Маршрут: Лумшори - озеро Велика Трусця - полонина Руна - Липовець
В 2015 вдалось таки провести міжнародний день гір в горах, а не на роботі).
00:16 зі Львова до Ужгорода відправляється поїзд Київ-Ужгород, а разом з ним і ми. 6:23 Ужгород, сідаємо на маршрутний автобус в центр міста, а звідти кількасот метрів пішки до автостанції Ужгород 2 або, як її ще називають Перечинський автовокзал, дорогу до автостанції, на диво, пам'ятаю добре хоча з останнього мого візиту сюди пройшло майже три роки, але що там пам'ятати ту дорогу - весь час прямо))).
Перечинський автовокзал, взяли квитки, чекаємо автобус в Лумшори, думав потрапимо на автостанцію в притик до відправлення автобуса, але ні - часу, в запасі, залишилось ще багацько. В приміщенні автостанції є невелике кафе з хорошою і порівняно з Львівськими цінами, дешевою кавою. Якраз допив каву та перекурив коли приїхав наш автобус. Пакуємось і їдемо в Лумшори, саме з Лумшорів запланував іти на полонину Руну, до якої не дійшов влітку. Нічого, не дійшов літом - дійдемо зимою, головне бажання.
Спав, майже, всю дорогу в Лумшори, прокинувся лише один раз в Перечині, коли до нас приєднався третій учасник походу. Люблю я поспати в маршрутках, що тут зробиш?).
Лумшори,
навіть не скажеш, що на дворі 11 грудня - хмарно, часом моросить дрібний дощ, така собі осінь, але зовсім не зима.
Останні приготування перед тим, як почати похід. Розкрутив трекінгові палки, перекурив, одягнув рукавиці і вперед...
Підйом до полонина Руна або Рівна чи Рувна, як кому подобається, починається від тієї частини Лумшорів де стоять славнозвісні Лумшорські Чани,
а ще, якщо пройти трішки далі від місця де скупчені чани, можна поглянути на, не менш відомі, Лумшорські водоспади,
сьогодні обійти всі водоспади, а також поваритись в чанах часу у нас немає, можливо колись іншим разом, коли приїдемо в Лумшори на відпочинок, зупинимось в приватному секторі чи на базі відпочинку, або неподалік одного з водоспадів в наметах - от тоді..., а зараз на нас чекає полонина Руна.
Карта, майже, не потрібна - маршрут маркований добре, дорога до полонини широка, ще б погода, але то вже таке, дощ більше не падає - і то добре).
Правда, догорю є аварійний міст, якого якщо повністю замете снігом, можна не помітити провалів посередині.
Хм, точно, а ще на мості і за ним вже є трішки снігу).
Гори вкриті хмарами, вершин не видно, мабуть на Руні те саме,, але десь, в душі, є надія, що хмари розійдуться, або буде, як в одному моєму поході до гори Парашка - нам вдасться піднятись вище хмар).
Перед Руною, на маршруті, ще маємо прийти до озера Велика Трусця. Боячись пропустити озеро, постійно вертів головою по сторонах, щось я не зауважив, коли дивився карту, що Трусця - Велика), навіть було вже подумав, знайшовши обабіч дороги невелике озерце вкрите ряскою, то Трусця.
Зупинились, дістали карту - ні, не воно, йдемо далі).
Дарма непокоївся, що проскочимо озеро, червоний маршрут на полонину Руна, виводить якраз до озера Велика Трусця
і воно таки, порівняно, велике.
Згідно карті, на березі озера є коли і звичайно ж місця для наметів тут вдосталь, а воду можна набирати з джерела яке живить озеро. Літом тут хороша місцина щоб отаборитись на день або кілька днів і зробити собі відпочинок.
Можливо, колись, так і зробимо, а сьогодні перекусили в альтанці неподалік озера і пішли далі.
Залишаючи позаду одне з чудових місць Закарпаття - озеро Велика Трусця,
за яким нас уже зустрічає справжня зима.
Покидаємо зону лісу і виходимо на полонину Руну, яка повністю вкрита хмарами.
