Маршрут: село Противень - гора Бовцар - Вільшанське водосховище - село Мерешор - хребет Красна (Полонина Красна) - село Усть-Чорна
Початок травня, перші "майскіе" ну як тут сидіти вдома?) Давно вже хотів поглянути на Вільшанське водосховище, ну і в додачу, від водосховища починається один з маршрутів на Полонину Красна - гірська олінклюзя).
Доїжджав зі Львова автобусом Львів-Хуст, майже 6 годин. В якомусь селі, між Міжгірям і Хустом), здибаюсь з ще одним учасником походу і ми вирушаємо... в сусіднє село), бо повиходили з автобусів троха не там де тра). Але то таке - глянули карту, спитали людей і ми вже на вірному шляху.
До речі, якшо збираєтесь добиратись до Вільшанського водосховища автобусами зі Львова то вам потрібно буде виходити біля ГЕС, попередьте водія, думаю він в курсі де та ГЕС.
Ну а мені навіть на користь трохи розім'яти ноги після довгого сидіння в автобусі, йдучи трасою, перед підйомом в гори). От тільки дрібний дощ, що цяпає і цяпає, вже починає так крепко надоїдати.
На питання - чому не люблю дощ? Відповіді я тоді не знав, що відповісти та й дощ, але такий проливний і з грозою - мені подобається, а от дрібне моросіння не люблю і фсьо). Лише нещодавно, здається зрозумів в чому проблема, напевно це ще з часів строкової служби коли нас посилали гребти листя на купки в ось таку сирість і мряку, а при загальному "униніі" мене то "вбивало". Згадав, як ми стояли під деревом з якого так само "цяпало" і толку з нього ніякого, але набуті рефлекси "казали" - "паде дощ - ховайся під дерево"), я швиряв ті граблі, прикурюючи чергову сигарету зі словами:"за..ало с..а", ось мабуть основна причина чому я не люблю дрібний, затяжний дощ, хоча вини його нема ні грама, просто - так сі вже склалось. А ще згадав, як "сослуживець" після моїх слів, а точніше матюгів), часто повторяв: "то є жІзнь" і спокійно собі курив далі. Чогось запамяталось мені оте спокієне "то є жІзнь" і тепер коли знову довкола "непролазна ж..па" - в голові звучить "то є жІзнь" і якось все стає наче "простіше", бо шо вже зробиш? В кожного трапляється ж.па і тра вже з неї якось вибиратись, а "нерви" тільки будуть заважати, бо "то є жІзнь", ну і людям довкола здається, що вона в мене "весела"))).
Вот так я й топав, а заодно дивувався людині, що йшла поруч). Ну от чого тут тішитись - дощ, мряка, гори затягнуті хмарами, а в неї всьо "позитив"). Чи мо то в мене було, фсьо грустно. Ще й виявилося, що мембрана, в мене, посипалась не тільки в черевиках но й в куртці))). Топали ми довго, якось не розрахував своїх сил, коли почало сутеніти, ми дійшли лише до гори Бовцар, а на стадії планування маршруту я думав, після того, як вийду з автобуса, за години 3-4 прийти до Вільшанського водосховища).
Ага, вже). Отож - "смєркалось", а ми, ще й близько не підійшли до водосховища. Ночуємо на горі Бовцар, тим більше, що й на мапі тут позначене місце для ночівлі.
Дощ все ще цяпотить, але вдалось розпалити вогонь і наче й просушитись, трохи). З водою проблема, а дощівку збирати хіба до раня), але була знайдена баклашка з водою яку хтось чи то загубив, чи то викинув і сказано, шо можна ту воду прокип'ятити і буде ше така нічо, а так так як говорив, тоді, ще дохтор, то чо буду спорив? "Мінздрав" ж одобряє))). Тої води на вечерю, каву та чай вистачило і то вже добре, а те, що зранку прокинулись живі, здорові ще краще).
Ранок. По тенту намету, як і вчора, барабанять краплі, але ж курити хочеться - тра вилазити. Виліз, виявилось, що краплі падають не з неба, а з дерева під яким стоїть намет, а знизу, крізь хмари, ще й видніється Вільшанське водосховище.
Підйом, сніданок і в дорогу. Сходимо лісовою дорогою, а крізь дерева вже добре видно водосховище, над яким піднімається ранковий туман, утворюючи величезну хмару, що наче зависла над водою.
