Маршрут: Сянки - село Карпатське - гора Старостина - гора Журовка - гора Листкованя - перевал Руський Путь - село Либохора -село Карпатське - Сянки.
А планувалось пройти отак.... напишу, можливо комусь стане в нагоді.
Маршрут: Сянки - перевал Ужоцький - гора Кругла - гора Кінчик - гора Дрогобицький Камінь - гора Старостина - гора Журовка - гора Листкованя - перевал Руський Путь - село Перехресний - село Кічерний - село Розтока - гора Мунчіл - Остра Гора - урочище Прелука - водоспад Воєводин - полонина Руна - озеро Велика Трусця - село Лумшори.
Так б все мало бути але...
Продовжуючи тему "Літніх мемуарів") розповім, як я не дійшов до полонини Руна.
Ранок, електричка Львів-Сянки, час відправлення 6:40 в Сянки повинна прибути в 11:22, за сьогодні запланував дійти з Сянок до перевалу Руський Путь, згідно карти там є декілька джерел, одне з яких, ще й на спуску в село Перехресний, все виглядає, як ідеальне місце для ночівлі, а якщо візьму хороший темп і не буду багато курити то можливо й до хребта Острої Гори дійду. Літо ж на дворі, темніє пізно, а важких підйомів не передбачалося. З такими роздумами я їхав в електропоїзді.
Маршрут планував пройти в соло - знайомі в ті самі дні вирішили іти з Біласовиці до Пікуя, а звідти в Сянки. Пікуй я вже бачив, та й вільного часу в мене було більше, то ж вирішив пройтись в соло.
Але, соло не вийшло. Окрім мене, на станції Сянки з електропоїзда вийшло ще кілька груп мандрівників і всі дружно вирушили до Ужгородського перевалу, через який веде маркований маршрут до гори Пікуй.
Дорогою розговорився з трьома чоловіками, котрі, як і більшість ішли з Сянок на Пікуй. Весела компанія усім в районі шістдесяти: перший з туристичним рюкзаком, незважаючи на вік пробігає по кілька десятків кілометрів і часто буває в горах - він і вів групу, другий - родина першого, не бігає, але на маршруті почувався досить комфортно, з гламурним рюкзаком, який позичив в дочки), третій - виглядав найстаршим в групі, в горах перший раз, з простим кульочком, як виявилось його ще й день тому покусали бджоли.
Дійшли до початку підйому на Ужоцький перевал. Тут встановлено інформаційний стенд та пам'ятний хрест.
Поруч з стендом перехрестя. Місцеві, в яких ми питали дорогу, радили в цьому місці звертати з траси і йти стежкою, що веде вверх, тоді не потрібно буде робити зайвий круг щоб вийти до маркованого маршруту.
Поруч з стежкою стоїть альтанка де мої нові попутники вирішили зупинитись перекусити. На привалі виявилось, що в своїх рюкзаках вони несуть лише продукти, а за сьогодні планують пройти від Сянок до Пікуя. Я поділився своїми думками про реальність їхнього задуму, в "керівнику" їхньої групи сумнівів не було - цей пройде, а от в решті...
Привал плавно перейшов в невелике застілля, спробували домашньої самогонки, медовухи (чоловік якого покусали бджоли мав свою пасіку), кілька закруток - все це було в скляній тарі, котру за порадою було залишено в смітнику поруч з альтанкою.
Коли на столі з'явилася третя (вже літрова і пластмасова) пляшка однієї з домашніх настоянок, порадив пакувати її назад, такими темпами застілля перейде в невеликий бенкет, а похід може закінчитись так і не почавшись).
Зібрались, піднялись на хребет, наздогнали групу якоїсь молодіжної організації, котра на перехресті пішла далі по трасі до перевалу.
Таки правду казали місцеві, що підніматись стежкою набагато швидше.
Маршрут маркований "не дуже", місцями зустрічається біле маркування,
хоча на моїй карті маршрут позначено червоним, але можливий варіант, що ми просто іноді збивались з нього, бо стежина котрою ішли була то добре протоптаною і широкою
то ховалась в заростях.
Вже було подумав, що медовуха таки дала свій ефект), але група молодіжної організації, під керівництвом досвідченого провідника., принаймні таке в мене склалось враження, топала за нами, орієнтуючись по такій самій карті, як ми, та й вказівники зустрічались, от тільки завсім не червоні, а білі з позначкою 14-го маршруту.
І йшли ми в принципі правильно, але от коли ми і "передовики" групи молодіжної організації, майже дійшли до безлісої частини хребта,
"передвики" залишились чекати решту своєї групи, а ми потопали далі. От тільки замість того щоб йти гарно втоптаною дорогою,
потрібно було зупинитись та поглянути на карту, бо від гарної дороги вбік вела інша, трішки заросла травою доріжка, а можливо - це все обриси гір, котрі я розглядав без упину, після того, як ми вийшли з лісу,
а ще група "спортсменів" (сиділи неподалік в електричці і всю дорогу до Сянок ділилися досвідом, як правильно і скільки разів потрібно жати штангу від грудей), котру ми наздогнали і яка впевнено крокувала дорогою...
