Верховинський Вододільний хребет. Від Сянок до Пікуя

Маршрут: Сянки - гора Перейба - гора Ближня - гора Кругла - перевал Кути - Дрогобицький Камінь - гора Старостина - перевал Хрести - гора Журовка - гора Листкованя - перевал Руський путь - гора Великий Верх - гора Острий Верх - гора Припір - гора Нондаг - Буківська полонина - гора Пікуй - село Біласовиця

Одного разу вже йшов Вододільним хребтом, але шось тоді блуд вчепив і пів хребта я пропустив.

Тепер друга спроба пройтись одним з мальовничих гірських хребтів, троха Львівської, а троха Закарпатської областей.

Сіли в електричку Львів-Сянки, їдемо. Десь, вроді в Турці, майже весь народ з електрички встав і вийшов. Хм, ну мо базарний день в Турці і всі на той базар їхали, хз, всяке буває.

Вже, дуже далеко за Туркою, до нас підійшов хлоп, представився майором прикордонної служби, показав посвідчення і попросив нас, шоб і ми показали йому якісь документи, служба є служба). Я надибав свої "права", показав, майор спитав куди їдемо, я відповів, шо в Сянки, а майор сказав, шо ляпотричка в Сянки не їде, бо ремонт колії.

Супер). "Честь і хвала" нашій залізниці - у Львові нам продали квитки до Сянок, кондукторша кілька разів перевіряла наші білети ДО СЯНОК) і ніхто курва навіть слова не сказав, тільки вкінці, коли ляпотричка стала десь помежи гір, голос з динаміків промовив, шось на зразок - "Станція конєчная, пуравоз далі не їде, звільніть, будь ласка, вагони".

На той час, в вагонах, народу вже й не дуже то багато було, на перон вийшли: три чи штири баби з торбами, якісь кобіти з сумками на роліках, майор, кондукторша, машиніст, ну і ми.

Станція, а чорт го знає, шо за станція - "Колишня крайня точка совєцького союзу", як мені сказали два хлопа інтілігентного вигляду ("совєцькі інжініри" - чомусь така в мене виникла асоціація), що потихонько тягнули чвертку з нехитрою закускою, вмостившись на "вокзальних" кріслах, в приміщенні, що колись слугувало за станцію "Соколики",

На лавочці, біля перону, вмостились: майор, машиніст і якась цьотка (з тих, шо все знають і всіма керують), певно працівниця "крайньої точки". Біля них топтались дівки з торбами на роліках.

Ми підійшли до гурту, шоб мо шо дізнатись, як нам бідним далі бути. Цьотка сказала, же варіантів два, або по шпалам до Сянок, або по польовій дорозі до села Верхній Турів, а там ше троха селом до траси, а там мо хто й підвезе до Сянок, відстані ті самі, шо до Сянок по шпалам, шо до траси на Сянки.

Дівки з "кольосними" торбами, понуривши голови, потопали до траси, а ми нап'ялили рюкзаки і вийшли на залізову дорогу, попереду нас чекав файний клапоть дороги "по шпалам".

Йшли розглядаючи Євросоюз за річкою,

вроді всьо то саме, шо в нас - корчі, хабази. Тіко стовпчик гиншого кольору. Правда люди кажут, же там жити ліпше, а ше кажут, якшо довго дивитися в ту сторону, то можна навіть імпортного оленя вздріти, за границьов їх багато. Там їх стріляють менше, мо через то, шо народ їхній не так сильно голодує, як наш. В нас шо? Куда не глянь, то зовидиш пару-трійку отих опухших з голоду, шо ледве за руль поміщаються, через те й мусят машини троха більші брати. Отакі якраз, як нам єгер якось розказував, й вистрілювати звірину. Ну, з тим тєжко боротись - бо голод не тітка). 

 Надибали боброву греблю,

а бобрів не виділи, але хоч шось, бо коли йшов через ЧЗВ, теж, до речі, по колії, то ні бобрів ні греблі не видів, а в інтєрнєтах народ розказує, шо їх там тьма-тьмуща. Зато коней тоди видів).

Прийшли в славне місто Сянки, яке одні знайомі, між собою, "сцянками" обзивають, через характерний запах, що наповнював внутрішній простір станції, коли ми зайшли туди по квитки, повертаючись з одного, з походів. Но, то всьо москалі прокляті тільки таке могли зробити, їм гамерика ліфти обсикає, а вони нам станції - складна штука оті міжнародні відносини, хрен без Киви розберешся.