На фото, через обмежені можливості моєї мильнички, її розгледіти, майже нереально), але повірте - хмара там внизу, за деревами є і видовище вражало))).
Спустились нижче, хмара розсіялась, водосховище постало у всій красі.
Поки зійшли вниз, над нами вже світило яскраве сонце, неподалік водосховища сполоснули казани, бо вранці води нам вистачило лише на каву, а поки мили посуд я ще й встиг просушити куртку.
Ідемо ближче поглянути на Закарпатське Море.
На березі Вільшанського водосховища, неподалік від місця де ми спустились з гір, облаштовано кілька місць для відпочинку, а ще тут були рибалки і здається таки щось наловили).
Ми застали водосховище, якраз після того, як його очистили від великих куп пластикових пляшок та іншого сміття, тож можна сказати, що нам пощастило, бо переважно тут зовсім інша картина.
Хороше місце для відпочинку та рибалки, от тільки, мабуть, у вихідні дні тут буває надто людно, але - це ж Закарпатське море), тож думаю, що місця вистачить усім))).
Ми були тут в будній день і окрім нас та кількох рибалок більше нікого.
Постояли, подивились, пофотографували, йдемо далі, попереду нас ще чекає Полонина Красна.
Вихід на хребет заплановано з кінця чи то з початку) села Мерешор, тож пройшли ми попівздовж, майже, все Вільшанське водосховище і все село Мерешор. Дорогою помітив багато пакетів зі сміттям, викинутих просто в ріку, що стікає в водосховище, мабуть ще недовго воно буде "чистим".
Дорогою зайшли в місцевий магазин дещо докупити. Планували, просто зайти взяти, що треба та йти собі далі (ну, як переважно ходять в магазин?), а тут слово за слово з продавцем і простояли ми біля того магазину з півгодини, слухаючи різноманітні історії про Колочаву, про Вільшанське водосховище, про Красну, про чехів, про маршрутки, про ціни і тд і тп).
Слухати про місцевий побут інколи цікаво, але треба йти, нам сьогодні ще тра піднятися на хребет, ну і перекусити б не помішало, бо годинник казав, що обідня пора давно минула.
Перекусити зупинились, якраз перед початком підйому на хребет, в альтанці неподалік відпочинкової бази від якогось коледжу чи чогось подібного, я вже й забув). Перекусили, подивились на невеликі "піраміди",
призначення яких мені дотепер невідоме, спробували води з місцевого джерела,
не сподобалось - то та вода з сильним присмаком сірководню ("тухлих яєць" - по народному).
Йдемо вверх. Чудова весняна погода, спів пташок і все таке тому подібне, підйом не те щоб дуже легкий, але й не важкий), коротше - красота))).
Задивився на ту красу так, що пробімбав потрібний поворот стежини, ну як пробімбав - іду собі та й іду, маршрут марковано дуже добре, шо тут переживати, на карту дивитись, чи з компасом звірятись?)
От тільки, хтось вирішив "допомогти" Карпатським Стежкам і понамальовував додаткових маркерів))).
"шось тут не те" - влізло в голову, коли перед нами появився потічок, вже другий), а мав бути тільки один на нашому маршруті, згідно мапи і вказаному на ній маркуванні, між першим потічком (який вже пройшли) і другим (перед яким тепер стоїмо) ми мали звернути вліво і впевнено топати вверх, а тут перед нами стежина яка траверсує хребет і щей на карті не позначена).
На короткому "совіщанії" було вирішено йти далі стежкою якої нема на карті). Ну а шо? Нам і так в ту сторону. Я ще мав надію, що стежка мо таки зверне на хребет, а людині яка ішла зі мною, було вобще пофігу куди іти).
Ішли ми тою стежкою, аж поки крізь крони дерев, вже так гарно, почало виднітись відгалуження хребта з засніженими вершинами (ото де вишка здоровецька стоїть). Дорогою ще кілька разів переходили потічки, а тим часом в лісі вже почало темніти. Стежина, не те, що хоч трохи б "розвернулась" вверх до хребта, а навпаки почала "скидати висоту").
Ну не хоче та стежка повертати в потрібному напрямку, то шо їй зробиш? Ми ж не трамваї). В більш-менш пологому місці сходимо з стежки і йдемо навпростець до хребта.
Вийшли.
