Ялинський водоспад та Піп Іван Мармароський

   Маршрут: село Ділове - водоспад Ялинський - гора Щевора - полонина Щевора - полонина Латундур - полонина Квасний - Піп Іван Мармароський - полонина Лисича - потік Білий - Ділове.

   Мармароси, як давно я хотів пройтись в цих горах та все ніяк і от відпустка, а отже можна наперед знати коли зможеш піти в похід та заздалегідь подати заявку на перебування в прикордонній зоні, як цього вимагає закон, а ще зібрати групу, коротше - нормально підготуватись до походу, бо переважно в мене виходить так - зранку взнаю, що є можливість кудись поїхати зі Львова, до обіду купляю білет та продукти і пакую рюкзак, а після обіду вже їду в поїзді чи автобусі до початку маршруту).
   Маршрут Мармаросами я запланував аж на 120 кілометрів, правда в планах було пройти не тільки Мармароси, а ще одне цікаве місце в Українських Карпатах, але погода, кількість снігу і ще деякі обставини не дали втілити заплановане, та про все по порядку...
   Склалось так, що за тиждень до запланованої дати початку походу мене відправили в відрядження, тож закінчував підготовку знайомий з яким ми колись ходили Чорногорою, він і спланував добиратись в Ділове зі Львова, не поїздом Львів - Рахів, як хотів я та як їздили мої знайомі, а поїздом Львів - Солотвино і цей варіант набагато кращий бо Рахівський приїздить в Рахів пізно вночі і потрібно чекати ранку щоб пересісти на автобус та їхати в Ділове, правда Солотвинський їде довше, зате - завалився на полку в вагоні і спиш всю дорогу плюс не потрібно вночі шукати місце де б поблизу вокзалу поставити намет.
   9:05 виходимо на вокзалі в Солотвино, за кілька кроків від потягу до нас підходить мужчина та питає чи потрібен бус, спитали за скільки відвезе в Ділове, у відповідь чуємо:"20", якось невірячи в ціну, переживаю легенький шок, бо навіть не сподівався за таку ціну їхати приватним бусом з Солотвино в Ділове і мабуть від шоку ляпаю: "з кожного?" відповідь добиває: "та ні за всіх", тут шок переживає вже вся група, один таки оговтавшись перепитує: "20 гривень?", тепер шок вже був в хлопа, правда він справився з ним за секунду і відповів:"ні 20 євро", ми чемно подякували і пішли на автостанцію, по дорозі порадивши одному з групи зняти його гамераканського капелюха бо зараз ше в рейсовому автобусі будемо за валюту їхати).

   Від вокзалу до автостанції іти недовго, ось карта.

   Білет до Ділового обійшовся в 17 гривень, правда в касі брати не рекомендую, бо коли приїхав автобус то водій добродушно назвав нас антонімом до слова "мудрі" хлопці, "мудрі" хлопці не могли знати, що за ранковий рейс водій заробив менше ніж хотів, тож без докорів сумління закинули рюкзаки в автобус і поїхали вздовж Українсько-Ромунського кордону в Ділове.

   До Ділового водій уже й забув про те що був ображений на нас), тож підвіз майже до самого прикордонного загону, розказав куди іти далі (а йти там було метрів 30), побажав нам щасливої дороги і поїхав собі, а ми сказавши :"щасливо" у відповідь, пішли до прикордонників по дозвіл.
   Заявка на нашу групу була подана лише п'ять днів тому, тож, як на це відреагують прикордонники ми не знали, але згідно з новим законом "Про щось там..." назву якого я не запам'ятав, але він таки дійсно є і коли добре пошукати на форумах мандрівників то посилання на нього обов'язково знайдете, зараз дозвіл для походу в Мармароси в принципі не потрібен, ви просто перед виходом на маршрут повинні попередити прикордонників, згодиться він тільки тоді - коли ви випадково потрапите на румунську сторону - для їхніх прикордонників, щоб вони не дуже довго вас тримали "до вияснення обставин".