Видимість погана, маркування майже немає, можливо і є, але десь під снігом, добре, що хоч є якісь сліди по них і йдемо),
Правда, інколи крізь хмари пробивається клаптик синього неба, але лише на кілька секунд
і далі знову все затягують хмари.
Але, що вище ми піднімались тим частіше над нами з'являлось синє небо і все менше ставало хмар,
а ще дорогою ми зустріли справжнього сніговика),
що було дуже дефіцитним явищем в грудні 2015 року). Перепочили в компанії сніговика і пішли далі.
Чим вище ми піднімались, тим краще всі розуміли, що нам таки пощастить побачити те, що перехопить дух і те, що будеш згадувати все життя,
але, поки що, ніхто вголос про це не говорив, мабуть щоб не наврочити))) і ми просто мовчки йшли, а штормовий вітер підганяв нас в спину.
Лише неподалік закинутої військової бази ми таки побачили те, що хотіли - під нами було суцільне море купчастих хмар.
Ну, що тут скажеш, так щастить не часто. Ми стояли на засніженому острівку довкола якого збирались великі білі хмари, інколи вони зливались зі снігом і здавалось, що по них можна пройтись). А ще мені подумалось, що якщо зафарбувати сніг в колір піску то будеш неначе в пустелі, от тільки холодно навіть вдень, а хоча й фарбувати непотрібно - така собі арктична пустеля).
Народ вирвався далеко вперед, а я, як найважчий в групі. топав далеко позаду - по коліна провалюючись в сніг)
і постійно фотографуючи хмари).
Дійшли до споруди військової бази на полонині Руна,
сьогодні ночуємо тут.
Окремо хочеться подякувати людям котрі принесли чи привезли сюди кілька порубаних полін, але так і не змогли їх розпалити. Ми їх покололи на менші, розпалили і натопили снігу. Ще й трохи залишилось.
Трішки відігрівшись, вийшов ще пофотографувати полонину Рівну,
але вітер і мороз дуже швидко загнали мене назад - кілька фото і вже німіють пальці, а далі швиденько в середину та відігрівати їх над вогнем).
Але все того вартує, адже не кожен день ти ходиш над хмарами).
Розклали намет, розтопили снігу на вечерю, відігрілись і вже пора виходити поглянути на те, заради чого ми залишились тут ночувати.
незважаючи на штормовий вітер і холод, затримались ми надовго). Десь там, внизу під товстим шаром хмар, падає дощ, а мо і сніг,
а тут таке...
інколи над суцільним шаром хмар пролітає самотня хмарина і проходячи між сонцем та нами з білої перетворюється на червону, оранжеву, жовту - такого я ще не бачив.
Мабуть, не тільки я і стояли ми серед того чуда дуже довго.
Коротше, тре було взяти з собою письменника чи поета, щоб він це описав, бо в мене не вдасться).
Хороше закінчення міжнародного дня гір в горах).
Мороз таки взяв своє і позаганяв нас в споруду.
Повечеряли і полягали спати, а вранці погода на полонині Рівній була такою).
Природа вирішила, що досить простим смертним ходити над хмарами і вони затягли Руну повністю).
Потрібно було швидко поснідати, скласти намет, зібратись в дорогу, а то ще чого доброго замете наші вчорашні сліди і блукай потім в хмарах, або ж сиди тут поки не розпогодиться).
Поснідали, спакували рюкзаки і вийшли з споруди закинутої військової бази. Одразу понас вдарив вітер та сніг, маску і бахіли я одягнув завчасно, куртка тримала тепло, а вага дозволяла нормально стояти при такому вітрі, сліди ще було видно, але варто було поспішати бо місцями сліди таки вже позадувало. Головне було дійти до колії від коліс авто, по якій ми вчора піднімались сюди, правда вели вони лише, приблизно, до місця де можна звернути на Високий Верх, хтось хотів виїхати по дорозі на полонину Руна, але потрапив в замет і мабуть далі пішов пішки. Сліди були глибокі, мабуть їх не так швидко задує.
Дійшли ми до них доволі швидко, мабуть вітер зі снігом, хоч і боковий, але таки добре впливав на нашу швидкість - я аж впрів).
Була ще ідея зайти до водоспаду Воєводин, але при такій видимості і враховуючи те, що на полонині Руна ми вперше - вирішили відкласти відвідини водоспаду на майбутнє.