Розбиратись в складних штуках - то не моє, ми встигли в Сянки до закриття магазинів, я си взяв літру пива, попереду чекав вихід на маршрут

і фіг би ви знайшли в той момент, щасливішу людину за мене).

Ше отаких кіз бачили,

мушу похвалитись, бо в нас таких нема, люди з мого села, по три дні в черзі стояли, шоб на ту знимку з козами глянути.

Виходимо на Вододільний хребет,

хмари сіли на ліс, стежки накрило туманом. В лісі, якось так містично, чи шо),

я навіть зблудив разок, а хоча, чого "навіть", зі мною таке, можна сказати - регулярно). Добре, що цього разу мене швидко спам'ятали, бо знов би замість того, щоб втрафити до Дрогобицького Каменю, десь швендявся б, попід хребтом.

Вийшли на "путь істинний"

Застали ми в цьому поході період, коли цвіте Арніка гірська.

Назву чув, а шо то за квітка я поняття не мав. Мене просвітили, тож покажу і вам, а лікувальні властивості Арніки гірської та спосіб її заготівлі, можете в інтєрнєтах легко знайти.

Крім Арніки, дізнався я і про ще кілька лікарських рослин та їх цілющі властивості, но вже забув(.

Отак, йдучи в хмарах, що окутали Вододільний хребет і розглядаючи зелену аптеку обабіч стежок, вийшли ми до місця, де я колись звернув не туди).

Цього разу, добре вдивляючись в карту, користуючись компасом та жопіесом, ми таки втрафили на правильний шлях до Дрогобицького Каменю.

Пройшли ще троха. Пора ставати на ніч, нинька і так добротно протопали, ше й по шпалам.

Зак ставили намет, здалеку почали доноситись звуки грому, а через кілька хвилин почав накрапати дощ, котрий швиденько перейшов в зливу, а з нею, над нами почалась добротна гроза.

Змокнути не змокли, бо до того часу вже сиділи в наметі, але громів наслухались).

Грозові хмари довго на одному місці не затримуються. Прийшли, злили все стіною води, погуркотіли для порядку, блискавками поосвічували небосхил, троха вітрами дерева похитали та й пішли собі далі.

Дощ перестав, вроді, зірки троха з'явились, а мо то світлячки так високо піднялись, бо було їх, світлячків отих, довкола намету, багацько. Літали собі туди-сюди, у своїх справах. Ну, а в нас, на нинька, справ вже не було, тож - мити ноги і спати.

Була невелика надія, що вранці нас зустріне чисте небо і яскраве сонце, но нє. Вранці нас зустрічали дощ, правда, короткий та легонький, слота, ну і ше корови.

Хоча, іноді, закарпатську сторону осяювало сонце, але то ненадовго, рівно на стільки часу, скільки потрібно хмарам, які замешкались на Львівщині, переповзти через хребет та наздогнати своїх, знову утворюючи суцільний сірий купол по всій лінії горизонту.

Зате цвітіння Іван-чаю додавало яскравих барв,

в навколишній "сірий" світ, а ше - в лісі було класно. Чомусь подобається мені ліс таким,

коли, його огортає туман.

А гори нє).

Не цікаво плентатись гірськими хребтами, коли довкола ніц не видно.

Отак, йдучи в хмарах-туманах, що мігрували через Вододільний хребет, притопали ми до Дрогобицького Каменю.

Камінь тільки й видно. Ше кілька ялинок на камені і всьо. Довкола все сіре.

Постояли, відпочили, топаєм далі.

Зак йшли крізь оті хмари, мотоцикля здибали).

Хтось лишив і десь пішов, а мо й згубив в тих хмарах.

Ше було, шо прямо з "молока" отакого

на нас трактор виїхав, без фар і габаритів (вотомо, посередині фото),

мо то по мотоцикля їхали.

Ше, ми в тому тумані надибали, вроді, "співучого пілігріма" - то такі хлопи, шо колись по горах бігали, а як прибігали в якесь гарне місце, то сідали і співали. Хотів дати посилання на їхню сторінку, але шось не зміг знайти. Ех, давно то всьо було, а вічного нема нічо.

Всяке нам зустрічалось в тих хмарах, що нависли над Вододільним хребтом.