   Зупинились ми під хвірткою прикордонного загону, до нас вийшла дівчина в камуфляжі, спитала чи подавали ми заявку, на що ми дружно відповіли "ТА" і ствердно захитали головами, вона попросила керівника групи (керівником вважається людина котра подавала заявку - це в групах типу нашої) зібрати наші паспорти і йти з нею, що він і зробив, а ми залишились під хвірткою чекати на результат.
   За кілька хвилин керівник повернувся роздав паспорти і повідомив:"світла на заставі нема, дозвіл роздрукувати немає змоги, дали листочок з телефоном по якому дзвонити - якшо шось...").
   Спакували паспорти, взяли листочок з номером і пішли по дорозі в сторону Рахова, за метрів 400 табличка на стовпі сповістила нас про початок маркованого маршруту до Мармароських гір,

  а якщо з цього місця пройти ще приблизно 3 кілометри в сторону Рахова до села Круглий то можна поглянути на географічний центр Європи, але зараз наша ціль зовсім інша, залишаючи позаду цивілізацію

йдемо до засніжених вершин.

   Правда цивілізація ще супроводжувала нас кілька кілометрів по дорозі проявляючи себе в заводиках по виготовленню щебеню, заготівлях лісу, лісовозах - пилюка від яких ще довго скрипить на зубах і лоскоче ніс))), але після цих кілометрів - залишаєшся тільки ти і природа, уже не чути кам'яних дробарок, гуркіт моторів, скреготіння пил, тільки спів птахів, журчання річок, шелест листя...
   Обабіч дороги обладнані місця для відпочинку, в одному з таких ми зробили привал щоб переодягтись і перекусити. Хотіли легенько перекусити бо попереду ще затяжний підйом, але на природі воно якось все сприяє апетиту))). Гарно поївши пішли далі).
   Ледь не проскочивши перехрестя до Ялинського водоспаду, зупинились, тут виявилось, що один з групи навіть не знав про запланований кілометраж маршруту), а думав просто сходити на Піп Іван і назад. Та пропустити найвищий однокаскадний водоспад Карпат ми просто не мали права), на роздоріжжі звертаємо ліворуч і виходимо до початку жовтого маршруту,

 а далі майже завжди вгору, по стежині котра вкрита опалим листям, неначе зараз не весна котра змусила внизу, на привалі, перевдягнутись в шорти частину групи а середина осені.

   Майже завжди - вгору, приблизно після кілометру пологого підйому на нас чекав траверс, а далі знову вгору правда підйом став крутіший ось тут я знову згадав, що вже другий рік збираюсь кинути курити), рівномірно дихати на такому підйомі, після всього скуреного, зовсім не виходило, зупинявся я частенько щоб перевести подих, а заодно поглянути на вершини засніжених гір.

   Там під ногами опале листя змінює сніг, а отже з набором висоти - осінь плавно перейде в зиму.
   В кінці підйому на нас чекав Ялинський водоспад

і тепер я знаю точно він вартий пройденого шляху, навіть якщо б цей шлях був в два чи то три рази довший. Зараз, коли талий сніг сходить з вершин у вигляді повноводних річок - водоспад у всій своїй красі.

    Біля водоспаду ще лежить сніг і що приємно вразило - тут чисто немає навіть купок з сміттям, вже не кажучи про розкидані повсюди пластикові пляшки і обгортки від шоколадок, мабуть добре, що в Карпатах залишились ось такі важкодоступні красиві місця).
    Відпочили, випили чаю, поглянули на карту і вирішили не сходити до дороги, як позначено маршрутом на мапі, а щоб не втрачати набрану висоту піднятись на хребет і вже по ньому підійти до Мармаросів.
   Дурна була ідея, але весела))). Тоді ми ще цього не знали і обійшовши скелю, по якій стікає Ялинський водоспад, почали підйом. Спочатку все було нормально, ми піднялись до стежки котра траверсувала хребет, але далі вона спускалась до урочища Обниж, тож нею ми не скористались, а продовжили підйом бездоріжжям. Вище на нашому шляху почали з'являтись повалені дерева і перший сніг).