Хоч сонце вже і сховалось за вершини гір, але ми ще "засвітла") встигли поставити намет і навіть повечеряти, також встигли "засвітла").
Повлягались спати. Тільки закімарив, як гул двигунів відірвав мене від улюбленої справи - сну))).
"То що таке?" - почув в темряві - "або "джипери", або ліс крадуть)", бо окрім реву моторів, ще було чути звуки бензопили.
Точно не знаю скільки часу то всьо гуділо, бо я таки знов заснув).
Вранці, вибравшись з палатки, побачив неподалік, метрів за 200, цілу "автостоянку"). Судячи з повної тишини і відсутності руху в "сусідів", народ таки довго вчора "облаштовував табір").
"Тра тоже докімарити" - подумалось і поліз спати далі, тим більше, що цього разу йду з людиною, якій також встати вранці і почати пакуватись, щоб йти далі - то дуже важке завдання.
Якось, потроху, потроху, ми таки зібрались, а ще й встигли поснідати, я хоч і не любитель вранішнього споживання їжі, але ж на сніданок був "банош", до цього жодного разу не пробував цієї страви). Смачна штука той банош, але, як мені сказали - тре зісти зак ше теплий).
Понаїдались (принаймні я точно) і в дорогу.
Дорогою роздивлявся Негровець і хребет Пішконя.
До Негровця ще не дійшов, а от на Пішконі, осінню 2016, було весело, мало не здох), ну то таке, то буває якшо головою зле користуватись, думаю більше не повториться).
Поки роздивлявся навкруги, ми вже таки трохи пройшли від місця ночівлі, а табір "джиперів" судячи з тиші - все ще спав. Вони отам внизу, можна побачити на фото, якщо придивитись).
Там нижче, майже в центрі фото, троха лівіше).
Почали зустрічатись перші крокуси.
Тут почалась "фотосесія" з цими гірськими квітами, хм, хоча, як мені тоді було повідано - крокуси в "долинах" також ростуть, але вони там - "якісь маленькі".
Дорогою ще поговорили з працівниками, що обслуговують вежу зв'язку на полонині Красна.
Історій в них - можна день слухати, а мо й більше). На жаль, на стільки часу ми там затриматись не могли, тож почули лише кілька про туристів, про "джиперів", про життя і працю "на вежі". Ще спитав чи в разі чогось можна переночувати в них, або перечекати негоду, "так, звичайно" - була відповідь, отож вам і собі на замітку - "якщо щось", то на полонині Красна є місце де постійно знаходяться люди і чим зможуть - допоможуть.
Ще неподалік "вежі" стоїть невелика "колиба" де також можна сховатись від негоди чи переночувати.
За "колибою", знайшлась ціла "плантація" тих крокусів, тут вже захвату не було меж))).
Нє, ну гарні квіти, але чого вже аж таке захоплення вони викликають в людей, мені, мабуть, не дано зрозуміти).
Затримались ми біля тих крокусів надовго, а заодно й поповнили запас води з джерела неподалік колиби і пообідали.
Тим часом "джипери" вже нас наздоганяли, а кілька машин і перегнало, штурмуючи один з схилів полонини Красна.
Вирушили на "штурм" і ми). На підйомі відбулось наше знайомство з "сусідами" котрі збудили мене минулого вечора. Поки частина водіїв допомагала своїми машинами виїхати на схил тим водіям чиї машини не так добре "брали висоту", решта народу тринділа з нами).
Постояли, поговорили, посміялись, поспорили на тему "кому легше" - зійшлись на думці, що в нашій невеликій групі "легше") і проходимість в нас краща))), згадали вчорашній вечір, побажали один одному щасливої дороги та й "порозходились", ми далі вверх,
а решта водіїв до своїх "колег", бо шось не дуже давалась "розмокша", місцями з залишками снігу, гірська дорога, машинам, що залишились внизу.
Ось ми й на "розвилці" хребта Красна, справа від нас височіє вежа на горі Топас, яку колись звели в військових цілях і про яку ми сьогодні почули кілька історій, коли розмовляли з людьми, що працюють на "станції зв'язку".
Хотілось б ще поближче глянути на вежу і ще "з вежі"), але щось ми й так відстали від "графіку походу"), тож мо колись і погляну на цю вежу зблизька, але не сьогодні.
А ще, дорогою нам зустрілась купа величезних труб).
