Маршрут: Урочище Кізі-Увлоги - хребет Розшибеник - гора Мунчел - озеро Бребенескул - гора Гутин-Томнатик - озеро Несамовите - полонина Туркульська
Чорногірський - один з найпопулярніших і найкрасивіших гірських хребтів Українських Карпат. Окрім, популярних туристичних маршрутів Чорногорою, є ще доволі багато цікавих місцин, куди не ведуть марковані туристичні маршрути і там рідко зустрінеш людей, на відміну від Говерли чи Попівана, де влітку народу, як бджіл в вулику. От до таких місць ми й вибрались цього разу.
Автобусами добрались зі Львова до Верховини, ще й пощастило втрапити на автобус до села Бистрець і вже десь біля полудня, були ми на початку маршруту.
Перекус, троха поплескались в ріці та й в дорогу. Вже знайомими місцями, з села Бистрець, йшли до Гаджини,
а точніше, до доволі затишної місцини, де й хоч буває багацько народу, але все одно, якось в тому місці затишно, як вдома).
Дійшли ще засвітла. Правда, дорогою до місця ночівлі було загублено шєпку, тож частина групи повернулась на пошуки. Бо шєпка в поході то є важлива річ, як не крути. Зак одні шукали шєпку, інші розкладали табір, збирали дрова і готували вечерню. Нічо так, інколи, губити шось), зак походив-пошукав, прийшов, а вже всьо готово, лишилось тіко наїстися і спати.
Спати, правда пішли не одразу, звичайно ж ще доволі довго сиділи довкола столу, дивились в вечірнє небо і ділились історіями з попередніх походів.
Вранці, як завжди), довго не міг виволочити своє тільце з палатки, але якась добра душа зробили мені кави і я таки поплентався до загального столу.
Сніданок, пакування табору
і в дорогу,
але не стандартним маршрутом до Довбушевої Криниці, а оминаючи хребет Погорілець, в урочище Кізі-Увлоги.
На стежині трапилась цікава штука, яка певно підтверджує, колись почуті мною слова від однієї мешканки Карпат - "ті хто боїться змій - їх не бачать". А сталось ось таке - топало нас двоє доволі вузькою стежиною, аж раптом, метрів зо п'ять позаду, крикнули - змія! Казали, шо така добротна гадюка дрихнула собі на каменях, поруч зі стежкою, а нас двоє прочалапало повз і навіть не помітили. Я ще тоді спитав в людини, що йшла поруч - "тоже боїшся змій?", по кивку і очах, зрозумів, що боїться певно, так само, як я - до вереску і непереборного бажання тікати, пох куда, аби тікати))).
Отак пройшовши крізь ліс стежиною обабіч якої, в траві, вирує своє, часто непомітне для нас життя, вийшли ми в урочище Кізі-Увлоги.
Щось не вдалось надибати стежину, котра, в теорії, повинна б була вивести нас до Довбушевого Сідальця, а та якою ми йшли з Гаджини, вивела до невеликого водоспаду в верхів'ях урочища.
Доволі мальовниче і тихе місце,
на відміну від основного туристичного маршруту Чорногірським хребтом, тут була тільки наша група і хіба що, дорогою сюди, ми зустріли двох мандрівників, які були дуже здивовані бачити нас в цих краях, в принципі - так само, як і ми їх).
Вибравшись трохи вище водоспаду, приступили до обіду. Зак народ займався приготуванням похідного перекусу, відкрив баньку пива, закурив дзигар і всівшись на валуна, споглядав гірські краєвиди..
Переважно, вся моя участь в приготуванні їжі зводиться до "назбирати дров" і "поставити воду на каву", бо вмію варити тіки кіпяток, а як то кажуть - "коли не мош помогти, то хоть не мішай".
Відпочили, пообідали, ше троха відпочили, розгорнули карту Чорногірського хребта і розглядали куди б нам піти далі.
Хтось сказав - "на Розшибеник". На Розшибеник то на Розшибеник, тим більше, що ніхто з нас там раніше не був.
Торби на плечі і в дорогу.
А на Розшибенику класно,
такий собі, новий погляд на Чорногору).
Та й скельні виступи тут доволі цікаві.
А ше, отамтово, внизу, видко Стілець Довбуша.
На жаль, в цьому поході не вдалось до нього добратися. Ну нічо, мо якось іншим разом...
Зак розглядали Розшибеник, до нас навідались вівчарські песи, побігали довкола, навіть погавкали "для вигляду" і пішли собі кудись по своїх справах.
А ми, траверсуючи гору Бребенескул, потопали до однойменного озера.
На озері Бребенескул було людно, але ми таки надибали клапоть вільного і рівного місця, щоб розкласти намети, а далі почали приготування до вечерні.