Спускались в село Липовець по бетонній дорозі котру колись будували вояки для виїзду на Руну.
Були ми трішки схожі на сніговика, якого зустріли вчора, сніг понамерзав на куртки, штани, рюкзаки,
але ще до того, як ми спустились в Липовець все розтануло, бо вже десь на половині спуску, ми з справжньої зими знову повернулись в пізню осінь - з мрякою, дощем і болотом.
З Липовця дійшли до Турички - звідси планували добиратись до Тур'я Ремети, а звідтам до Сваляви.
Годинник і організм сповіщали, що пора б пообідати, чим ми й зайнялись на зупинці в Туричках.
Поруч проходив місцевий житель в якого ми спитали про розклад автобусів. Найближчий рейсовий автобус повинен бути в 15:00, але з заводу в 14:00 має їхати автобус, що возить персонал і є шанс, що він нас підбере.
Зараз 13:30 - час ще є, розговорились з "місцевим", пригостив його цигарками, бо магазин ще був закритий і він чекав коли відчинять щоб купити цигарок. "Місцевий" - вже старший дядько, був здивований, що "десантники" - чомусь він так нас назвав, курять і ще більше здивувався коли запропонували йому "народного засобу для дезінфекції і зігрівання - розведеному на талому снігу").
Поки розмовляли він нам повідав про будівництво військової бази на полонині Руна, бетонної дороги, про часи коли там ще були військові, про те, що були плани навіть збудувати залізну дорогу на полонину.
Час до автобуса злетів непомітно, ми почули звук двигуна, вийшли з зупинки, зупинили автобус "з заводу", подякували "місцевому" за цікаву розповідь і поїхали в Тур'я Ремети.
В Тур'я Ремети, одразу, тільки вийшли з автобуса, пересіли на маршрутку Ужгород-Свалява і в 15:20 уже брали білети на поїзд Мукачево-Львів.
Гори вкотре подарували незабутні враження, а ще тепер коли випадає дощовий, сірий і похмурий вечір - я стою на балконі, зайнятий своєю шкідливою звичкою, дивлюсь вверх і знаю що зараз над суцільним шаром хмар відбувається щось подібне на це...
00:16 зі Львова до Ужгорода відправляється поїзд Київ-Ужгород, а разом з ним і ми. 6:23 Ужгород, сідаємо на маршрутний автобус в центр міста, а звідти кількасот метрів пішки до автостанції Ужгород 2 або, як її ще називають Перечинський автовокзал, дорогу до автостанції, на диво, пам'ятаю добре хоча з останнього мого візиту сюди пройшло майже три роки, але що там пам'ятати ту дорогу - весь час прямо))).
Перечинський автовокзал, взяли квитки, чекаємо автобус в Лумшори, думав потрапимо на автостанцію в притик до відправлення автобуса, але ні - часу, в запасі, залишилось ще багацько. В приміщенні автостанції є невелике кафе з хорошою і порівняно з Львівськими цінами, дешевою кавою. Якраз допив каву та перекурив коли приїхав наш автобус. Пакуємось і їдемо в Лумшори, саме з Лумшорів запланував іти на полонину Руну, до якої не дійшов влітку. Нічого, не дійшов літом - дійдемо зимою, головне бажання.
Спав, майже, всю дорогу в Лумшори, прокинувся лише один раз в Перечині, коли до нас приєднався третій учасник походу. Люблю я поспати в маршрутках, що тут зробиш?).
Лумшори,
Останні приготування перед тим, як почати похід. Розкрутив трекінгові палки, перекурив, одягнув рукавиці і вперед...
Підйом до полонина Руна або Рівна чи Рувна, як кому подобається, починається від тієї частини Лумшорів де стоять славнозвісні Лумшорські Чани,
а ще, якщо пройти трішки далі від місця де скупчені чани, можна поглянути на, не менш відомі, Лумшорські водоспади,
сьогодні обійти всі водоспади, а також поваритись в чанах часу у нас немає, можливо колись іншим разом, коли приїдемо в Лумшори на відпочинок, зупинимось в приватному секторі чи на базі відпочинку, або неподалік одного з водоспадів в наметах - от тоді..., а зараз на нас чекає полонина Руна.
