дошки та бруски були вже поламані і місцями трухляві тож не думаю, що хтось б їх використовував в нових конструкціях для відновлення будиночку, а так і ми зігрілись, і ше й залишили дров для наступних хто буде тут ночувати.
Притягли дрова в колибу, розпалили в печі, а сонце тим часом вже майже сховалось за вершинами гір.
Ранок.
Знов, зак сі проснув, зак сі зібрав, зак перекурив - вийшли біля полудня).
А ще, "вранці" до нас заходив хлоп, що чергує на біостаціонарі. Розпитав його, що там і як - на біостаціонарі є постійно людина яка "за всім" дивиться, тут можна переночувати в теплих кімнатах, випити чаю і так далі. Так що майте на увазі, що у випадку "чогось" на полонині Менчул є "тепле" місце де завжди чергують люди.
Ну а ми залишаємо колибу, що два дні слугувала нам домом та полонину Менчул
і сходимо в Кваси.
Спустились набагато швидше, аніж позавчора піднімались))). Звичайно, бо ж вниз іти завжди легше аніж вверх, але ще допомагала вчорашня практика швидкісного спуску на п'ятій точці. Правда в мене все ті ж проблеми - дупа грузне на старті і не годен рушити).
Небо помаленьку затягувало хмарами, над нами височів Свидовець,
а в Карпати тим часом помаленьку приходила весна "розштовхуючи" сніг струмочками).
"Зимовий Петрос"). Дуже давно я купляв, можливо відомий вам журнал "Карпати" якого вже також "дуже давно" немає і була в одному з випусків стаття про похід до зимового Петроса, яким далеким і не досяжним мені тоді здавався не те що тільки Петрос, а й саме явище "зимовий похід". Все змінюється). Тепер "зимовий" похід, майже, звична річ, а "недосяжний" Петрос став набагато ближчим, хоча цієї зими так і залишився "недосяжним"))).
Більше фото з походу тут
Відео
Немає коментарів:
Дописати коментар