Шкода, що нинька ніхто шєпки не згубив, бо перлися ми по дрова дуже довго вниз, вздовж хребта, а потім з якимось висохлими гілляками ялинок, що постійно чіплялися за жереп, так само довго і тєжко чвалали вверх до "місця дислокації".
Вилізли, почали то всьо розпалювати. Горіло воно не дуже, але народ старався, бо на вечерю мав бути борщ).
Зак люд чекав того борщу, я встиг випити дві кави і один чай. Чай був класний, якийсь гімпортний з "бєгємотом", скільки я не купляв видів отого чаю з бергамотом в наших магазинах, такого так і не знайшов - всьо якесь, як пральний порошок. Чи мо то тіки в горах він мені так засмакував.
В сусідів, біля яких ми розклались, була гітара, тож сьогоднішня вечерня і "посідєлкі" біля вогню відбувались під музичний супровід).
Нажаль, довго на імпровізованому концерті я не затримався, бо майже весь день протопав в бальоновій куртці, жиби руки не спалити і до вечора був так вже добре "запарений"). Троха ше посидів, після вечерні, біля вогню та й поплентався до намету, де майже одразу заснув під якийсь з хітів гурту Лєнінград.
Вранці мене розбудила птичка, яка якогось милого влетіла під тент палатки і товклась там, як мамонт.
Птичка товклась, а я собі розглядав то всьо, курив і думав, шо пора б вилазити з намету, бо шум довкола свідчив, що народ вже давно прокинувся і скоро буде збиратись "в путь".
Птичка вибралась з намету перша, певно таки не витримала димової завіси, яка заполонила весь об'єм палатки, я ж викурив ше одного дзигара і також явив себе світу.
О, а не така вже й пізня година, вон ше і місяць в небі світит)
- подумалось мені тоді. Чого то всі так підриваються зраня, ніби хто їх кудась гонит .
Виліз з палатки. Вогонь не розгорається, газу в балоні німа, як тої кави заварити, шоб хоч троха до тями прийти. Добув пару таблєток сухого спирту, обтяв банку з-під пива, зробив якусь пародію на піч "щєпочнцу" без надуву і "щєпок", а тілько на спірту). Підпалив спірт, поставив кружку з водов, закурив і всівся чекати.
Спірт згорів, вода нагрілась троха більше, аніж би просто постояла на сонці, дамн, хреновий з мене Бір Грілс вкупі з інжініром, тра певно було таки десь надибати хоть трохи отих "щєпок").
Але якось вдалось розкочигарити ялинкові гіляки і таки закип'ятити води.
В цьому поході, в групі всі зібрались, шось надто швидкі в плані вранішніх зборів - зак я "завис" над спальніком з важливим питанням - пакувати чи мо ше трохі повалятись? Група вже почала підйом до гори Гутин-Томнатик).
Ну шо ж, тра таки пакувати спальник і наздоганяти решту.
Десь вже на хребті наздогнав троха групи. кілька людей з групи вирішили не підніматись на вершину Гутин-Томнатика, залишив біля них свою торбу і вже набагато легше мені топалось вверх.
Гарно там, на вершині гори Гутин-Томнатик. Вітер дме немов зі всіх сторін, але не холодний і шквальний, а свіжий і теплий, в кулуарі, над озером Бребенескул, зграя круків вимальовує неймовірні фігури "вищого пілотажу", саме озеро Бребенескул, як на долоні.
Посидів під "пірамідкою", пороздивлявся ото всьо, решта групи розбрилась хто куди, покурив, пора й додолу.
Спустились, взяли торби і вйо далі.
Група пішла на вершину гори Ребра, а мені не хотілось туда і я собі потихонько почвалав траверсом до Шпиць.
Під спуском з гори Ребра, скинув рюкзак, вложився в траву і став чекати решту.
Шось я задумався, а мо й закімарив, навіть не зчувсі, як повз почала проходити моя група. Як ж не хотілося вставати і топати далі, ну страх, як не хотілося))), отак би лежав собі й дивився на гори, дивився на гори й лежав, довго-довго, до першого снігу), а потім б дивився на засніжені гори. Але, я ше так не вмію), тож тра було йти далі. Ше й на мої прохання, шоб хтось взяв мене "на ручки", бажаючих не знайшлось).
Дійшли до місця де стежина з Чорногірського хребта розходиться до Шпиць.
Шось нема сил і всьо, та й на Шпицях я вже бував кілька разів, а вот хвоточку "з ногами" до того моменту мав тільки одну, тепер вже є дві).
Отут перша, кому цікаво).
Лінивий? Мо й так, але сюди я приходжу для того, щоб побути чи пожити так, як я того хочу, най хоч на мить, але без отого слова "треба".
Мить, так, тільки мить).
Йдем до Несамовитого. Страх, як нравиться мені отой кавальчик стежини, від Шпиць до озера Несамовите. Чого? Сам не пойму, але нравиться і юш.