Коротше згадав я, що інколи варто дивитись карту на роздоріжжях, коли побачив попереду церкву і спуск в село.
Зупинились, поглянув на карту - добряче ми пройшли, зовсім не туди куди потрібно, розвертатись немає сенсу та й часу, а вірогідність того, що мої попутники встигнуть за сьогодні пройти до Пікуя і спуститись в Біласовицю, тепер помалу почала переходити в розділ фантастики, ще й хлоп якого покусали бджоли вже помітно відставав і його доводилось частенько чекати.
Намет в мене двомісний та й карімат тільки один, але якщо кімарити по черзі то можна буде якось переночувати, бо вони збирались, якщо не встигнуть пройти заплановане, спуститись з хребта до зони лісу і ночувати біля багаття - цілком реально, але чомусь "виживальщиків" вони мені зовсім не нагадували, а ночі незважаючи на середину літа і спеки в день, ночі в горах були добряче холодні.
Спустились в Карпатське, розпитали дорогу. Дорога була, як розповів нам місцевий пастух - поляки майже кожні вихідні, позашляховиками їздять звідси на Пікуй. Розговорились, виявляється пастух, котрий підказав нам дорогу, все життя прожив тут - в селі карпатське і жодного разу не був на Пікуї, а бажання побувати там в нього вже стало, майже мрією всього життя. Спитав в нього чого ж так, адже звідси цілком реально за день дійти до Пікуя і повернутись. "Ай, та поки молодий був то все відкладав, а тепер вже старий став та й худобу треба кожен день пасти поки погода, а коли вже не гонять пасти то за холодно туди йти" - от таку я отримав відповідь, думаю висновок зробити дуже легко, а якщо змінити кілька слів то з легкістю підійде до більшості історій про життя і нездійсненні мрії.
В карпатському поповнили запаси води, спека в цей день була надто сильною, місцеві розповіли, що неподалік є загата на ріці де можна скупатись, мої попутники пішли до річки з місцевим хлопчиною котрий викликався їх провести, а я пішов розвідати, як там далі з дорогою.
Дорога була й досить хороша от тільки за кількасот метрів вона розійшлась на кілька доріг, мабуть не любить народ на позашляховиках по одній і тій самій дорозі кататись.
Повернувся забрати попутників, ті якраз одягались і шукали гаманець хлопа якого бджоли покусали, як не щастить то не щастить. гаманець так і не знайшли, вони додумались залишити всі речі без нагляду (берег високий і з ріки не видно, що там робиться), власник гаманця до втрати віднісся по філософськи, одяглись і пішли пішли далі, якраз дорогою проходила група "спортсменів", котрі в Карпатському ще заходили в магазин і ми всі дружно пішли шукати правильний шлях на безлічі роздоріжь за селом.
Звичайно одразу його знайти не вдалось, але після блукань і продирань крізь зарослі, ми таки вийшли на дорогу до хребта.
Підйом і ми знову виходимо на Вододільний хребет, поблизу гори Старостина.
Ну тепер заблукати буде важкувато), тут тільки одна дорога. Група розбрелась на сотні метрів. "Керівник" групи моїх попутників забігав далеко вперед,
я за ним не встигав, тож інколи зупинявся на перекур і чекав залишки його групи.
Група "спортсменів", коли вийшли на хребет, залишились шукати місце для ночівлі, дівчинка з їхньої групи сказала, що краще б вона цілий день в "качалці" ніж отак топати). чесно кажучи блукання і підйом в спеку таки добряче вимотали.
Ми ж ішли далі, але попутники вже серйозний задумались над ночівлею, те що пройти заплановане вони не встигнуть вже всім було зрозуміло. Мабуть "керівник" їхньої групи б і встиг пробігтись до Пікуя та спуститись в Біласовицю, але решті його групи це було майже нереально і такі речі варто враховувати коли плануєш похід, а тим часом небо почало затягувати хмарами і здійнявся прохолодний вітер.
Дорогою ми зустріли збирачів чорниць. Мабуть попутників ночівля в наметі, а ще веселіше біля вогню вже не здавалась такою простою і вони поцікавились в людей про можливість ночівлі в селі. Як розповіли збирачі чорниць в Либохорі є щось на зразок бази відпочинку чи то туристичного притулку і згодились їх провести до нього бо вже й так збирались спускатись в село.
Ну що ж, в село мені спускатись потреби не було, все потрібне для комфортних умов ночівлі в горах у мене в рюкзаку, тож я продовжив свій похід.
Попереду виднівся Пікуй,
позаду пройдена за сьогодні частина Вододільного хребта,
а я згадав, чому мене інколи тягне в соло похід. Непотрібно нікого чекати, нікого наздоганяти, ні під кого підлаштовуватись, а потрібно лише йти собі тільки і роздивлятись).