Ближче до полудня, погода вирішила подарувати нам невеличке вікно в хмарах, шоб ми хоч троха погледіли на навколишній світ.

Спочатку невеличкі,

а далі такі вже добротні

клапті синього неба, з'являлись над нам.

Навіть Остру Гору вгледів.

Вонтамтаво, в верхньому правому куті хвотографії. Збираюсь до неї, збираюсь, а все ніяк не визбираюсь, певні ше не час).

Пороздивлялись, з годинку-другу, все довкола і хватить з нас, вирішила природа. Хорошого потрошки, бо ше жога пекти почне.

І во, вже пре на нас величезна чорно-сіра хмара, затуляючи собою весь горизонт.

Нас знов затягнуло туманами,

вже на перевалі Руський Путь. Якось, вже блудив тут в хмарах, прям дежаву якесь). Но, цього разу, на Закарпатській стороні, ще були проблиски сонця, яке освічувало долину під Вододільним хребтом.

Ше надибали хрест,

який, попереднього разу, коли я був тут, ніяк не міг відшукати. Ходив дорогами, то вверх, то вниз, по хребту туди-сюди - так і не здибав.

Затягло нас хмарами остаточно,

бонусом додались вітер і такий дрібний-дрібний дощ, що ніби пролітав крізь тебе і від цього ставало якось зябко. Нічо, переживемо, не з цукру ж. Забігаючи наперед, видам спойлер - пережили). Та й шо там переживати того було? Ну вітер крепкий (не шибко) і холодний, шо аж волосся на плечах дибки ставало, ну промокли до резинок на трусах, ну... але ж є шо згадати. Зато більше не гриміло).

В тому тумані вийшли ми до цікавих скель на полонині Буківська.

Бачив їх в ясну погоду, тож є з чим порівняти - оповиті туманом кращі, коли видно лише кам'яні обриси, а довкола усе сіре, коли не знаєш скільки там до низу і шо там далі,

і все решту можна домалювати в уяві, то наче потрапив у світ в стилі фентезі. Ну, мо ше дракона бракувало, щоб з'явився десь поміж отих скель, а від помахів його крил, туман клубився і розлітався в різні боки. Коротше, пейзажі вопше вогень й всьо).

А ще тут було затишно, скелі знаходяться трішки нижче хребта і вітер пролітав високо над нами. Навіть виникла ідея заночувати серед цих скель, але брак часу і негода погнали нас вперед.

Ми знову вийшли на хребет, підставили свої писки вітру і мряці та й так і йшли, в тому тумані, під вітром і дощем до самого Пікуя.

На вершину Пікуя не піднімались, по причині хорошої погоди, но не для людей. Постояли під скельними виступами, які ще, згідно легенди, гуслями називають і почали спуск з Вододільного хребта.

Стареча пам'ять мене підвела і ми замість того, щоб таки піднятись на вершину Пікуя, а звідти почати спуск північним схилом хребта в сторону села Біласовиця, поперлись далі хребтом. Через десяток метрів, коли вперлись в скелі, до мене дійшло - же шось тут не так і нам таки тра перейти на іншу сторону. Нє шоб повернутись на Пікуй і спуститись "по-людськи" - хрен там.

Якось по скельним виступам, жерепам, а згодом і стежками витоптаними збирачами чорниць, ми таки виперли на вірний шлях.

Повторювати таке в погану погоду не раджу нікому тому що: обмежена видимість, мокрі скельні виступи, ну і бонус - мокрим жерепом по писку, чи мокрими, холодними кущами чорниць по ногах і вище.

Зійшли до джерела,

поповнили запас води, хоч води в нас і на нас й так вистачало, тіко з трусів можна було викрутити з півтори літри, но то технічна, а хоча).

Коротше добрали води питєбельної і хлюпаючи непитєбильною водою в мештах, поплентались шукати клапоть рівного місця для намету.

Шось знайшли, розклались, познаходили сухі речі в торбах, переоділись.

Тєжкий) видався перехід Вододільним хребтом, але то нічо і таке буває - непреємно, но вроді і не смертельно, тим більше, шо на дворі літо і наніч морозів не передавали).

Вітер мотиляв, над нами, височезними смереками, з неба ше шось троха цяпало, я докурив дзигар, можна й спати. Завтра тре повертатись в цівілізацію...

Більше фото з походу тут

Відео

Карта маршруту Вододільним хребтом тут