Пройшли, спускаємось до озера,
Разом з нами спускаються ше якісь люди, і піднімаються, а на самому озері тьма-тьмуща народу. Ось вона - Чорногора влітку.
Спустились, перекусили, поглянули на "нашестя" і в дорогу.
Вверх, вверх і вверх). Піднімаємось стежкою від озера несамовите в бік Говерли.
де маємо зайти на Прутський водоспад.
Не зайшли, бо дорогою трапилась з нами оказія.
Ішли ми стежкою в районі гори Данциж і натрапили на групу з трьох чоловік. Двоє стояли над третім, а третій сидів на стежці і тримався за ногу, яка вже зробилась трохи більшою в об'ємах, аніж мала б бути.
Підійшли, спитали, шо і як. Ситуація банальна - не так став на ногу, підвернулась і все, далі йти не годен.
Спитав чи дзвонили рятувальникам? Казали, шо дзвонили по якихось номерах з вказівників маршруту і ше пару їм туристи продиктували. Результат - частина номерів "позазоною", а частина "ніхто трубки не бере".
А на 101 дзвонили? - Нє.
На майбутнє. Якщо щось трапилось, в першу чергу, дзвоніть 101.
Подзвонили, диспетчер задав стандартні питання: вік, стать, місце проживання потерпілого, яка травма, місцезнаходження.
Ще варто продиктувати диспетчеру резервний номер телефону за яким можна зв'язатися з групою. в подальшому ці номера. Будуть передані рятувальникам, які вирушать вам на допомогу.
Те, що рятувальників прийдеться чекати доволі довго сумніві не було, тож двоє хлопів, що були з потерпілим вирушили по рюкзаки, які вони залишили на озері Несамовите, а наша група спустилась на пологе місце під стежкою, розклали намети, допомогли зійти хлопу з пошкодженою ногою і стали чекати.
Залишати людину саму з травмою було б зле, всяке буває, больовий шок від травми ще ніхто не відміняв та й довге сидіння під пекучим літнім сонцем тоже не дуже добре для здоров'я.
Те, що на Говерлу ми вже не встигаємо, певно, було ясно всім, завтра ми б вже мали пакуватись по громадським транспортам і вирушати домів, бо післязавтра багатьом тра бути на роботах.
Ну шо зробиш, Говерла є була і буде і ше якось туда дойдеться, а так, якесь навіть троха добре біло зробили).
А я ше й надумав нарешті кампоту з чорниць наварити бо вже хто-зна кіко років хотів такого кампоту, а все руки не доходили, тепер часу купа, можна й назбирати багато ягід.
Тєжко йшло мені ото збирання чорниці, за пів години назбирав мо зо дві жмені, ледве дно казана закрило). Добре, шо до мого заняття долучився ше народ і за годину чи навіть менше, було здобуто, більше половини казана, смачної чорниці.
Табір є, кампот вариться, рятувальників чекається, можна просто сидіти, курити дзигар і дивитись, як ховається сонце.
Рятуваьники вийшли в околиці гори Данциж, коли вже темна нічка гори вкрила. Зідзвонились, вирішили, що швидше і краще буде вийти їм на зустріч, аби нас ше пів ночі не шукати в жерепі під стежков).
Виліз на стежку, пройшов метрів зо сто чи навіть менше, здибався з пошуковою групою і ми разом потопали в табір.
Рятувальники оглянули потерпілого, ми зайнялися приготуванням вечерні і розміщенням гостей) на ночівлю. ПРГ вислали сюди з Драгобрату, що вдалось взяти, дорогою, з частини в Рахові, з тим і прийшли на допомогу, враховуючи постійний брак людей в частинах, а про відповідне спорядження навіть й говорити не нема що, хлопці справились непогано.
Ми таже допомогли чим змогли, ну тра ж і нас похвалити), вечері і місць в наметах вистачило усім.
Повечерявши, повсідались довкола вогню і ділились історіями: ми своїми, рятувальники своїми, а ше нам подарували кілька брошурок про безпеку в горах і лавинну небезпеку.
Каюсь, скоро 4 роки їм, а я прочитав тіко одну (ту троха меншу).
Обговорювали спорядження, доречі, більшість спорядження рятувальників було передано волонтерами з інших країн, а з МТЗ державного, як завжди - шось тяжке, незручне, непрактичне і старе, як світ.
Говорили ше про всякі штуки. Народ поржав, шо я не знаю, шо таке спінер). Ну, ті хто мене трохи знає, вкурсі, шо тіліфона в мене завжди з кнопками), дві парі портків мені хватає на кілька років, головне шоб чисті були і буду в них ходив поки не розваляться), до всяких "мейн стрімів" відношусь просто - чим би діти не тішились...)