Отак роздивляючись гори, в помірному темпі, я дійшов до перевалу Руський Путь.
Скинув рюкзак, присів на краєчок скелі, закурив - ляпота))). Здається і пройшов за сьогодні, порівняно, небагато, але денна спека і важкий рюкзак робили свою справу, але зараз вітер гірських хребтів обвівав приємною прохолодою, забираючи з собою втому і даруючи бадьорість), прийшлось навіть одягнути легеньку курточку поки роздивлявся з Руського Шляху гори.
От знову настав один з тих моментів, яким можна відповісти на питання - чому ми ходимо в гори? Але, як завжди, коли хочеш описати такі моменти іншим то бракує слів) і коли "диванні люди" знову задають тобі таке запитання, ти просто кажеш щось несуттєве (набридло пояснювати різницю між - споглядати світ через екран і отак, як зараз), береш свій рюкзак і повертаєшся туди де на тебе чекають незабутні миті життя.
Поки роздивлявся гори, помітив внизу, неподалік дороги на перевал, намет.
Передзвонив до знайомих, котрі мали іти з Пікуя в Сянки - там внизу, стояв їхній намет. Сонце вже, помаленьку, ховалось за хмари.
Соло похід і так вже давно не соло), так хоч переночую в веселій компанії.
Розклав свій намет, повечеряли, посиділи біля вогню і спати, завтра мені згідно плану, потрібно зайти до Руни, а знайомим в Сянки.
Вночі мене розбудив грім. Гримотало гарно, а разом з спалахами блискавок та краплями зливи, що розбивались об тент намету - все справляло враження. Отак поза зоною лісу, гроза в горах застала мене вперше. До лісу було трішки далеченько, щоб іти туди ховатись від грози та й на галявині де стояли намети, були поодинокі ялинки набагато вищі за намет і на відстані метрів 10-15 від них, телефон в мене, майже, завжди вимкнений, коли я в горах, лише трекінгові палиці були ззовні намету. Вилазити на вулицю і забирати їх мені зовсім не хотілось, "якось воно буде" - подумав я і під гуркіт громовиці заснув солодким сном до самого ранку.
Вранці всі прокинулись живі і здорові. Гроза, пошкодувала і не влупила блискавкою по дюралюмінієвій палиці, але тепер я їх, про всяк випадок, перед сном завжди скручую і кидаю всередину намету, в районі ніг, під карімат).
Гроза пройшла, але залишила нам на згадку дощові хмари).
Дощ, то падав, то переставав, то перетворювався в якусь осінню імлу, а потім знову починав падати.
В одну з перерв ми встигли поснідати, а далі дощ знову розігнав всіх в намети, в яких ми і просиділи майже до 12 години).
Далі тягнути з виходом було безглуздо та й дощ вже майже перестав. Спакувались і в дорогу - я до Руни, а знайомі до Сянок.
На хребті видимість була ще гіршою ніж біля місця ночівлі
і там де вчора все було видно та ясно куди йти, тепер затягнуте хмарами. Одні дороги зходились з іншими, утворюючи кілька перехресть, хоча на моїй карті, було позначене лише одне, після підйому я довго ішов по, більш-менш, пологій дорозі, хоча згідно карті повинен вже був спускатись вниз, звірявся з компасом, дорога ішла в потрібному напрямку, а далі круто звертала в сторону Ужоцького перевалу і жодного відгалуження в потрібному мені напрямку, хреста, що встановлений на перевалі Руський Путь я так і не знайшов, хоча вчора його прекрасно бачив і в принципі запам'ятав до нього дорогу від місця ночівлі.
Коротше, поблукав хребтом, зупинився, ввімкнув телефонний GPS. Видало мені це чудо техніки, майже те, що я і приблизно очікував від нього - моє місце розташування десь в лісі, між перевалом та селом Либохора, з приблизною похибкою в 3 кілометри. Постояв, покурив, скинув рюкзак, походив з телефоном туди сюди, стрілка, що позначала мене на екрані, кілька разів міняла розташування в лісі, але похибка залишалась стабільною - 3 км. "Головне стабільність"))) - згадалась мені фраза, посміхнувся, закурив, присів, подумав.
Моїх навичок орієнтування, в таку погоду, не вистачить щоб знайти потрібну дорогу, а так як тут я вперше то й яка дорога мені потрібна, вірніше яке відгалуження з декількох перехресть, я не знав. Карта показувала одне перехрестя на перевалі, біля хреста, за яким потрібний мені спуск в село Перехресний, повз село Буковець, телефонний GPS зовсім не знав де він і що з ним робиться.
Раз спустився майже до самого місця ночівлі і знову пройшов по компасу в надії, що мо таки десь не туди звернув - знову все те саме і знову перекур з роздумами на одвічні питання: "Хто винуватий?" і "Що робити далі?".