Звичайно нас трохи зацікавило таке скупчення "не типових" для гірських хребтів, доволі великих конструкцій, але так, як ми виявляється обоє не великі фанати "созданого чєловєком" для потреб насущних, то цікавості нашої вистачило на одне фото і часу, що ми проходили повз), ну і висновок "певно воєнні колись забули"))), а ні - ці труби то є якийсь там запас для чи то газопроводу, чи то нафтопроводу, що проходить десь в цьому місці, дізнався я таку "цінну інфу", коли десь, в якійсь розмові згадав, шо видів таке чудо в горах.
Труби - трубами, вони собі лежать і помаленьку поростають мохом, а ми продовжуємо свій похід полониною Красна,
розглядаючи все "нерукотворне"
довкола нас, бо нам лежати і заростати мохом ше троха рано).
Тим часом "джипери" знову обігнали нас "бібікаючи" і махаючи руками, коли проїжджали повз). Правда, обігнали вони нас ненадовго), бо вже на наступному стрімкому схилі ми їх помалу-помалу і наздогнали).
Щось оті стрімкі вверх-вниз мене також не дуже тішили, нє ну то ж не Горгани все ж таки?) Тут мало б бути все якось плавніше), чи то мо близьке сусідство з Горганами далося взнаки).
Як б там не було і як б тяжко мені не давались оті ввер-вниз), ми дотопали до гори Гропа, що на полонині Красна.
Їх, згідно карти, на полонині Красна аж дві, то стояли ми на тій "першій"), тій більшечкій). Тепер, думав я, зійдемо вниз і можна зупинятись на ніч, але не так все сталося).
Спустились вниз, а тут, між тою "більшечкою" Гропою і горою Климова, виявляється доволі популярне місце для стоянки, хоча на карті жодної "згадки" про це немає. Народу тьма, ше би, на дворі ж перші "майскіе"). Груп тут стояло до кольру, до вибору, стояли при дорозі і наші вже знайомі "джипери" до яких приєдналось, ще кілька машин, "вєсєльє" в них якраз ішло повним ходом))), запрошували і нас), але ми чемно подякували і потопали далі. Чому далі? Бо виявилось, що "всі" в групі за те щоб ночувати десь "повище" і тут навіть не розглядався протест моїх прокурених легень які не хотіли вверх), а ну і ше мій організм який постійно хоче спати був троха проти йти далі, але то таке). Мені ж страх, як подобається зупинятись десь "вище", на жаль, не завжди таке вдається(.
Пройшовши місця де "вирує життя", почали підйом вверх до "тиші і спокою"). Ой, як тєжко мені дався останній підйом в той день). Ледве дотопав, ше й ноги почали боліти, чого раніше, від простої хотьби, ніколи не траплялось, ну просто жах))).
Але вийшов, ну а куда вже діватися? Якщо почав іти то йди, хоч, як б не було тєжко, бо нашо тоді вже й починати було?).
Захід сонця ми, як і вчора успішно пробімбали). Правда, знов встигли засвітла розкластись. Начерпали снігу, з нього зварили вечерю, каву і спати, під звуки вітрів, що обдувають гірський хребет та відгомін "діскатєки", що доносився знизу).
Вранці, на зміну вчорашньому похмурому дню - яскраво світило сонце, аж впрів в свому "зимовому" спальнику, коли сонце припекло намет.
Сьогодні вже запланований схід з гір і повернення в "цивілізацію", щось ми й так "відстали" від попередніх планів, але добре, що особливо й спішити нам нікуди, тож можемо собі дозволити). Правда, через кілька днів в мене вже запланований наступний похід, але то таке, там є люди, які все підготують.
Зібрались, йдемо.
Хм, якось й йти не важко в порівнянні з вчора, мабуть через те, що таки троха відіспався).
Климова.
Довгий привал). Щось тільки мені напевно, порівняно легко дався перший сьогоднішній підйом вверх. Та й, як я вже казав - куди спішити?). Відпочиваємо, розглядаючи навколишні краєвиди,
ящірку, що прийшла в гості,
ще краєвиди),
крокуси на вершині гори
і знов краєвиди))). Шось таки засиділись), тра йти.
Вже навіть групи "з низу" дійшли сюди, судячи з їхнього стану - учасники вчорашнього "торжєства", а "джипери" давно нас перегнали).