   Чим вище ми підіймались тим більше ставало снігу і завалів, перед вершиною гори Щевора доводилось буквально продиратись крізь завали і йти в снігу до пояса). Помітив - це вже якась традиція перший похід кожного року кудись зайти, а потім довго йти крізь хащі і буреломи), так було в першому поході 2013 на гору Лопата, в першому поході 2014 в східних Горганах і от перший похід 2015...
   Тимчасом на гори насувались сутінки))),

але ми таки вийшли на гору Щевора до повної темноти, навіть встигли трішки спуститись, знайти місце для ночівлі і вже в світлі ліхтариків поставити намети.
   Назбирали дров для вогню, наламали гілок з ялинки щоб постелити на сніг під намети, до речі смола з них ще до тепер приклеєна на дно мого намету, розвели багаття, повечеряли і далі сушили черевики біля вогню розповідаючи історії з минулих походів аж поки втома не дала про себе знати.
   Спиться на природі чудово, незважаючи на гілки котрі давлять в спину і те що намет стояв під невеликим ухилом, а я ще й по привичці запхав під голову порожній рюкзак))) тож інколи прокидався від того, що сповз і тепер моя голова набагато нижче від того місця де я її клав коли засинав), а ноги сильно впираються в тент, але прокинувся я відпочившим на всі 100.
   Сонце пробилось крізь тент намету, розбудило всю групу і ми поснідавши почали збиратись в дорогу.

   Сніг відбивав сонячне проміння, яке безжально разило очі, окуляри і маску я умудрився забути вдома), але тішило те що попереду довгий час ми будемо іти лісом, де в затінку дерев очі не так сильно страждатимуть від моєї забудькуватості).

   Попереду нас чекали три групи скель, майже повністю засипаних снігом, іти по них було не зовсім зручно, ноги весь час провалювались в тріщини між камінням котрі присипало снігом, але з одної з скель можна було спостерігати чудовий пейзаж,

а ще погрітись в промінні весняного сонця на краю урвища).

   Пройшовши скелі і ще приблизно кілометр ми дійшли до краю полонини Щевора, зупинившись на безіменній висоті зробили привал. Перед нами височів Мармароський Петрос,

саме до нього прямувала група котра нас тут наздогнала, спочатку вони хотіли дійти до Піп Івана, але зважаючи на глибокий сніг і те, що майже всі свої речі вони залишили в колибі, десь над Ялинським водоспадом, поглянувши на карту і зваживши, що до сутінків їм не повернутись, змінили свої плани.
   Відпочивши ми одягли рюкзаки і пішли далі, нові знайомі ще деякий час ішли з нами, але потім наші шляхи розійшлись, вони попрямували в сторону полонини Берлебашка, а ми взявши вправо почали скидати висоту, а за кілька десятків метрів вийшли до просвіту в деревах,

а пройшовши ще трішки і до вказівника.

   Тут проходить маркований маршрут червоного кольору, котрий через три кілометри повинен вивести нас до полонини Лисича, а ще через два - до Піп Івана Мармароського.

   Тепер весь наш подальший шлях повинен проходити по дорозі, звичайно якщо нам знову не захочеться якось урізноманітнити стандартний туристичний маршрут).
   Звертати з дороги не було причин тож просто ішли по ній обговорюючи подальші плани походу, те що ми не пройдемо увесь запланований маршрут уже було ясно, тепер залишалось тільки вирішити де зійти з маршруту.
 

   Незважаючи на глибокий сніг, було вирішено піднятись на Піп Іван, а от, що робити далі покаже час).
   Коли планував цей маршрут, надіявся, що до початку походу снігу буде небагато, або не буде зовсім), але природа мала свої плани, ну що ж нам підлаштуватись під них неважко).
   З полонини Латундур відкривались чудові краєвиди, отож вирішили тут перепочити, заодно розглядаючи красу засніжених гір.

   Пройшовши трішки далі помітили колибу перед полониною Квасний. Колиба - супер, в середині два двоповерхових ліжка, і ще лавка під вікном, до речі пластиковим), п'ять чоловік тут спокійно сплять, а ще є стіл і буржуйка.

   На стіні при вході в колибу та в кімнаті висять ось такі плакати.

   Реєструватись в рятувальній службі бажано, вертоліт в разі чогось за вами звичайно не прилетить, але принаймні рятувальники будуть знати про вас і у випадку чогось зможуть допомогти, або хоча б підказати, як діяти в надзвичайній ситуації. Ми були зареєстровані в прикордонній службі, але якось забули про те, що потрібно хоча б раз в день повідомляти про наше місце перебування і стан групи, мандрівники яких ми зустріли перед полониною Берлебашка робили це справно та от, не ввімкнули в телефоні ручний режим вибору мережі і за смс їм з'їдало за тарифами роумінгу.