Ну, хто винуватий - то тут все ясно))). Давно пора підтягнути орієнтування і купити нормальний GPS-навігатор, але на одне завжди не вистачає часу, а на інше грошей), а ще не варто думати про всяку дурню (типу роботи і мирських проблем), коли шукаєш дорогу, бо то таки збиває, але є виправдання - коли йдеш в такому "сірому світі" де за десяток метрів нічого не видно то дурні думки самі пруть).
Правда подумавши, я знайшов ще одного "винуватого" - блуд. А що?) Згідно легенд та переказів, блуд може чіпати не тільки в лісі чи на болоті, а просто причепитись до перехожого - бо блуд висить в повітрі та чіпляється до людини коли та проходить повз нього.
Ну що ж, тепер винуватих двоє, а то вже легше - так відповідальність ділиться на двох))).
Тепер залишилось подумати над питанням - "що робити далі?"
Можна спускатись до місця ночівлі, туди дорогу я ще, поки що, не загубив) і чекати поки хмари розійдуться, але сьогодні цього скоріш за все не буде, про всяк випадок загуглив погоду - сайти сказали, що не буде цього сьогодні точно, а ще завтра, післязавтра і після післязавтра. Звичайно ж на сайтах з погодою все може помінятись за кілька годин, але от часу в мене чекати сьогодні вже не було. Бо навіть, якщо і на сайтах і в реальності все розпогодиться і навіть якщо це станеться за кілька годин, то все одно до Руни, за сьогодні, я вже не встигну, а йти завтра уже не було часу, бо на відміну від блуду))), там внизу, в великому місті, на мене чекала робота на якій мене не зрозуміють, коли я в "пояснювальній" напишу - "блуд вчепив").
Коли планую соло похід, завжди стараюсь вибрати маршрут, щоб з нього були, більш-менш, легкі сходи до сіл - всяке може бути.
...Спускаюсь, знову, до місця ночівлі і лісовою дорогою іду до Либохори.
А полонина Руна переноситься на наступні походи. Ну так сі стало і ніц ту не зробиш(((.
Перед Либохорою зупинився перекусити, бо о вже було далеко за полудень.
Звідси було гарно видно дорогу по котрій мені потрібно підніматись на невисокий хребет і далі ця дорога повинна вивести мене в Карпатське - згідно карті.
Перекусив, спустився в Либохору, піднявся по потрібній мені дорозі іох "впрів", замість однієї дороги, як позначено на карті, дорога розійшлась, в стилі віяла, на добрих п'ять.
Дістав компас, обрав з великого вибору доріг ту яка вела в потрібному мені напрямку та й потопав собі далі з думкою - "що за день?".
Через кількасот метрів почув звук дзвіночків які одягають на корів., вирішив піти на звук і поглянути чи є десь там люди, щоб уточнити чи правильно я іду, бо якось вже зовсім не хотілось блудити більше.
Людей знайшов, уточнив. Люди порадили звертати з дороги і лізти на "он ту гору", бо там далі в лісі, завдяки лісовозам, тих доріг ціла купа і я там точно заблуджусь, а якщо вилізу на "он ту гору" то з неї вже буде видно країні хати села Карпатське. Подякував добрим людям, що вберегли мене від нових блукань і пішов лізти на безіменну гору.
Виліз, все як мені казали - внизу Карпатське, тішусь, як мала дитина))), правда ноги здається трохи понатирав, мокро сьогодні, а моє літнє взуття для походів вже відмовляється тримати багато води.
Спустився до крайніх хат, зустрів дідуся, що пас корову, привітався і про всяк випадок, спитав чи то Карпатське. Дідусь зовсім не здивувався питанню, мабуть частенько запитують), відповів - "так", я ще уточнив дорогу до села Бітля, подякував і пішов далі.
перед село Бітля звернув та піднявся на дорогу, що іде паралельно хребту до Ужоцького перевалу і вже впевнено потопав в сторону Сянок, ну впевнено то сильно сказано, бо ноги я таки гарно понатирав і хода моя була більше подібна на перші кроки малої дитини от тільки замість усмішки на лиці - скривлена гримаса), зате швидкість майже співпадала.
Дорогою підкріпляв сили малиною),
надибав відгалуження покрите бетонними плитами подібне до "бетонки" на полонині Руна,
наче нагадування, що сьогодні я хотів бачити "бетонку" от тільки в іншому місці, здзвонився з знайомими, ті також заблудили десь в районі села Карпатське і зараз ідуть в районі Ужоцького перевалу.
До Сянок залишалось зовсім мало, на годиннику, майже, пів на восьму, з розкладу поїздів Сянки-Львів я пам'ятав, що до Львова сьогодні вже не буде, тож можна не спішити.
А гори так само, як вранці залишались в хмарах, лише коли вже в Сянках підійшов до переїзду, то далеко, десь над польськими Карпатами, побачив просвіт в хмарах.
Іду по шпалах до станції Сянки, там вже втаборились знайомі, будемо пробувати доїхати у Львів разом.
