Маршрут: Осмолода - Різарня - Дарів - гора Овул
Овул, або - і нахрена я туда поліз?)
А діло було так - якось тиняючись безкрайніми просторами інтєрнєтів, надибав я замітку одного вредного хлопа про гору Овул. Мол, во на яку гору круті хлопи ходять, а самі круті хлопи, ходять туди зимою.
Стало цікаво, шо ж то за гора така, бо раніше навіть не те, що не видів, а й не чув про Овул.
Зачав я гуглити, вбив в пошуку "Овул" і дядько гугл видав мені купу інформації про людський організм. Пунятно, змінив запит - "гора Овул". О, то вже інша справа.
Почитав, як люди туди ходять. Виявляється, не тільки "круті", а й звичайні хлопи та баби, ходять на той Овул і навіть зимою).
Переглянув фото, глянув розташування - Горгани, ше й від Осмолоди недалеко. Добув паперову карту, подивився - та, вроді нич складного.
А коли випало клапоть вільного часу, то шось вирішив пройтись на той Овул. Спакував торбу, проспав маршрутку, але таки доїхав в Осмолоду, хоч і під вечір.
Літо, темніє пізно, часу до того зак сі смеркне, ше троха є. Правда, до званія "самий крутий хлоп", згідно рейтингу вредного старого, не дотягну, хіба до зими тут сидіти).
Закинув торбу на плечі, йду.
Перейшов міст за селом, дотопав до роздоріжжя, а там все аж чорно. Чорні калабані на дорозі, між якими перетікає чорна вода, чорна трава при дорозі, люди з чорними руками в яких тримають чорні відра. Нє, гуму ніхто там не палив - прийомка чорниць.
Різарня, то лісництво так називається).
Зупинився перекурити біля місточка, де колись розпочинався мій перший, справжній похід).
Іду роздивляючись сіре небо, в горах лиють дощі, тут і до ворожки не ходи. Ще й, як остаточне підтвердження - швидка течія ріки, що несе каламутну воду.
На мене, поки що, нічого не падає, то чому маю забивати собі голову, що там буде далі? Буде та й буде, було б за шо переживати).
Пройшов "Різарню". Цікава така назва, чомусь виникають асоціації з фільмом "Пила" чи "Поворот не туди", але нич страшного нема, Різарня - то, мабуть, бо дерева ріжуть. Принаймні, мені так здається. Загуглив, таки та, різарня - тартак.
Пройшовши менше кілометра за Різарню, натрапив на табличку "Місце відпочинку",
якщо є таке місце, ще й підписане, то чого б не відпочити?
Зійшов з дороги, як вказувала стрілка на табличці, скинув рюкзак, закурив дзигар, відпочиваю.
Дивлюся, огорожа якась, а за нею шось росте. Думаю, йду гляну, шо на тих грядках, так далеко від людей вирощують, мо і собі на дачі таке посаджу.
Підійшов ближче, дивлюсь, а там отаке
шем такого не видів).
Ні, маленькі дерева я звісно бачив, але на розсадник карпатського лісу натрапив вперше.
Дерева менші за будяк), а хоча, чого дивуватись, в мене на дачі, якось будяк виріс, від землі до ринви даху).
Пошвеньдявся, поміж малого лісу,
відчуття, ніби віртольотом над тайгою летиш).
Були тут різноманітні дерева: смерека, ялина, кедр і дугласія. Дугласію, як дерево, я мо раніше і бачив, а таку назву - "Дугласія", точно нє).
Походив, подивився, вирішив, що нинька вже нікуди не піду. Розклав намет, постелився, дивився на гори і курив дзигар.
А потім, ше зів конзерву, випив кави і влігся спати.
Вранці погода не тішила,
небо затягували сірі хмари в комплекті з якими додавався невеликий дощ.