   Пообідавши в колибі, надумали відпочити кілька годин))), а далі залишити тут речі і піти подивитись на захід сонця, з Піп Івана Мармароського.
   Поглянувши сайти з погодою, зрозуміли, що іти далі Мармаросами буде не тільки нецікаво через постійну хмарність і дощ, але й небезпечно. Було вирішено переночувати в колибі, а завтра, через полонину Лисича спуститись до потоку Білий і далі, дорогою, повернутись в Ділове.
   Після обіду частина групи пішла загоряти, дехто скориставшись довгим привалом встиг поспати), а я умудрився скурити дуже багато, хоч і знав, що попереду нелегкий підйом).

   Добре відпочивши, ми взяли необхідне і пішли до Попа Івана. Скажу відразу підйом виявився легшим ніж я думав, а може це через краєвиди котрі відкривались довкола, не було часу думати про те, що важко робити наступний крок вгору.

   Далеко позаду гірський масив Свидовець уже затягували хмари, колись я цілий день ішов по ньому з видимістю в 5 метрів), а так тоді хотів поглянути на озера. Завтра ті хмари, згідно прогнозу погоди будуть уже над нами, але поки що погода чудова. Хмари, високо в небі, не закривають вершин ідеш і тільки роздивляєшся красу навкруги. Зліва Чорногора, Говерла з Петросом цього року ще не скоро скинуть снігові шапки,

а попереду вершина перед Піп Іваном на яку зараз прийдеться підніматись по пояс в снігу)

правда це мені по пояс, бо решта групи набагато легші і там де вони ступають по снігу заглиблюючись до кісточок, я йду по коліна в сніговому килимі))).
   Десь внизу, в тіні гір, уже починаються сутінки, а ми йдемо вверх, по ближче до сонця),

котре вже не разить очі так сильно, як це було в обід, а лише відблискує сріблом на схилах покритих снігом.

   Піднялись на плече, далі перед нами лавинонебезпечний схил справа і карнизи зліва, скажу чесно йти було страшнувато, але сніг злежаний, в групі досвідчені мандрівники та й прикордонники мабуть б не дали дозвіл якби була небезпека, хоча хто його знає).

   Перемагаючи страх), провалююсь в сніг, але топаю до мети - поглянути на захід сонця з Піп Івана Мармароського).
   Піднявшись вище вже бачимо стелу на вершині Піп Івана.

   Ще треба йти, дійшли до прикордонного стовпчика, за ним, внизу Румунія.

   Звернули ліворуч, до цілі ще кілька сотень метрів, якось вже й забув про страх лавини), сонце вже починає червоніти, а ми готуємось до останнього підйому.

   Останні метри даються на диво легко і от група вже перед стелою.

   Сховавшись від вітру, варимо чай та чекаємо щоб хмари хоч трохи розійшлись і ми таки подивились на червоне сонце, що буде помаленьку ховатись за вершини. Просвіт в хмарах таки з'явився, правда не такий, який б хотілось, але...

   Поглянули на сонце, допили чай, тим часом над стелою уже було видно місяць, пора починати спуск до колиби.

   Ліхтариків в нас було аж... один), правда місяць підсвічував шлях, тож до колиби ми спустились без пригод, хіба що в мене рощіпнувся тормозок на бахілі і одна нога була мокра).
   За кілька метрів від колиби, де ми залишили речі, стояв намет, двоє мандрівників з Києва зупинились тут на ніч щоб завтра піднятись на Піп Іван, від запропонованої ночівлі в колиби "в тесноте, да не в обиде" відмовились.
   Зайшовши в колибу першим ділом спробував розвести вогонь в буржуйці, скажу відразу вдавалось мені це погано, бавився я з ним  весь час поки ми перевдягались, розвішували мокрі речі, вечеряли - дрова в буржуйці розгорілись аж коли ми вже порозкрадали спальники і почали потрохи засинати, але таки розгорілись).
   Вранці київські мандрівники зайшли на каву, а заодно розказали про конденсат в наметі через який прокинулись всі мокрі. Поки пили каву говорили про походи, погоду, спорядження, а далі розійшлись в різні сторони ми в Ділове, а вони до Піп Івана.