А спінер, спінер - херня-хернею, тепер я вже знаю, шо то таке і чесно кажучи, в житті мені, ані той спінер, а ні знання про нього - нічим не помогли).
Ну, каждому - своє).
Ше троха посиділи, поговорили і спати.
Вранці нас маленько затягло хмарами, як каже знайомий в таких випадках: "Справжня гірська погода". Мене від такої погоди, чеснокажучи, шляки трафляють), навіть з палатки вилазити не охота, але тре.
Народ приготував сніданок, рятувальники, ще раз оглянули ногу потерпілого, я варив каву.
Про фото, що вище. якось воно потрапило в фб разом з оцією статтею і надибав його один, вроді, б й нормальний хлоп, але взявся він, як "бабка, шо лікує від всього" гадати по фотографії))). І такого "нагадав", шо аж страх мене взяв, як ми бідні вижили в тому поході, бо то мав бути юш, бо група не готова, бо заметіль, а люди в шортах і легких куртках, бо замерзли, бо ніхто не керував "жєлєзной рукой". Ну, але любит гадати по фотографіях, то нех си гадає, мо навіть з часом, й порчу навчит знімати).
А ми, ото "страшне" (с), пережили, навіть не підозрюючи, шо мали б замерзнути всі гет наніц, зібрали намети і вирушили до полонини Туркульської. Після невеликої наради, вирішили спуститись з рятувальниками до їхнього 66-го і ними їхати в Рахів.
На хребті вітер гонив хмари, світило сонце, народ часто зупинявся, щоб попереодіватись, рятувальники допомагали потерпілому долати шлях, отак малу-помалу, ми чвалали,
майже до обіду.
Ледь не забув, під горою Данциж ми зустрілись з резервним караулом ПРЧ, яких викликали і вислали на допомогу попередній групі, що йшла з нами, не забувши вручити резервній групі ноші часів СРСР, хто стикався, той в курсі, що такі ноші самі по собі добротно важать, передбачених конструкцією засобів для фіксації потерпілого жодних і в горах від них більше мороки ніж користі, але держава видала, то тре тягнути).
Коротше, назбиралось нас ціла купа народу. Всією купою обідали біля невеликого потічка в котлі, між горами Данциж і Туркул. А далі я якось ішов-ішов і відбився від групи, вірніше відірвався вперед, що з моєю прокуреною дихалкою), дуже рідко буває, мо товперше таке сі стало).
Топав, роздивлявся Говерлу
в новому для себе ракурсі, а вийшовши на синій маршрут, що веде від Несамовитого до села Луги, вже й Мармароси вздрів.
Отак чвалав собі, про шось думаючи і розглядаючи усе довкола, а думав про шо? А шо видів, про то й думав: коли вже пройдусь мармарасосами троха далі за Попа Мармароського, шо ялинки тут недавно повиростали і молодші за мене), шо прожиют певно довше нежи я), бо до села далеко і не вигідно їх ту буде рубати, шоб продати під новий рік, шо буду робити якшо в соло поході ногу підверну, чого люди, в своїй більшості, за тисячі років на цій планеті, так і не можуть вижити без "коробок", шмоток і тд. - нич сі не пристосували до планети, а тіки, пробують пристосувати її до себе. Отаке всяке думалось мені і я собі топав поки не зовидів газіка з знайомими розпізнавальними знаками.
Прийшов, скинув рюкзак, всівся на траву, роззувся, влігся на траву, включив телефон, прочитав смс з купою пропущених від начальства. Передзвонив тільки своєму КВ, той спитав чи зможу завтра вийти на роботу? Я сказав, шо нє, бо з Рахова до Вільвіва троха далеко, ше поговорили про "шо і як". Файний хлоп, вже на пенсії). На решту начальства я ложив. Знов вимкнув телефон, підклав рюкзак під голову, курив і розглядав Мармароси.
Тим часом посходилась решта учасників групи, ми спакувались в кунг 66-го і поїхали в Рахів.
Наш спуск з гір в Рахів, певно заслуговує окремої історії, але то не зара, а мо й ніколи. Скажу тіко, шо було весело).
В Рахові рятувальники відвезли потерпілого в лікарню, його друзі залишились з ним, частина нашої групи вирушила домів, бо ше встигла на паровоза в рідні краї, а жителі Львова і околиць, перекусили і потопали в парк над рікою Тиса, вмостились на лавочки і під шум ріки та рев автомобілів, тріпали язиками про всякі глобальні і не дуже проблєми та події в житті людства, чекаючи на поїзд Рахів-Львів.
Більше фото з походу тут
Відео
Карта маршруту: Урочище Кізі-Увлоги - хребет Розшибеник - гора Мунчел - озеро Бребенескул - гора Гутин-Томнатик - озеро Несамовите - полонина Туркульська ТУТ
Немає коментарів:
Дописати коментар