Забігаючи далеко вперед, хм, чи то назад, якщо з моменту публікації цієї розповіді то таки назад, а якщо з цього походу то вперед) - до полонини Руна я таки дійшов і вона перевершила всі сподівання, коротку мить того походу можна побачити в підсумковому відео 2015 року, а детальніше цей похід і більше відео буде трішки пізніше).
До зустрічі на сторінках блогу, дорогах та стежках...
Більше фото з походу тут
Відео тут
Карта (мапа) маршруту з Сянок до перевалу Руський путь тут
Продовжуючи тему "Літніх мемуарів") розповім, як я не дійшов до полонини Руна.
Ранок, електричка Львів-Сянки, час відправлення 6:40 в Сянки повинна прибути в 11:22, за сьогодні запланував дійти з Сянок до перевалу Руський Путь, згідно карти там є декілька джерел, одне з яких, ще й на спуску в село Перехресний, все виглядає, як ідеальне місце для ночівлі, а якщо візьму хороший темп і не буду багато курити то можливо й до хребта Острої Гори дійду. Літо ж на дворі, темніє пізно, а важких підйомів не передбачалося. З такими роздумами я їхав в електропоїзді.
Маршрут планував пройти в соло - знайомі в ті самі дні вирішили іти з Біласовиці до Пікуя, а звідти в Сянки. Пікуй я вже бачив, та й вільного часу в мене було більше, то ж вирішив пройтись в соло.
Але, соло не вийшло. Окрім мене, на станції Сянки з електропоїзда вийшло ще кілька груп мандрівників і всі дружно вирушили до Ужгородського перевалу, через який веде маркований маршрут до гори Пікуй.
Дорогою розговорився з трьома чоловіками, котрі, як і більшість ішли з Сянок на Пікуй. Весела компанія усім в районі шістдесяти: перший з туристичним рюкзаком, незважаючи на вік пробігає по кілька десятків кілометрів і часто буває в горах - він і вів групу, другий - родина першого, не бігає, але на маршруті почувався досить комфортно, з гламурним рюкзаком, який позичив в дочки), третій - виглядав найстаршим в групі, в горах перший раз, з простим кульочком, як виявилось його ще й день тому покусали бджоли.
Дійшли до початку підйому на Ужоцький перевал. Тут встановлено інформаційний стенд та пам'ятний хрест.
Поруч з стендом перехрестя. Місцеві, в яких ми питали дорогу, радили в цьому місці звертати з траси і йти стежкою, що веде вверх, тоді не потрібно буде робити зайвий круг щоб вийти до маркованого маршруту.
Поруч з стежкою стоїть альтанка де мої нові попутники вирішили зупинитись перекусити. На привалі виявилось, що в своїх рюкзаках вони несуть лише продукти, а за сьогодні планують пройти від Сянок до Пікуя. Я поділився своїми думками про реальність їхнього задуму, в "керівнику" їхньої групи сумнівів не було - цей пройде, а от в решті...
Привал плавно перейшов в невелике застілля, спробували домашньої самогонки, медовухи (чоловік якого покусали бджоли мав свою пасіку), кілька закруток - все це було в скляній тарі, котру за порадою було залишено в смітнику поруч з альтанкою.
Коли на столі з'явилася третя (вже літрова і пластмасова) пляшка однієї з домашніх настоянок, порадив пакувати її назад, такими темпами застілля перейде в невеликий бенкет, а похід може закінчитись так і не почавшись).
Зібрались, піднялись на хребет, наздогнали групу якоїсь молодіжної організації, котра на перехресті пішла далі по трасі до перевалу.
Таки правду казали місцеві, що підніматись стежкою набагато швидше.
Маршрут маркований "не дуже", місцями зустрічається біле маркування,
хоча на моїй карті маршрут позначено червоним, але можливий варіант, що ми просто іноді збивались з нього, бо стежина котрою ішли була то добре протоптаною і широкою
то ховалась в заростях.
Вже було подумав, що медовуха таки дала свій ефект), але група молодіжної організації, під керівництвом досвідченого провідника., принаймні таке в мене склалось враження, топала за нами, орієнтуючись по такій самій карті, як ми, та й вказівники зустрічались, от тільки завсім не червоні, а білі з позначкою 14-го маршруту.
І йшли ми в принципі правильно, але от коли ми і "передовики" групи молодіжної організації, майже дійшли до безлісої частини хребта,
"передвики" залишились чекати решту своєї групи, а ми потопали далі. От тільки замість того щоб йти гарно втоптаною дорогою,
потрібно було зупинитись та поглянути на карту, бо від гарної дороги вбік вела інша, трішки заросла травою доріжка, а можливо - це все обриси гір, котрі я розглядав без упину, після того, як ми вийшли з лісу,
а ще група "спортсменів" (сиділи неподалік в електричці і всю дорогу до Сянок ділилися досвідом, як правильно і скільки разів потрібно жати штангу від грудей), котру ми наздогнали і яка впевнено крокувала дорогою...
Коротше згадав я, що інколи варто дивитись карту на роздоріжжях, коли побачив попереду церкву і спуск в село.