   Спускались через полонину Лисичу, небо затягли хмари, вершини Мармаросів закутавшись в сіру перину, уже не радували наш зір. Трішки сумно було за народ з Києва, котрий проїхав стільки кілометрів і не побачить з вершини того на що сподівався, але що зробиш, як то кажуть: "в природи нема поганої погоди", а те що ця погода не завжди нам подобається - це вже наші проблеми).
   Поповнили запаси води в потічку, одразу за полониною Лисича, коли зробив перший ковток згадав, що вже більше доби пив тільки талий сніг, звичайно в цій воді його також було вдосталь, але все одно - смак зовсім інший.

   Сніг ще тримався, приблизно, до половини спуску, але тепер тормозки в бахілах були надійно, біля кріплення, зав'язані на гудз, отож можна сміло йти).

   скоро снігу, під ногами, не залишилось зовсім, лише біля потоку Білий на берегах невеликі кучугури нагадували про зиму, що ще панує кількома сотнями метрів вище.

   Іти вздовж потоку Білий мені сподобалось, сотні потічків стікають з гір і впадають в ріку з скель обабіч дороги,

а невеличких водоспадів, подібних до водоспаду на ріці Кам'янка, ну може трішки нижчих, тут з десяток), декотрі видно з дороги,

інші ховаються поміж скель,

є місця де можна скупатись після походу, перед виходом в цивілізацію), правда ми цього не робили бо холодно),

а ще дорога котра перетворюється в ріку,

все через скелю, що обвалилась і перегородила природне русло. Зараз вода досягала до кісточок, можливо, влітку, ця річечка стає мілководнішою, але тепер іти по ній було весело.
   Вже скоро ми знов дійдемо до цивілізації, знову пройдемо повз кам'яні кар'єри, дихатимемо пилюкою, що піднімуть лісовози, про це нагадує шлагбаум

котрий неначе відгороджує два світи.
   Проходимо місце, де ми повинні б були спуститись після відвідин Ялинського водоспаду, якби пішли по маркованому маршруту.

   Дійшовши до місця звідки починався наш підйом, зробили привал на обід, довгий привал. Часу в нас було ще багато, назад хотіли повертатись також Солотвинським поїздом, навіть була ідея сходити в Солотвино на лікувальні озера, але це вже буде потім, а покищо ми готували обід, поруч був невеличкий струмок в якому можна було відмочити натерті ноги чим я і зайнявся. Доки кипіла вода в казанку народ розмовляв про високі матерії, всесвітню теорію змови, контроль над підсвідомістю, майбутнє в якому кожному вшиють чіп... а мені якось оті всі змови, чіпи і тотальні контролі були до лямпочки, я просто сидів біля струмка витирав ноги, курив, дивився на гори і чекав на чай), що мені до великих умів котрі намагаються контролювати світ, якщо є такі місця куди ще нескоро побудують асфальтовані дороги щоб на вихідних привозити, комфортабельними автобусами, пачки чіпованих туристів, що будуть покірно бігати за своїм гідом, та й думаю перед тим як вшити кожному чіп в нас хоча б спитають))).
   На потяг Солотвино-Львів ми не встигли, маршрутні автобуси чомусь не хітили виїздити на рейс тож почекавши в Діловому на зупинці, приблизно дві години, перейшли дорогу і поїхали в Рахів, а звідти уже поїздом Рахів-Львів додому.
   У Львові падав дощ, бігали заклопотані люди, машини стояли в пробках, а десь далеко засніжений Піп Іван Мармароський чекав нових мандрівників, щоб з висоти показати всю красу гір, падав зі Скелі Ялинський водоспад і так, мабуть, буде ще сотні років, незалежно від того наскільки за ці роки зміняться люди...

Більше фото з походу тут

Відео тут

Карта (мапа) маршруту: село Ділове - водоспад Ялинський - гора Щевора - полонина Щевора - полонина Латундур - полонина Квасний - Піп Іван Мармароський - полонина Лисича - потік Білий - Ділове ТУТ