Не знаю з якого разу, типу - от ше покурю і буду збиратись, чи ше покімарю троха і йду, вип'ю кави і точно вирушаю), але таки спакував намет, пожитки і вирушив далі. Є в мене таке, в поході, а особливо коли йду сам і нич мене нікуди не гонить, то можу валятись в наметі до 12 дня, а далі піднятись кілька метрів до якоїсь вершини і там ще посидіти з годинку, а куди спішити, я ж не на марафон прийшов, а відпочити, просто побути тут в горах, ну йти правда тре, щоб шось нове побачити... є таке в мене і нікуди від того не дінусь).
З неба цяпало дощем, я собі топав, мокнув і думав - якого хрена, маючи в рюкзаку дощовик, я його не одягну? Дійшов висновку, що через лінь. Тепер тре було з'ясувати - ота лінь вроджене чи набуте. Бо якшо вроджене то винні гени, а якшо набуте то через навколишнє середовище.
Отак в роздумах і мокрий до трусів, але з твердим переконанням, шо я в тому ні грама не винен, притопав до роздоріжжя на Дарів.
Звернув в сторону лісництва, пофотографував придорожній "водоспад",
величезну трубу,
яка "супроводжувала" мене дорогою на Дарів, вигулькуючи десь з хабазів і знов ховаючись в лісі).
Встиг висохнути, бо нарешті трохи розпогодилось, але мабуть ненадовго.
Сподобалась мені ота дорога на Дарів своїм, можна сказати, завершенням, коли виходиш на траверс, внизу тече річка, а вдалині видніються хатки, над якими височіють гори.
Ота посередині, вершину якої закрила хмара, то і є Овул, мабуть).
Згідно маршруту, який я собі придумав, буду йти в Дарів, далі кілометра два-три на захід попри ріку Дарівка і тоді почну підйом на Овул. Є там дорога згідно карти, правда згідно тієї ж карти, дорога є ще відразу з Дарівського лісництва, але я си чомусь придумав йти отак, як написав вище. А як придумав - так і зробив.
Прийшов до початку запланованого підйому, а там ціла "парковка", но не асфальтована, а "болотована", усюди сліди від великих коліс, скоріш за все лісовозів, хоча їх я там не застав, а стояли в кількох місцях "легковушки", якими мабуть приїхали "в гриби" чи за ягодами.
Перекурив, відпочив і почав помалу підніматись вгору.
"Гарний" я вибрав підйом, якраз по дорозі, що співпала з руслом потічка, завдяки чому прополоскав ноги і помив мешти.
Грибів назбирав трошки, деякі були, як дві пачки дзигарів завбільшки.
Пройшов "свіжу" вирубку, якої на карті позначено не було.
А далі заліз в яр
і піднімався ним.
Продираючись через молоді ялинки.
Нашо я то зробив? Бо лєнь було обходити дорогою). Чи було від того скорше і ліпше? Певно нє), але до "випраних" кросовок, додались "випрані" штани. Мокрі кущі досить добре "повідмивали" болото, що залишилось після "ґрунтової парковки" роз'їждженої лісовозами.
Ше чорниць в тому яру наївся, кажуть на схилах гори Овул вони найсмачніші.
Виліз з яру).
Пройшовся, роздивився, знайшов стежину, що вела з півночі на південь, траверсуючи схил, загубив ту стежину, бо вона дуже зле проглядалась, вирішив йти "в лоб", але перед тим, шось пожерти.
Перекусив, відкрив баночку пива, закурив і дивився, як над горами вирує гроза.
Погода спортилась гет-наніц, а ота гроза якраз перла в мою сторону, але наді мною ще не цяпає, тож трохи часу маю, зак ше сухо і спокійно, щоб допити пиво, викурити кілька дзигарів і тоді вже лізти в жереп.
Що чекає мене в тому жерепі, я добре знав, бо такий досвід вже мав), але шо тут зробиш? Де та стежка до вершини і чи взагалі є вона, я поняття не мав, а витрачати час на її пошуки, бажання не було бо страх, як хотілося до заходу сонця втрапити на вершину. Тож вирішив витратити час на "борсання" в жерепі. Чи є то мудро? А хз, таке вже було рішення. Та й скільки там того підйому - метрів 500 на попіздовш і мо 200 набору висоти).