Зупинились, поглянув на карту - добряче ми пройшли, зовсім не туди куди потрібно, розвертатись немає сенсу та й часу, а вірогідність того, що мої попутники встигнуть за сьогодні пройти до Пікуя і спуститись в Біласовицю, тепер помалу почала переходити в розділ фантастики, ще й хлоп якого покусали бджоли вже помітно відставав і його доводилось частенько чекати.
Намет в мене двомісний та й карімат тільки один, але якщо кімарити по черзі то можна буде якось переночувати, бо вони збирались, якщо не встигнуть пройти заплановане, спуститись з хребта до зони лісу і ночувати біля багаття - цілком реально, але чомусь "виживальщиків" вони мені зовсім не нагадували, а ночі незважаючи на середину літа і спеки в день, ночі в горах були добряче холодні.
Спустились в Карпатське, розпитали дорогу. Дорога була, як розповів нам місцевий пастух - поляки майже кожні вихідні, позашляховиками їздять звідси на Пікуй. Розговорились, виявляється пастух, котрий підказав нам дорогу, все життя прожив тут - в селі карпатське і жодного разу не був на Пікуї, а бажання побувати там в нього вже стало, майже мрією всього життя. Спитав в нього чого ж так, адже звідси цілком реально за день дійти до Пікуя і повернутись. "Ай, та поки молодий був то все відкладав, а тепер вже старий став та й худобу треба кожен день пасти поки погода, а коли вже не гонять пасти то за холодно туди йти" - от таку я отримав відповідь, думаю висновок зробити дуже легко, а якщо змінити кілька слів то з легкістю підійде до більшості історій про життя і нездійсненні мрії.
В карпатському поповнили запаси води, спека в цей день була надто сильною, місцеві розповіли, що неподалік є загата на ріці де можна скупатись, мої попутники пішли до річки з місцевим хлопчиною котрий викликався їх провести, а я пішов розвідати, як там далі з дорогою.
Дорога була й досить хороша от тільки за кількасот метрів вона розійшлась на кілька доріг, мабуть не любить народ на позашляховиках по одній і тій самій дорозі кататись.
Повернувся забрати попутників, ті якраз одягались і шукали гаманець хлопа якого бджоли покусали, як не щастить то не щастить. гаманець так і не знайшли, вони додумались залишити всі речі без нагляду (берег високий і з ріки не видно, що там робиться), власник гаманця до втрати віднісся по філософськи, одяглись і пішли пішли далі, якраз дорогою проходила група "спортсменів", котрі в Карпатському ще заходили в магазин і ми всі дружно пішли шукати правильний шлях на безлічі роздоріжь за селом.
Звичайно одразу його знайти не вдалось, але після блукань і продирань крізь зарослі, ми таки вийшли на дорогу до хребта.
Підйом і ми знову виходимо на Вододільний хребет, поблизу гори Старостина.
Ну тепер заблукати буде важкувато), тут тільки одна дорога. Група розбрелась на сотні метрів. "Керівник" групи моїх попутників забігав далеко вперед,
я за ним не встигав, тож інколи зупинявся на перекур і чекав залишки його групи.
Група "спортсменів", коли вийшли на хребет, залишились шукати місце для ночівлі, дівчинка з їхньої групи сказала, що краще б вона цілий день в "качалці" ніж отак топати). чесно кажучи блукання і підйом в спеку таки добряче вимотали.
Ми ж ішли далі, але попутники вже серйозний задумались над ночівлею, те що пройти заплановане вони не встигнуть вже всім було зрозуміло. Мабуть "керівник" їхньої групи б і встиг пробігтись до Пікуя та спуститись в Біласовицю, але решті його групи це було майже нереально і такі речі варто враховувати коли плануєш похід, а тим часом небо почало затягувати хмарами і здійнявся прохолодний вітер.
Дорогою ми зустріли збирачів чорниць. Мабуть попутників ночівля в наметі, а ще веселіше біля вогню вже не здавалась такою простою і вони поцікавились в людей про можливість ночівлі в селі. Як розповіли збирачі чорниць в Либохорі є щось на зразок бази відпочинку чи то туристичного притулку і згодились їх провести до нього бо вже й так збирались спускатись в село.
Ну що ж, в село мені спускатись потреби не було, все потрібне для комфортних умов ночівлі в горах у мене в рюкзаку, тож я продовжив свій похід.
Попереду виднівся Пікуй,
позаду пройдена за сьогодні частина Вододільного хребта,
а я згадав, чому мене інколи тягне в соло похід. Непотрібно нікого чекати, нікого наздоганяти, ні під кого підлаштовуватись, а потрібно лише йти собі тільки і роздивлятись).
Отак роздивляючись гори, в помірному темпі, я дійшов до перевалу Руський Путь.
Скинув рюкзак, присів на краєчок скелі, закурив - ляпота))). Здається і пройшов за сьогодні, порівняно, небагато, але денна спека і важкий рюкзак робили свою справу, але зараз вітер гірських хребтів обвівав приємною прохолодою, забираючи з собою втому і даруючи бадьорість), прийшлось навіть одягнути легеньку курточку поки роздивлявся з Руського Шляху гори.