Нічого, зара наздоженем), тим більше, що звідси видно, як в "джиперів" знов утворився корок) на складній для машин ділянці хребта.
Так і сталося - наздогнали. Постояли, поговорили, посміялись над нашими "перегонами" і ми потопали далі, а "джипери" продовжили своє "проходження складної ділянки").
На роздоріжжі де сходяться, чи то розходяться, кілька маршрутів з полонини Красна, зробили привал.
Тут відпочивала ще одна група, обговорюючи свій подальший маршрут до Усть Чорна і якраз нас знову наздогнали "джипери".
Група, що відпочивала поруч ще вирішували, як і куди іти далі, "джипери" вирушили гірськими дорогами в село Красна, а ми потопали до одного доволі цікавого міся Українських Карпат - Гавайсгавор, яке вважається одним з "місць сили"), правда маловідоме. Згідно легендам - загадані в цьому місці бажання, здійснюються.
Дорогою до Гавайсгавор зробили ще кілька привалів, чи то таки вже змурдувались на четвертий день походу, чи то просто не хотілось сходити з гір).
А ще натрапили на величезні "поля" крокусів.
Таки-так - красиво), здається і мені починають подобатися оті крокуси від яких фанатіє багато народу).
"Як на фотографіях з якихось Альп" - чую поряд). Фотографії - фотографіями, а ми зараз тут, "вживу", в такі моменти часто згадую собі заставку яка колись була на моніторі в колєги - гори на дальньому плані, полонина на ближньому і посеред тої полонини така штука типу мітки жопіесу з написом "you are not here".
Нам пощастило, ми якраз "here").
Дійшли до полонини довкола Гавайсгавор. Хм, думав, що тут не часто бувають люди, а виявляється сюди навіть невеликий витяг є.
Так, тепер залишилось лише знайти те "місце сили". Детального опису я не знав, лише кілька ознак, але пройшовши всю полонину, таки знайшли щось схоже.
Вперше загадав бажання, до цього ніколи не "практикував" такого в місцях де, залегендами, вони повинні збуватися. Чи збулось? Ні. Спочатку, вроді, все пішло на лад, а далі ще краще, а потім, майже, в моменті - раз і все. Так буває коли надіятись на когось чи на щось, бо вже давно відомо, що здійснення всіх наших бажань залежить тільки від нас. Хоча, здійснення бажання, яке я тоді загадав, залежало від мене, приблизно так, як погода і вплинути на його здійснення я міг так само, як і на погоду. Мабуть тому і вирішив спробувати, як працює ота "древня магія".
Окрім "місця сили", є на Гавайсгаворі і якась невелика "господарка", а ще трохи завалена велика будівля.
Все, далі тільки вниз до самої Усть-Чорна, але перед тим, ще зупинились перекусити.
Спускаємось.
Не люблю я ті спуски з гір, коли тра довго і нудно топати лісом по роз'їждженій дорозі, але шо вже зробиш.
Зійшли. Завітали в місцевий магазин, дізнались, що з Усть-Чорна автобусів сьогодні вже не буде). І, як завжди, в схожих ситуаціях, з "фільософським" чи то питанням, чи то твердженням) - "ну шо вже зробиш", пішли на лавочку під магазином думати, як далі "жити").
Всівся, відкрив пиво, закурив дзигар, сидимо і якось так так до лямпочки ото - як ж ми звідси виберемось). Була навіть ідея добрати продуктів й продовжити похід "доштукувавши" ще Свидавець, але - це більш жартома). Посиділи, подумали, взяли ще трішки продуктів - якщо не виїдемо сьогодні, то потопаємо десь за село і там побудемо ще одну ніч в горах, а вже завтра мо й встигнемо на той єдиний автобус, що може вивести з Усть-Чорна.
Сиділи ми так години, напевно, дві), я вже попередзвонював до народу з якими ми через кілька днів збирались на РЛС "Памір", щоб попередити про те, що мій похід полониною Красна може розтягнутись на ще бульше часу і нех вже самі все організовують.
Але "сталося диво" - нас підібрала попутка і кудись таки відвезла), потім ще одна і ще одна).
Вже під вечір ми добрались туди де є "нормальне" автобусне сполучення і навіть їздять поїзди).
Більше фото з походу тут
Відео
Карта (мапа) маршруту тут
Немає коментарів:
Дописати коментар