Карта, майже, не потрібна - маршрут маркований добре, дорога до полонини широка, ще б погода, але то вже таке, дощ більше не падає - і то добре).
Правда, догорю є аварійний міст, якого якщо повністю замете снігом, можна не помітити провалів посередині.
Хм, точно, а ще на мості і за ним вже є трішки снігу).
Гори вкриті хмарами, вершин не видно, мабуть на Руні те саме,, але десь, в душі, є надія, що хмари розійдуться, або буде, як в одному моєму поході до гори Парашка - нам вдасться піднятись вище хмар).
Перед Руною, на маршруті, ще маємо прийти до озера Велика Трусця. Боячись пропустити озеро, постійно вертів головою по сторонах, щось я не зауважив, коли дивився карту, що Трусця - Велика), навіть було вже подумав, знайшовши обабіч дороги невелике озерце вкрите ряскою, то Трусця.
Зупинились, дістали карту - ні, не воно, йдемо далі).
Дарма непокоївся, що проскочимо озеро, червоний маршрут на полонину Руна, виводить якраз до озера Велика Трусця
і воно таки, порівняно, велике.
Згідно карті, на березі озера є коли і звичайно ж місця для наметів тут вдосталь, а воду можна набирати з джерела яке живить озеро. Літом тут хороша місцина щоб отаборитись на день або кілька днів і зробити собі відпочинок.
Можливо, колись, так і зробимо, а сьогодні перекусили в альтанці неподалік озера і пішли далі.
Залишаючи позаду одне з чудових місць Закарпаття - озеро Велика Трусця,
за яким нас уже зустрічає справжня зима.
Покидаємо зону лісу і виходимо на полонину Руну, яка повністю вкрита хмарами.
Видимість погана, маркування майже немає, можливо і є, але десь під снігом, добре, що хоч є якісь сліди по них і йдемо),
Правда, інколи крізь хмари пробивається клаптик синього неба, але лише на кілька секунд
і далі знову все затягують хмари.
Але, що вище ми піднімались тим частіше над нами з'являлось синє небо і все менше ставало хмар,
а ще дорогою ми зустріли справжнього сніговика),
що було дуже дефіцитним явищем в грудні 2015 року). Перепочили в компанії сніговика і пішли далі.
Чим вище ми піднімались, тим краще всі розуміли, що нам таки пощастить побачити те, що перехопить дух і те, що будеш згадувати все життя,
але, поки що, ніхто вголос про це не говорив, мабуть щоб не наврочити))) і ми просто мовчки йшли, а штормовий вітер підганяв нас в спину.
Лише неподалік закинутої військової бази ми таки побачили те, що хотіли - під нами було суцільне море купчастих хмар.
Ну, що тут скажеш, так щастить не часто. Ми стояли на засніженому острівку довкола якого збирались великі білі хмари, інколи вони зливались зі снігом і здавалось, що по них можна пройтись). А ще мені подумалось, що якщо зафарбувати сніг в колір піску то будеш неначе в пустелі, от тільки холодно навіть вдень, а хоча й фарбувати непотрібно - така собі арктична пустеля).
Народ вирвався далеко вперед, а я, як найважчий в групі. топав далеко позаду - по коліна провалюючись в сніг)
і постійно фотографуючи хмари).
Дійшли до споруди військової бази на полонині Руна,
сьогодні ночуємо тут.
Окремо хочеться подякувати людям котрі принесли чи привезли сюди кілька порубаних полін, але так і не змогли їх розпалити. Ми їх покололи на менші, розпалили і натопили снігу. Ще й трохи залишилось.
Трішки відігрівшись, вийшов ще пофотографувати полонину Рівну,
але вітер і мороз дуже швидко загнали мене назад - кілька фото і вже німіють пальці, а далі швиденько в середину та відігрівати їх над вогнем).
Але все того вартує, адже не кожен день ти ходиш над хмарами).
Розклали намет, розтопили снігу на вечерю, відігрілись і вже пора виходити поглянути на те, заради чого ми залишились тут ночувати.