От знову настав один з тих моментів, яким можна відповісти на питання - чому ми ходимо в гори? Але, як завжди, коли хочеш описати такі моменти іншим то бракує слів) і коли "диванні люди" знову задають тобі таке запитання, ти просто кажеш щось несуттєве (набридло пояснювати різницю між - споглядати світ через екран і отак, як зараз), береш свій рюкзак і повертаєшся туди де на тебе чекають незабутні миті життя.
Поки роздивлявся гори, помітив внизу, неподалік дороги на перевал, намет.
Передзвонив до знайомих, котрі мали іти з Пікуя в Сянки - там внизу, стояв їхній намет. Сонце вже, помаленьку, ховалось за хмари.
Соло похід і так вже давно не соло), так хоч переночую в веселій компанії.
Розклав свій намет, повечеряли, посиділи біля вогню і спати, завтра мені згідно плану, потрібно зайти до Руни, а знайомим в Сянки.
Вночі мене розбудив грім. Гримотало гарно, а разом з спалахами блискавок та краплями зливи, що розбивались об тент намету - все справляло враження. Отак поза зоною лісу, гроза в горах застала мене вперше. До лісу було трішки далеченько, щоб іти туди ховатись від грози та й на галявині де стояли намети, були поодинокі ялинки набагато вищі за намет і на відстані метрів 10-15 від них, телефон в мене, майже, завжди вимкнений, коли я в горах, лише трекінгові палиці були ззовні намету. Вилазити на вулицю і забирати їх мені зовсім не хотілось, "якось воно буде" - подумав я і під гуркіт громовиці заснув солодким сном до самого ранку.
Вранці всі прокинулись живі і здорові. Гроза, пошкодувала і не влупила блискавкою по дюралюмінієвій палиці, але тепер я їх, про всяк випадок, перед сном завжди скручую і кидаю всередину намету, в районі ніг, під карімат).
Гроза пройшла, але залишила нам на згадку дощові хмари).
Дощ, то падав, то переставав, то перетворювався в якусь осінню імлу, а потім знову починав падати.
В одну з перерв ми встигли поснідати, а далі дощ знову розігнав всіх в намети, в яких ми і просиділи майже до 12 години).
Далі тягнути з виходом було безглуздо та й дощ вже майже перестав. Спакувались і в дорогу - я до Руни, а знайомі до Сянок.
На хребті видимість була ще гіршою ніж біля місця ночівлі
і там де вчора все було видно та ясно куди йти, тепер затягнуте хмарами. Одні дороги зходились з іншими, утворюючи кілька перехресть, хоча на моїй карті, було позначене лише одне, після підйому я довго ішов по, більш-менш, пологій дорозі, хоча згідно карті повинен вже був спускатись вниз, звірявся з компасом, дорога ішла в потрібному напрямку, а далі круто звертала в сторону Ужоцького перевалу і жодного відгалуження в потрібному мені напрямку, хреста, що встановлений на перевалі Руський Путь я так і не знайшов, хоча вчора його прекрасно бачив і в принципі запам'ятав до нього дорогу від місця ночівлі.
Коротше, поблукав хребтом, зупинився, ввімкнув телефонний GPS. Видало мені це чудо техніки, майже те, що я і приблизно очікував від нього - моє місце розташування десь в лісі, між перевалом та селом Либохора, з приблизною похибкою в 3 кілометри. Постояв, покурив, скинув рюкзак, походив з телефоном туди сюди, стрілка, що позначала мене на екрані, кілька разів міняла розташування в лісі, але похибка залишалась стабільною - 3 км. "Головне стабільність"))) - згадалась мені фраза, посміхнувся, закурив, присів, подумав.
Моїх навичок орієнтування, в таку погоду, не вистачить щоб знайти потрібну дорогу, а так як тут я вперше то й яка дорога мені потрібна, вірніше яке відгалуження з декількох перехресть, я не знав. Карта показувала одне перехрестя на перевалі, біля хреста, за яким потрібний мені спуск в село Перехресний, повз село Буковець, телефонний GPS зовсім не знав де він і що з ним робиться.
Раз спустився майже до самого місця ночівлі і знову пройшов по компасу в надії, що мо таки десь не туди звернув - знову все те саме і знову перекур з роздумами на одвічні питання: "Хто винуватий?" і "Що робити далі?".
Ну, хто винуватий - то тут все ясно))). Давно пора підтягнути орієнтування і купити нормальний GPS-навігатор, але на одне завжди не вистачає часу, а на інше грошей), а ще не варто думати про всяку дурню (типу роботи і мирських проблем), коли шукаєш дорогу, бо то таки збиває, але є виправдання - коли йдеш в такому "сірому світі" де за десяток метрів нічого не видно то дурні думки самі пруть).
