Довбушанка. Друга спроба)

   Якось я вже пробував видряпатись до вершини гори Довбушанка, але спроба тоді так і залишилась спробую і своє "сходження" я завершив десь на схилах Довбушанця), з думкою, що скоро повернусь щоб таки дійти до вершини.
   "Скоро" розтяглось більш ніж на два роки), але, як то кажуть: "ліпше пізно, ніж ніколи") і от я вже трясусь в ПАЗіку з Надвірної в Бистрицю, помаленьку примерзаючи до чуда автопрому - бо дуже хтілось мені біля вікна сидіти, а на дворі ж то зима). Разом зі мною ще двоє. Нас троє - все, що залишилось від багаточисельної групи після перегляду прогнозу погоди - сильний вітер і сильний мороз.
   Бистриця, відриваю примерзлі штани від стінки ПАЗіка, виходимо на зупинці і зразу ж біжемо під накриття додатково утеплятись бо сніг мете так, що світа божого не видно). Утеплились, ідемо.


   Розвиднілось трохи, сніг в очі вже не ліпить, ну шо ж життя налагоджується).

   Цього разу вирішив іти до Довбушанки з Бистриці, а після спуску з хребта іти до Яремче. Маршрут на карті не позначений ідемо вздовж ріки Довжинець, а далі звертаємо вліво і піднімаємось попри потік Озірний, двоє, що зі мною вже ходили до Довбушанки кажуть, що так всі і ходять. Всі так всі, значить підібрано дорогу правильно). Без проблем дійшли до колиби де за розповідями живе злий лісник).


   Чому злий? Бо кажуть шо не хоче пускати туристів - тіпа заповідник і нема чого тут ходити. Ну зі злим лісником, ми б договорились), але ніхто до нас так й не вийшов, хоча пробули ми біля будинку лісника доволі довго, бо вирішили пообідати в альтанці навпроти.
   Холоднувато було обідати), а ще я остаточно переконався шо мембрані в черевиках прийшов капець і тепер мороз помаленьку пробирався до мокрих ніг - зовсім не веселі відчуття, але шо зробиш, на то вона й зима щоб було холодно).
   Пообідали та й далі "в путь".


   Ще про злого лісника, якого можна послати... назад в будиночок, на плакаті перед входом в заповідник чітко написано, що забороняється


   ходити тут не заборонено.
   Ну ми і пішли з чистою совістю по пухкому снігу інколи провалюючись по коліна, а інколи й вище).


   Іти тепло, навіть жарко аж зупинятись на перекури не хочеться бо холод пробирає майже моментально - десь на 1/3 скуреної сигарети), колєга часто повторює слова: "в зимнем походе главное не потеть, но вы будете потеть в зимнем походе - не ходите в зимние походы)" - ага вже, вот так взяли і будемо цілу зиму вдома сидіти))).
   Піднімаючись шукаємо стежку праворуч від дороги по якій ідемо, бо кажуть, що якщо її пропустити то замість Ведмежика, а далі Довбушанки можна заперти на Пікун, а на Пікун нам не тре. Знайти стежку під снігом справа не дуже легка,


   але ми справились). На стежці інколи навіть якесь маркування проскакувало.


   Снігу на стежці набагато менше аніж було на дорозі, а отже і іти легше, досить скоро вийшли на плече по якому збирались підійматись до Ведмежика і далі до Довбушанки.


   А ще далеко на сході почало, час від часу, з'являтись чисте небо, що особливо тішило). Чисте небо - це звичайно добре, але сутінки вже почали вкривати гори і пора було зупинятись на ніч. Довго місце для ночівлі не шукали, знайшли більш-менш рівну місцину яка найменше продувалась вітром і де б помістився намет, а води й так довкола навалом).


   Першим ділом поставив на вогонь казанок з вином бо тре було відігріти організм). Я змерз в ноги, а таке зі мною буває дуже рідко. Роззувся і став босими ногами на піддупник біля вогню - пече), трішки відсунувся). Від теплого вина ніхто не відмовився, ше би - змерзли ж всі). Далі вечеря і відігрівання біля вогню та й спати. Черевики лише трішки просохли, напевне будуть хрустіти вранці) і туалетний папір напакований всередину їм не поможе).
   Перед сном ще вибіг з намету перекурити, "хрустящі черевики вдягати не хотілось, курив босим, загартування вистачило на 2/3 сигарети). Повернувся в намет, жара - ну воно й не дивно тепер я збирався в зимовий похід добросовісно, а не "та фіг з ним, ше буду то тягнути на собі, переб'юсь", плюс тепер я не сам та й одяг сухий. Згадав попередній похід на Пішконю... заснув).
   Ранок. Закип'ятив води, зробив кави,


   народ щось поснідав і в дорогу - вперед до вершини Довбушанки).


   Погода, як в тій фразі: "ми не літаємо в хмарах, ми так живемо", коротше - ніхрена не видно дальше десяти метрів.


   Ідемо провалюючись в сніг по пояс, а коли вискакуємо на жереп то повністю), а сніг, що не встиг просісти крізь гілля жерепу завалює зверху). Ідеш першим, розгрібаючи сніг, наче пливеш в ньому, стомлюєшся, пускаєш наступного прориватись до вершини і ідеш ззаду весь мокрий, зверху від снігу, а знизу від поту, починаєш замерзати бо швидкість просування дуже мала. Отак ми борсались, борсались в тому сніговому морі поки не зупинились на привал. Сіли, подумали. На годиннику майже 14:00, ми ще навіть до вершини Ведмежика не вийшли, по прогнозу хмари весь день, пориви вітру 35 м/с, мороз, до вершини Довбушанки ми то піднімемось, але ночувати скоріш за все прийдеться на хребті. Коли буде давити мороз, дути сильний вітер, а ти весь промок то влаштовувати табір на хребтах, скоріш за все не зовсім корисно для здоров'я), якщо бути чесним та без жартів то навіть небезпечно для життя. Але основним аргументом було те, що довкола все одно нічого не видно і як я не намагався крізь хмари розгледіти синє небо - ніц в мене не вийшло. Ось так й завершилась моя друга спроба піднятись до вершини гори Довбушанка.


   Спускаємось назад в Бистрицю. Час від часу озираюсь на вершини гір з думкою: "а мо розвиднілось" - та де там.


   Ну шо зробиш? Спробую ще колись). Правда дорогою додому мене мордувала думка, що можливо ще трішки набравши висоти ми б таки вийшли над хмарами і на нас тоді б чекало щось подібне, як я застав минулого року на полонині Руна. Але ніц вже не зробиш, повернули так повернули, значить знов мене не пустили до вершини, значить так треба). Довбушанка нікуди не дінеться і рано чи пізно я туди, обов'язково прийду...

Немає коментарів:

Дописати коментар