незважаючи на штормовий вітер і холод, затримались ми надовго). Десь там, внизу під товстим шаром хмар, падає дощ, а мо і сніг,
а тут таке...
інколи над суцільним шаром хмар пролітає самотня хмарина і проходячи між сонцем та нами з білої перетворюється на червону, оранжеву, жовту - такого я ще не бачив.
Мабуть, не тільки я і стояли ми серед того чуда дуже довго.
Коротше, тре було взяти з собою письменника чи поета, щоб він це описав, бо в мене не вдасться).
Хороше закінчення міжнародного дня гір в горах).
Мороз таки взяв своє і позаганяв нас в споруду.
Повечеряли і полягали спати, а вранці погода на полонині Рівній була такою).
Природа вирішила, що досить простим смертним ходити над хмарами і вони затягли Руну повністю).
Потрібно було швидко поснідати, скласти намет, зібратись в дорогу, а то ще чого доброго замете наші вчорашні сліди і блукай потім в хмарах, або ж сиди тут поки не розпогодиться).
Поснідали, спакували рюкзаки і вийшли з споруди закинутої військової бази. Одразу понас вдарив вітер та сніг, маску і бахіли я одягнув завчасно, куртка тримала тепло, а вага дозволяла нормально стояти при такому вітрі, сліди ще було видно, але варто було поспішати бо місцями сліди таки вже позадувало. Головне було дійти до колії від коліс авто, по якій ми вчора піднімались сюди, правда вели вони лише, приблизно, до місця де можна звернути на Високий Верх, хтось хотів виїхати по дорозі на полонину Руна, але потрапив в замет і мабуть далі пішов пішки. Сліди були глибокі, мабуть їх не так швидко задує.
Дійшли ми до них доволі швидко, мабуть вітер зі снігом, хоч і боковий, але таки добре впливав на нашу швидкість - я аж впрів).
Була ще ідея зайти до водоспаду Воєводин, але при такій видимості і враховуючи те, що на полонині Руна ми вперше - вирішили відкласти відвідини водоспаду на майбутнє.
Спускались в село Липовець по бетонній дорозі котру колись будували вояки для виїзду на Руну.
Були ми трішки схожі на сніговика, якого зустріли вчора, сніг понамерзав на куртки, штани, рюкзаки,
але ще до того, як ми спустились в Липовець все розтануло, бо вже десь на половині спуску, ми з справжньої зими знову повернулись в пізню осінь - з мрякою, дощем і болотом.
З Липовця дійшли до Турички - звідси планували добиратись до Тур'я Ремети, а звідтам до Сваляви.
Годинник і організм сповіщали, що пора б пообідати, чим ми й зайнялись на зупинці в Туричках.
Поруч проходив місцевий житель в якого ми спитали про розклад автобусів. Найближчий рейсовий автобус повинен бути в 15:00, але з заводу в 14:00 має їхати автобус, що возить персонал і є шанс, що він нас підбере.
Зараз 13:30 - час ще є, розговорились з "місцевим", пригостив його цигарками, бо магазин ще був закритий і він чекав коли відчинять щоб купити цигарок. "Місцевий" - вже старший дядько, був здивований, що "десантники" - чомусь він так нас назвав, курять і ще більше здивувався коли запропонували йому "народного засобу для дезінфекції і зігрівання - розведеному на талому снігу").
Поки розмовляли він нам повідав про будівництво військової бази на полонині Руна, бетонної дороги, про часи коли там ще були військові, про те, що були плани навіть збудувати залізну дорогу на полонину.
Час до автобуса злетів непомітно, ми почули звук двигуна, вийшли з зупинки, зупинили автобус "з заводу", подякували "місцевому" за цікаву розповідь і поїхали в Тур'я Ремети.
В Тур'я Ремети, одразу, тільки вийшли з автобуса, пересіли на маршрутку Ужгород-Свалява і в 15:20 уже брали білети на поїзд Мукачево-Львів.
Гори вкотре подарували незабутні враження, а ще тепер коли випадає дощовий, сірий і похмурий вечір - я стою на балконі, зайнятий своєю шкідливою звичкою, дивлюсь вверх і знаю що зараз над суцільним шаром хмар відбувається щось подібне на це...
Немає коментарів:
Дописати коментар