Правда подумавши, я знайшов ще одного "винуватого" - блуд. А що?) Згідно легенд та переказів, блуд може чіпати не тільки в лісі чи на болоті, а просто причепитись до перехожого - бо блуд висить в повітрі та чіпляється до людини коли та проходить повз нього.
Ну що ж, тепер винуватих двоє, а то вже легше - так відповідальність ділиться на двох))).
Тепер залишилось подумати над питанням - "що робити далі?"
Можна спускатись до місця ночівлі, туди дорогу я ще, поки що, не загубив) і чекати поки хмари розійдуться, але сьогодні цього скоріш за все не буде, про всяк випадок загуглив погоду - сайти сказали, що не буде цього сьогодні точно, а ще завтра, післязавтра і після післязавтра. Звичайно ж на сайтах з погодою все може помінятись за кілька годин, але от часу в мене чекати сьогодні вже не було. Бо навіть, якщо і на сайтах і в реальності все розпогодиться і навіть якщо це станеться за кілька годин, то все одно до Руни, за сьогодні, я вже не встигну, а йти завтра уже не було часу, бо на відміну від блуду))), там внизу, в великому місті, на мене чекала робота на якій мене не зрозуміють, коли я в "пояснювальній" напишу - "блуд вчепив").
Коли планую соло похід, завжди стараюсь вибрати маршрут, щоб з нього були, більш-менш, легкі сходи до сіл - всяке може бути.
...Спускаюсь, знову, до місця ночівлі і лісовою дорогою іду до Либохори.
А полонина Руна переноситься на наступні походи. Ну так сі стало і ніц ту не зробиш(((.
Перед Либохорою зупинився перекусити, бо о вже було далеко за полудень.
Звідси було гарно видно дорогу по котрій мені потрібно підніматись на невисокий хребет і далі ця дорога повинна вивести мене в Карпатське - згідно карті.
Перекусив, спустився в Либохору, піднявся по потрібній мені дорозі і
Дістав компас, обрав з великого вибору доріг ту яка вела в потрібному мені напрямку та й потопав собі далі з думкою - "що за день?".
Через кількасот метрів почув звук дзвіночків які одягають на корів., вирішив піти на звук і поглянути чи є десь там люди, щоб уточнити чи правильно я іду, бо якось вже зовсім не хотілось блудити більше.
Людей знайшов, уточнив. Люди порадили звертати з дороги і лізти на "он ту гору", бо там далі в лісі, завдяки лісовозам, тих доріг ціла купа і я там точно заблуджусь, а якщо вилізу на "он ту гору" то з неї вже буде видно країні хати села Карпатське. Подякував добрим людям, що вберегли мене від нових блукань і пішов лізти на безіменну гору.
Виліз, все як мені казали - внизу Карпатське, тішусь, як мала дитина))), правда ноги здається трохи понатирав, мокро сьогодні, а моє літнє взуття для походів вже відмовляється тримати багато води.
Спустився до крайніх хат, зустрів дідуся, що пас корову, привітався і про всяк випадок, спитав чи то Карпатське. Дідусь зовсім не здивувався питанню, мабуть частенько запитують), відповів - "так", я ще уточнив дорогу до села Бітля, подякував і пішов далі.
перед село Бітля звернув та піднявся на дорогу, що іде паралельно хребту до Ужоцького перевалу і вже впевнено потопав в сторону Сянок, ну впевнено то сильно сказано, бо ноги я таки гарно понатирав і хода моя була більше подібна на перші кроки малої дитини от тільки замість усмішки на лиці - скривлена гримаса), зате швидкість майже співпадала.
Дорогою підкріпляв сили малиною),
надибав відгалуження покрите бетонними плитами подібне до "бетонки" на полонині Руна,
наче нагадування, що сьогодні я хотів бачити "бетонку" от тільки в іншому місці, здзвонився з знайомими, ті також заблудили десь в районі села Карпатське і зараз ідуть в районі Ужоцького перевалу.
До Сянок залишалось зовсім мало, на годиннику, майже, пів на восьму, з розкладу поїздів Сянки-Львів я пам'ятав, що до Львова сьогодні вже не буде, тож можна не спішити.
А гори так само, як вранці залишались в хмарах, лише коли вже в Сянках підійшов до переїзду, то далеко, десь над польськими Карпатами, побачив просвіт в хмарах.
Іду по шпалах до станції Сянки, там вже втаборились знайомі, будемо пробувати доїхати у Львів разом.
Забігаючи далеко вперед, хм, чи то назад, якщо з моменту публікації цієї розповіді то таки назад, а якщо з цього походу то вперед) - до полонини Руна я таки дійшов і вона перевершила всі сподівання, коротку мить того походу можна побачити в підсумковому відео 2015 року, а детальніше цей похід і більше відео буде трішки пізніше).
До зустрічі на сторінках блогу, дорогах та стежках...
Більше фото з походу тут
Відео тут
Карта (мапа) маршруту з Сянок до перевалу Руський путь тут
Немає коментарів:
Дописати коментар