Пройшов мо метрів 50 мабуть. Ну, як пройшов - продерся, коли наздогнала гроза. Над головою загуркотіло, але так легонько, а з неба влив гарний, рясний і "крупний" дощ. Блискавки в очі не разили, значить десь дальше від мене, а від дощу я таки, нарешті вдів дощовик).
Десь на середині підйому гроза закінчилась, тепер тільки трохи цяпало. Дощовик я успішно пробімбав десь в жерепі, помітив тільки коли почало заливати вочі через капішон, тре було "по-людськи" вдіти, але тоді б він не накрив рюкзак, бо реінковера я не мав. Зате тепер був "випраний" весь, а не тільки штани і мешти. Звісно й рюкзак, від чого він зробився на кілька кільо важчим.
Для повноти відчуттів, вхопив ще кілька разів гіляками жерепу, позавуха і по писку троха, про руки і ноги промовчу.
Закурив, поглянув на кавальчик гір, що виглядали крізь жереп.
Якби хто спитав мене, нахрена я поліз на той Овул, ше й в таку погоду, ше й можна ж було і на Горган перейтись, туди хоч стежки нормально протоптані. Я б не знав, що відповісти, не знаю, шо сказати й тепер. Просто захтілось мені і всьо.
Докурив і поліз далі).
Чим ближче до вершини, тим ставало легше, жереп вже не був вищим за мене, інколи почали з'являтись вільні від отого жерепу ділянки.
Борсався, зупинявся, курив і борсався далі). Правда, все частіше курив і менше борсався, нічого з тим не зробиш, втома є втома. Було навіть закралась думка, шо, коли застане ніч то кину десь, де буде хоч трохи рівного місця, спальник і ну то кибенумать, так і буду спати в тому жерепі.
Видерся.
Навіть трохи раніше, аніж планував.
До заходу сонця залишався час, а гори ще добряче були вкутані хмарами,
то полазив по вершині в пошуках клаптя рівного і вільного місця під намет. Знайшов неподалік геодезичної вежі, були правда місця і біля неї, але там щось не дуже хотілось отабиротись - вночі знову могла налетіти гроза. Розклав намет і пішов дивитись чи бува сонце не виглянуло з-за хмар.
Нє, сонця того дня, вже не побачив, але хмари, що піднімались з гір після зливи, викрашені в жовто-гарячі, помаранчеві, червоні кольори від сонця, що десь там далеко ховалось за обрій, також доволі красиве видовище.
Постояв трохи, подивився, а як почало смеркатись то потопав до намету, бо хрен го в тому жерепі найду вночі, а ліхтарик з собою не брав, тому шо вже вчепив його в палатці, як люстру).
Надибав свій намет, нажерся, випив кави, помежетим викурив пару дзигарів, можна й спати.
Вітер хитав жереп, жереп шарудів по наметі, але до такого вже звик, спати не заважало, а збудив мене цікавий сон. Приснилось мені, що по тенту промайнула тінь, так ніби хтось обійшов намет, я розуміючи же то сон і тре пробудитись, хочу відкрити очі і оп, а вони виявились вже відкриті).
Інтірєсно, мо не сон то, а хтось ше довше, аніж я, продирався крізь жереп на вершину.
Тре глянути. Відкрив намет, закурив, висунув морду з палатки. На дворі яскраво світив повний місяць, на фоні якого пропливали хмари, вітер хитав жереп, що час від час шкріб об тент і все. Нікого я там не вздрів, не було видно ні силуетів, ні чутно кроків чи ще якихось звуків, що свідчили про те, же хтось тут, окрім мене, є.
Ну, нема то й нема. Докурював дзигар дивлячись, як вітер гонить по небі хмари і до мене дійшло - та тінь, то була тінь від хмари і напрямок "хотьби" тіні зі сну співпадає). Мабуть організм вирішив прокинутись і відкрив очі, а мозги ше досипали і в дрімоті вирішили видати мені сон, трохи прикрасивши звичайну тінь від хмари.
Отаке от буває).
Докурив, влігся, розвернув морду від "місячної сторони" намету і до раня мене ніц не будило.
Вранці виліз з намету,
потопав на свій "спостережний пункт", роззирнувся.
Все в хмарах, лише інколи, на мить, десь далеко з'являються вершини.
Але, переважно, краєвид був отаким).
Випив кави, спакувався і почав спуск вниз, тим самим шляхом, що вчора підіймався.
крізь жереп).
Спускатись через жереп в рази легше, аніж підійматись, правда ногу забирати з притиснутих гілок тре акуратно, бо можна і помежи ноги вхопити.
З часом, доволі непогано наловчився спускатись по жерепі, швидкість помітно виросла і майже без травматизму.
Коли до закінчення спуску порослого жерепом залишалось мо метрів з 50, знизу почув тривожні голоси. Кричать собі то й кричать - подумав собі і далі дерся крізь жереп. Я дерся, а голоси не змовкали, а навпаки ставали гучнішими і тривожнішими, ше й вроді в мою сторону.
В таких випадках мовчати не варто, бо можуть спутати вас зі звіром і ше пальнути з дуру), хоча мисливець може стріляти лише в ціль, яку добре бачить і якщо поблизу немає людей, але ж всяке буває.
Так шо слідуючи здоровому глузду, вирішив шось ляпнути. Ляпнув: "Шо?" - голосно і чітко. Голоси стихли).
Коли видерся з жерепу, то натрапив на двох грибників, що дивились на мене, як на дідька. Ну, мо я так і виглядав після тих походеньок туди-сюди, крізь хащі. Привітався, вони привітались у відповідь і відразу додали - думали, що то ведмідь. Нє, кажу, то я зблудив троха.
Постояли, поговорили. Розпитав їх про стежку на Овул, казали, що є і вказали якраз на ту стежину, продовження якої я вчора згубив - значить зле шукав). Ше розпитав, як краще зійти в Дарів, бо знов лізти в яр мені зовсім не хотілось.
Говорили про гриби і ведмедів, судячи зі слів грибників - першого і другого в цій місцевості вистачає).
Подякував за інформацію та й пішов у вказаному грибниками напрямку.
Забув тоді спитати, чи є на вершині гори Овул геодезична вежа, бо заким, вже в хаті перед компутором, не загуглив, не був впевнений, вийшов я на вершину Овула чи куди інде, а жереп і хмари заважали розгледіти чи є щось вище від місця де я стояв.
Йшов, розглядав краєвиди, нарешті випогодилось, нікуди не спішив, бо й так всі автобуси з Осмолоди, що їдуть "до обіду", вже поїхали.
Пробімбав стежку, як так сталось, поняття не маю, знов топам хабазями, зак дороги не здибав.
Зліз до дороги, а далі вже тим самим маршрутом, яким вчора прийшов, повертався в Осмолоду.
В Осмолоді набрав пива і чіпсів, шоб поновити баланс корисних речовин в організмі. Вмостився на зупинці, сьорбав пиво, жер чіпси і розглядав хату,
яка запам'яталась мені ще з першого походу. Кіко літ вже минуло, а тепер її вроді відновлюють, вже не подібна на притулок вампірів))).
Приїхав автобус, вмостився на сидінні, якось вмостив рюкзак, аби він поменши заважав, мені та іншим, відвернув морду до вікна і помалу починав дрімати під: гуркіт ходової автобуса, шо їхав вічно розбитою дорогою, весільних пісень, як одвічний музичний супровід в рейсових автобусах і розповіді якогось старого дядька, що розказував водієві, як діти його на море кликали, але він не захотів з ними на ті моря, а натомість приїхав в Осмолоду, бо нема для нього нічого милішого аніж пройтись оцими місцями.
Та й таке...)
Відео
Немає коментарів:
Дописати коментар